Історико-правова природа становлення держаної виконавчої служби

Наявність системи примусового виконання рішень є ознакою державності та невід’ємною складовою будь-якої держави. Україна не є винятком у цій справі. Простежуючи історичний розвиток примусового виконання рішень спеціально створеними суб’єктами на території нинішньої України, важливо зазначити той факт, що судові рішення виконувалися не тільки державними чиновниками, але і поліцейськими підрозділами, і навіть військовими [14, с.

Людство знало часи, коли примусове виконання кредитором своїх претензій проводилось своїми силами і засобами самого кредитора, причому, спочатку без будь якого попереднього розбору і підтвердження обгрунтованості самої претензії, а потім з введенням попереднього, частіше за все судового визнання права кредитора і обмеження самоуправства з боку кредитора.

Так, згідно найдавнішого джерела римського права «Закону XII таблиць», з боку кредитора по відношенню до боржника допускались продаж останнього в рабство, примусове відпрацювання, захват майна без будь якого втручання публічних органів, утримання в домашній в’язниці з закуванням у кайдани, і навіть вбивство боржника з метою заволодіння його майном.

З часом, держава, надаючи кредитору право здійснити стягнення, обмежує його вимогу пред’явленням своїх претензій на попередній розгляд, і лише у випадку їх задоволення, воно зберігає за кредитором можливість самому вирішувати долю боржника, при цьому забороняючи певні способи стягнення [190, с.

Досліджуючи розвиток інститут примусового виконання рішень та відповідно основного суб’єкту, по виконанню примусових рішень, слід зазначити, що в юридичній літературі східних слов’ян вперше судові виконавці згадуються в «Руській Правді» - першому офіційно визнаному кодифікованому зведенні правових норм. Ця історико - культурна пам’ятка дійшла до нас у трьох редакціях - Коротка (Краткая) Правда, Велика (Пространная) Правда та Скорочена Правда - і містить численні акти князівського законодавства, як-то устави, уроки, уставні грамоти тощо. Згадування в нормативних актах Х-го століття судових виконавців (ябедників) слід віднести до діяльності княгині Ольги.

Так, статтею 1 Короткої Правди зазначено: “аще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябедник, любо мечник... то 40 гривен положити за нь”. Сенс цієї статті полягає в захисті судових виконавців та інших князівських службовців від посягань на їх життя, у першу чергу, з боку закабалених общинників. Ябедники — це дружинники, вояки, на яких додатково покладений обов’язок реалізовувати судові та князівські рішення. Штраф за вбивство ябедника та будь-якого іншого дружинника стали називати “вірою”. В цьому уставі Ольги вперше для вітчизняного законодавства можна знайти сліди варязької термінології: ябедник — від давньоскандинавського «aembaet». Утримання ябедників провадилось не за рахунок князівської платні, а за принципом «кормління», тобто за рахунок місцевого населення Давньої Русі (історична територія України). Майже до середини XVI сторіччя князь, посилаючи у міста та волості підлеглих для виконання адміністративно-судових функцій, зобов’язував населення їх утримувати (“кормити”) упродовж усього періоду служби. “Корм” брався натурою або у вигляді різних поборів [14, с. 9].

Норми права цього періоду вже відходять від принципу кровної помсти і у якості покарання за переважною більшістю кримінальних злочинів князівськими актами призначався штраф.

Треба відзначити, що за Великою Правдою, відрахування князівським адміністраторам провадились у розмірі 20 % від суми штрафу.

З подальшим історичним і правовим розвитком Київської Русі та виданням однієї з частин Великої Правди під назвою «Суд Ярославль Володимеречь. Правда русьская» права судових чиновників і судових виконавців отримали “мечники”, які раніше здійснювали стягнення дані та князівських штрафів. В XII сторіччі в Великій Правді замість ябедника та мечника згадується “тивун бояреск” і водночас з цим, завершено перехід статусу судового виконавця від вояка до чиновника.

Князівський Судебник XIII сторіччя визнавав 2 види судових виконавців - приставів та підвойських судних грамот. [17, с. 10].

З тексту Псковської судної грамоти видно, що приїзд пристава в дім будь-якого жителя Пскова був справжнім лихом для останнього. Це вбачається з статті 98 Псковської судної грамоти:“А который человек с приставом приедет на двор татя имать и татбы искать, или длъжника имать (для арешту злодія або для розшуку в справах стосовно крадіжок, або для арешту боржника), а жонка в то время детя выверже (буде викидень), да пристава учнет головшинной окладати, или исца (почне обвинувачувати пристава або позивача у вбивстві), ино в том головшины нет (то це вбивством не вважається)”.

