§ 2. Загальний правовий режим земель історико-культурного призначення

Правовий режим земель історико-культурного призначення яв­ляє собою порядок поведінки суб'єктів правовідносин з приводу їх використання. Оскільки усі ці землі мають єдине цільове призна­чення, існують загальні для них норми.

Відповідно до ст. 162 ЗК землі історико-культурного призначен­ня підлягають особливій охороні. А ті з них, на яких розташовані природні ландшафти чи природні об'єкти, що мають історико-культурну цінність, є складовою частиною національної еко­логічної мережі України і на них поширюється правовий режим, передбачений для її територій.

Згідно зі ст. 38 Закону "Про охорону навколишнього природно­го середовища" використання земель історико-культурного при­значення буває загальним і спеціальним. Перше, як правило,

297

здійснюється відвідувачами об'єктів культурної спадщини, які ко­ристуються такими землями безоплатно за умови додержання вста­новленого для них режиму, а друге — на праві власності, оренди землі, постійного чи тимчасового безоплатного землекористування, повного господарського відання, оперативного управління землею та на інших правових підставах.

Відповідно до ч. 1 ст. 54 ЗК землі історико-культурного призна­чення можуть знаходитись у державній, комунальній та приватній власності. Це положення закріплене й у ст. 17 Закону "Про охоро­ну культурної спадщини" та ст. 21 Основ законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р1. Однак згідно з п. "в" ч. З ст. 83 ЗК землі під об'єктами історико-культурного призначення, що мають особливу цінність, не можуть передаватися з кому­нальної у приватну власність. Закон встановлює два види таких земель: 1) землі, на яких розташовані пам'ятки археології (ст.

Згідно з п. "в" ч. З ст. 84 ЗК землі історико-культурного при­значення, які мають національне або загальнодержавне значен­ня, не можуть передаватися з державної у комунальну власність. У ст. 18 Закону "Про охорону культурної спадщини" зазначено, що Верховна Рада України має визначати перелік земель історико-культурного призначення, що не підлягають приватизації. Такого переліку поки що немає. Однак законодавство України визначає види земель історико-культурного призначення, які не підлягають приватизації. До них належать: 1) землі, на яких розташовані пам'ятки археології; 2) землі, на яких розташовані об'єкти національного культурного надбання, занесені до Державного реєстру національного культурного надбання (ст. 14 Основ законо­давства України про культуру); 3) об'єкти культурної спадщини за­гальнодержавного (національного) значення (ст. 5 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" в ре­дакції Закону від 19 лютого 1997 р.)2; 4) квартири-музеї, квартири в будинках історико-культурних заповідників, музеїв-заповідників (ч. 2 ст. 2 Закону України від 19 червня 1992 р. "Про приватизацію державного житлового фонду"3).

При цьому законодавство не перешкоджає оренді чи передачі у користування на інших правових підставах зазначених видів земель за умови погодження цього питання з Державною службою охоро­ни культурної спадщини Мінкультури України та у встановленому

1 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 21. - Ст. 294. 1 Там само. - 1997. - № 17. - Ст. 122. ' Там само. — 1992. — № 36. — Ст. 524.

298

порядку оформлення охоронних договорів. Решта земель історико-культурного призначення підлягає приватизації на загальних підставах.

Суб'єкти права власності повинні володіти, користуватися і розпоряджатися землями історико-культурного призначення з до­держанням встановленого законодавством і землевпорядною доку­ментацією правового режиму цих земель. Розпорядження цими землями здійснюється за погодженням з Державною службою охо­рони культурної спадщини. Особі, яка набула право володіння, ко­ристування чи управління земельною ділянкою з розташованою на ній пам'яткою, забороняється передавати її у володіння, користу­вання чи управління іншим особам. Це правило не поширюється на наймачів жилого будинку, що знаходиться у державній або ко­мунальній власності.

У разі продажу пам'ятки з займаною нею земельною ділянкою власник повинен письмово сповістити місцевий орган охорони культурної спадщини і Державну службу охорони культурної спад­щини про його умови. Остання має право переважної купівлі зе­мельної ділянки історико-культурного призначення загальнодер­жавного значення, а місцеві органи охорони культурної спадщини — переважної купівлі такої ділянки місцевого значення. У разі відмови від цього права або нездійснення його протягом місяця власник має право розпорядитися землею на власний розсуд. -Пра­во переважної купівлі не застосовується, якщо купівля-продаж зе­мель історико-культурного призначення відбувається між близьки­ми родичами, перелік яких наведено в Законі "Про охорону куль­турної спадщини".

Управління землями історико-культурного призначення має свою специфіку. По-перше, існують спеціальні органи, наділені компетенцією у цій сфері, а по-друге, специфіка, притаманна уп­равлінським заходам. Повноваження щодо управління зазначени­ми землями мають органи охорони культурної спадщини місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. При останніх діють консультативні ради з питань охорони куль­турної спадщини, Типове положення про які затверджене нака­зом Держбуду і Мінкультури України від 26 лютого 2001 р. № 42/941. Певною компетенцією у сфері забезпечення режиму охо­рони земель історико-культурного призначення наділені також органи самоорганізації населення, що передбачено Законом від 11 липня 2001 р.2.

1 Офіційний вісник України. — 2001. — № 12. — С. 208.

1 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 48. — Ст. 254.

3 Офіційний вісник України. — 2000. — № 35. — С. 22.

299

го міністерства. Повноваження у зазначеній сфері має також Держбуд України.

Певну специфіку має правове регулювання стягування плати за землі історико-культурного призначення. Відповідно до ст. 7 Зако­ну "Про плату за землю" за об'єкти