За Новгородською і Псковською судними грамотами стягнення зверталось як на рухоме, так і на нерухоме майно боржника, а також на особу боржника [81, с.34].

За свідченням англійського посла Г.Флетчера, який був направлений в Росію в 1588-1589 рр, рішення суду в Московії виконувалось приставами — службовцями суду, які відрізнялися своєю жорстокістю і безжалістністю. Він зазначав, що якщо сторона не могла виконати рішення суду, то винного доставляли на правіж, особливе місце недалеко від суду, де його били батогом. Кожного ранку з 8-ої до 12-ої винного приводив на правіж пристав, якщо тільки боржник не надав достатню поруку, що буде приходити сам на правіж у визначений час.

Слід зазначити, що в історії України були певні періоди, які історики називають періодами української державності, коли землі України були підпорядковані Великому князівству Литовському, а згодом приєднані до Польщі. Тож на формування правової системи України вплинуло законодавство Литви і Німеччини — зокрема Литовські статути і Магдебурзьке право. [17, с.6]

У Магдебурзькому праві цього періоду чітко визначено статус судового виконавця. Він обирався суддею з числа вільних громадян, мав право «брати забезпечення, заарештовувати, накладати заборони щодо будь якої людини та її майна по праву, коли він уповноважений до того судовим рішенням» та отримував платню за рахунок боржників [17, с. 6-7].

За часів панування на українських землях польсько-литовської держави, та в період Гетьманщини, функції судових виконавців здійснювали як самі судові чиновники, так і поліційні сили [18, с. 10].

За Березневими статтями 1654 року Гетьманщина увійшла до Росії на правах політичної та правової автономії. За цим юридичним актом у Гетьманщині була закріплена правова система, яка склалася у період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. і містила норми Литовського статуту, магдебурзького права, нормативні акти гетьманської влади, звичаєвого права, тощо.

Проте головний вплив на розвиток та становлення інституту судових виконавців був все ж таки з боку законодавства Російської Імперії [14, с.142].

Так за «Укладення 1649р.» пристав проводив виконавчі дії під керівництвом воєвод, він посадова особа, доставляє повістки про виклик до суду, здійснює примусовий привід відповідача, бере участь у виїмці речових доказів у обвинувачених, стереже злочинців з яких стягувалися збитки [14, с. 24].

У разі втечі грабіжника, майнова відповідальність покладалась на пристава, який не забезпечив охорону затриманого.

За неналежне виконання своїх обов’язків пристав підлягав дисциплінарній (відсторонення від посади, звільнення зі служби), кримінальній (биттю батогами) та матеріальній (відшкодування збитків) відповідальності.

За часів Петра I пристав стає царським чиновником [14, с.149-152].

Згідно «Статутом Благочиння» 1782 р. посада пристава була скасована. Органами виконання судових рішень у Росії стали управи благочиння, тобто поліція [17, с.7].

Примусове виконання судових рішень було покладене на капітана-ісправника, що очолював повітовий підрозділ поліції та на його підлеглих [14, с.10].

Про негативні наслідки цього зазначали вчені. Так, К. Малишев звертав увагу на те, що поліція - особлива каста, яка не залежала від судів і була перевантажена великою кількістю інших справ, а тому стягнення тривало роками і десятками років [192, с. 70].

На Лівобережній Україні на початку XVIII століття функції органів примусового виконання рішень здійснював посильний суду [17, С. 142], що прибував до місця виконання рішення про стягнення майна в присутності не менше трьох шляхтичів, котрих запрошувала особа, на чию користь виконувалась постанова. Якщо боржник чинив опір, то посилали двох посильних і запрошували 5 шляхтичів, а коли й так не вдавалося досягти успіху, то над боржником «сильною рукою должна быть отправа учинена».

Нововведення в законодавчу регламентацію діяльності чинів поліції по виконанню судових рішень було внесено виданими в 1832 р. «Сводом законов Российской империи» та Положенням про порядок опису, оцінки та публічного продажу майна». Ці нормативні акти детальним чином регламентували діяльність поліції з провадження стягнень та застосування заходів примусового виконання. Заходами примусового виконання судових рішень по провадженню цивільних стягнень були: звернення стягнення на рухоме та нерухоме майно, вирахування з платні та оренди, відпрацювання боргу [193, с.

Найбільшого розвитку за часів царату інститут судових приставів набув після проведення Олександром ІІ масштабної судової реформи в 1864 році. Цією реформою передбачалось також виокремлення судів з адміністрації, створення суду присяжних, введення в судову практику принципів гласності, усності, змагальності процесу та незмінності суддів, створення інституту адвокатури.

Згідно «Устава гражданского судопроизводства» 1864 р., органами, що виконували судові рішення, були судові пристави, які перебували при окружних судах. Рішення мирових судових установ виконувались судовими приставами, які перебували при мирових судах. Рішення земських начальників та міських суддів виконувались поліцією. Проте голови судових місць мали право доручати виконання рішень поліції при недостатній кількості судових приставів (ст. 310 Устава гражданского судопроизводства).

Згідно зі ст.937 «Устава гражданского судопроизводства» 1864 р. при касаційних департаментах правлячого сенату, судових палатах і окружних судах, а також при мирових суддях та їх з’їздах [194, с. 9]. В цей час суд відсторонювався від керівництва органами виконання і виконавче провадження фактично ставало позасудовим інститутом [194, с.4]. Судовий пристав був посадовцем при окружних судах та судових палатах, що мав службовим обов’язком виконувати постанови суду з доставки позивачам, відповідачам, підсудним чи свідкам судових повісток, примусово приводити в судове засідання підсудних, підтримувати порядок під час судового засідання, примусово виконувати рішення цивільних судів та ін. До судового пристава пред’являлися дуже жорсткі кваліфікаційні вимоги — не могли бути судовими приставами особи, молодші 21 року, іноземці, неспроможні боржники, особи що перебували на службі від уряду, або на виборній посаді, засуджені та підсудні, особи позбавлені духовного сану по вирокам духовного суду, особи звільнені зі служби судом, особи яким заборонено «хождение по чужим делам».

Крім того, кандидат на посаду судового пристава мав річне стажування на цій посаді, і лише потім, за умови належного ставлення до своїх обов’язків затверджувався на посаді. При цьому потрібно було внести значну суму як заставу для забезпечення відшкодування збитків, що могли бути ним спричинені. Збитки, спричинені неправомірними діями судового пристава, відшкодовувались із застави по судовому рішенню, а в разі недостатності застави - відшкодовувались за рахунок власного майна пристава [195, с.2].

Підбір кандидатів на посаду судового пристава здійснювався переважно з канцелярських службовців різних відомств. По свойому соціальному походженню вони були різними - діти чиновників, духовенства, міщан, унтер-офіцерів і купців.

Судовий пристав був зобов’язаний прийняти присягу, після чого він отримував свідоцтво про вступ його на посаду, особливу посріблену відзнаку судового пристава та печатку (спочатку на ній вказувалась лише назва судового органу, пізніше ці печатки стали іменними и доповнювались іменними бланками с кутовим штампом и штампом вхідної та вихідної документації та ін.). Текст присяги був такий: «Зобов’язуюсь і клянусь всемогутнім Господом перед Святим Його Євангелієм і животворящим хрестом Господнім зберігати вірність Його Імператорській Величності Государю Імператору Самодержцю Всеросійському, чесно і добросовісно виконувати всі обов’язки приймаємої мною на себе посаді і все що відноситься до цих обов’язків, закони і правила, розпорядження і доручення, не перевищувати наданої мені влади і не спричиняти нікому з умислом шкоди чи збитків, а напроти, доручені мені інтереси захищати як власні, пам’ятаючи про те, що за все це я повинен відповісти перед законом і перед Богом на страшному суді Його. На підтвердження цього цілую Слова і Хрест Спасителя мого. Амінь».

Згодом судові пристави стали утворювати власні ради у складі старшини та кількох членів ради без зазначення певних строків їх повноважень. Рада розглядала клопотання про надання судовим приставам дозволу на створення товариств з круговою порукою один за одного, що знімало з судових приставів відповідальність за вчинені ними збитки. Крім того, ради судових приставів мали право застосовувати дисциплінарні стягнення, позбавляти судових приставів винагороди та штрафувати їх на суму від 5 до 100 карбованців, і навіть звільняти приставів на підставі скарг, звільняти на підставі неблагонадійності та неспроможності, приймати на їх місце інших, проте інформуючи про це голів та прокурорів судової палати. [195, с.2].

Встановлювалась кримінальна та дисциплінарна відповідальність судових приставів. Вони несли покарання за всяку незаконну відмову у виконанні своїх обов’язків, за зволікання, за перевищення влади та інші протизаконні поступки. Прикладом такої відповідальності може слугувати справа судового пристава Курського окружного суду Ф. В 1887 г. в ході перевірки його діловодства, з’ясувалось, що починаючи з 1881 г. частину стягнутих коштів він не вписував в грошову книгу а залишав на «руках». В ході судового розгляду була встановлена вина судового пристава, і оскільки він повернув всі кошти тільки після виявлення порушення, суд присудив Ф. до грошового стягнення в розмірі 10 руб. та до звільнення з посади [195 Ошибка! Закладка не определена., с. 46].

Судовим приставам заборонялась самовільна зміна місця проживання під страхом звільнення з посади, оскільки місце його проживання вказувалось у свідоцтві, а в разі зміни місця проживання у свідоцтві робилась відмітка.

Деякі обов’язки судових приставів того часу:

Доставляння повісток, викликів та інших повідомлень позивачу та відповідачу, свідкам, боржникам, стягувачам та іншим особам від суду та від самих судових приставів;

опис рухомого майна, маєтку або земельної ділянки; проведення майнового торгу нерухомого майна;

особисте затримання боржника та направлення його в місце затримання; введення у володіння;

видача боржнику, стягувачу, зберігачу арештованого майна, доглядачу місця ув’язнення боржників або іншій особі виписок та копій з журналу чи опису майна;

супровід присяжного засідателя при виході з залу суду; допуск осіб у судове засідання;

ведення облікових книг з записами про виконання судових дій та інших обов’язків;

Супротив судовому приставу надавав йому право призвати на допомогу поліцію і навіть військову силу. Нанесення судовому приставу під час виконання їм службових обов’язків образи і будь яка непокора його законним вимогам вважалося злочином проти влади. За супротив при виконанні судових рішень, інших розпоряджень влади а також інших законних дій судових приставів винні особи карались, зокрема, позбавленням всіх прав, засланням на каторжні роботи на строк від 4 до 6 років, засланням до Сибіру на поселення, відданню в арештантську роту, тощо. Таким чином, закон досить суворо захищав осіб які виконували судові рішення.

Судові пристави в своїй діяльності повністю знаходилися під контролем суду при якому вони перебували. Приступаючи до виконавчих дій, судовий пристав доповідав голові суду про вибраний стягувачем спосіб виконання. Судовий пристав не допускався до виконання своїх обов’язків у разі якщо в справі брали участь його дружина або родичі до четвертого ступеню або свояки до другого ступеню включно.

Крім того, судовий пристав зобов'язаний був вести особливий журнал, куди він записував всі свої дії по виконанні рішень (ст. 950 Статуту цивільного судочинства). Цей журнал служив доказом дотримання приставом законів. На вимогу сторін з нього видавалися засвідчені виписки. Оскаржувались дії судового пристава щодо виконання рішень протягом 2-х тижнів той суд, в окрузі якого виконувалося рішення [196, с.13].

Однак при повітових судах, губернських волосних судах, а також при верхніх селянських судах судових приставів не було. Обов’язок з примусового виконання рішень в таких судах виконувався поліцією та приставами окружних судів. Процедура примусового виконання на той час детально регулювалася «Уставом гражданского судопроизводства» та «Положение про гражданские взыскания» [14, с. 11].

Статут цивільного судочинства набрав чинності 20 листопада 1864 року. В подальшому в цей нормативний акт вносилось багато змін і доповнень. Статут складався з 5-ти Книг. В Книзі 1 була глава, присвячена виконанню рішень Мирових суддів, в Книгу 2 входив розділ “Про виконання рішень”[Ошибка! Закладка не определена., с.20].

Порядок виконання судових рішень, передбачений Статутом цивільного судочинства 1864 року значно відрізнявся від порядку, що існував до початку реформ. Однією з головних відмінностей було те, що в основу порядку виконання судових рішень до реформ було виконання рішення навіть у відсутності прохання стягувача за допомогою поліції. Статут цивільного судочинства розповсюдив на процес виконання дію принципу диспозитивності. Це виразилося в тому, що судові рішення виконувались тепер лише за бажанням стягувача.

Стягувач, охочий виконати рішення, повинен був звернутися до суду, що ухвалив рішення з усним або письмовим проханням про видачу йому виконавчого листа (ст. 926 Статуту цивільного судочинства). Стягувач, що отримав виконавчий лист, далі звертався з усним або письмовим проханням до голови відповідного суду про призначення судового пристава (у світовій практиці характерним було безпосереднє звернення стягувача з виконавчим листом до судового пристава без участі суду).

Після призначення головою судового пристава на свій розсуд або по указу стягувача, останній звертався до судового пристава з письмовою заявою, в якій, перш за все, вибирав спосіб виконання рішення (ст.ст. 935, 936 Статуту цивільного судочинства). Вказівка способів стягнення залежала від стягувача, тому суд, присуджуючи стягнення, не мав права обмежувати стягувача вказівкою того майна боржника, на яке може бути звернене стягнення. Від стягувача залежав спосіб виконання і майно боржника, яке буде стягнено. Суд не може вибраний стягувачем спосіб виконання замінити іншим способом, або вибране стягувачем майно замінити іншим по вказівці боржника.

Таким чином, спосіб виконання рішення вказував судовому приставові сам стягувач. Проте, і судовий пристав, і стягувач були обмежені рамками закону, а саме ст.ст. 933, 934 Статуту Цивільного судочинства, в яких встановлювалися способи виконання. Іншими словами, «для захисту особистої свободи боржника закон указував допустимі ним способи виконання і забороняв вдаватися до таких способів, які ним не передбачені» [193, с.11-12]. Разом з тим треба відзначити, що у дореволюційному праві існував інститут попереднього виконання рішень. Під попереднім розумілося виконання рішення окружного суду, що не вступило в законну силу.

Допущення або недопущення попереднього виконання залежало від суду, який міг, дозволяючи попереднє виконання, вимагати від позивача забезпечення збитків, що загрожують відповідачеві (ст. 738 Статуту цивільного судочинства). Тільки у двох випадках надання такого забезпечення було обов'язковим: це, по-перше, тоді, коли забезпечення було потрібне при виконання заочного рішення, і, по-друге, коли попереднє виконання дозволялося через те, що згодом рішення могло зробитися нездійсненним, або позивач міг зазнати великих збитків (п. 4 ст. 737 Статуту цивільного судочинства). Способами забезпечення були припинення передачі позивачеві присудженого майна або стягнутих сум і відстрочення продажу описаного майна.

Крім захисту інтересів позивача інститут попереднього виконання захищав і інтереси відповідача, передбачаючи відшкодування збитків, заподіяних йому виконавчими діями, у разі відміни судового рішення. Тоді застосовувалася ст. 601 Статуту цивільного судочинства, що передбачала право відповідача, виправданого судовим рішенням, стягати з позивача збитки, понесені унаслідок забезпечення позову.

Статут цивільного судочинства передбачав декілька основних способів примусового виконання судових рішень. До них відносилися:

звернення стягнення на рухоме майно боржника; звернення стягнення на нерухоме майно боржника;

передача майна натурою особі, якій воно присуджене (ст. 933 Статуту цивільного судочинства); звернення стягнення на доходи боржника (ст.ст. 1129, 1192, 1208 Статуту цивільного судочинства); дозвіл стягувачу провести за рахунок боржника ті дії або роботи, які не здійснені ним в призначений судом термін (ст. 934 Статуту цивільного судочинства).

В останньому випадку «судовий пристав сам не смів брати участі при виконанні робіт, він тільки повинен був забезпечувати безперешкодне здійснення стягувачем права, що надавалося йому статтею 934» [14]. Крім основних способів в Статуті, безумовно, були передбачені й інші.

Відповідно до Статуту цивільного судочинства 1864 р. звернення стягнення на рухоме майно боржника вважалося одним з трьох основних способів виконання рішення (стаття 933), крім стягнень на нерухоме майно та на доходи громадян.

У Статуті цивільного судочинства 1864 р. особливе місце займало питання про оцінку нерухомого майна боржника. У викладі А.Х. Гольмстена оцінка нерухомого майна була наступною: «До закінчення опису позивач зобов'язаний доставити судовому приставові підписку з визначенням ціни, описуваного маєтку. Ця підписка пред'являється власникові маєтку, коли він з'явився до опису та знаходить визначену позивачем ціну низькою, то може в семиденний термін з дня пред'явлення йому підписки позивача представити докладну оцінку маєтку по середній кількості річного доходу за останні п'ять років, або коли він володіє маєтком менше п'яти років, то за весь час володіння. Тут під чистим доходом з маєтку закон розуміє залишок, що отримується за виключенням з валового доходу звичайних витрат по маєтку і наступних з нього податків і повинностей всякого роду. Свою оцінку відповідач зобов'язаний підтвердити прибутково-видатковими книгами маєтку, рахунками, контрактами, і, взагалі, документами, які не залишали б сумніву у вірності свідчень. Позивач має право розглянути ці відомості і потім або прийняти оцінку відповідача, або в семиденний термін представити свої заперечення. У разі незгоди позивача на зроблену відповідачем оцінку, визначення середньої кількості чистого доходу, отриманого з маєтку за п'ять років або за весь час володіння, проводиться експертами, які призначаються в непарному числі, по взаємній згоді стягувача і боржника, а якщо згоди не послідує, то судовим приставом з сусідніх власників» [14, с. 11].

Приблизно такий порядок примусового виконання судових рішень діяв у царській Росії аж до 1917 року.

1.2.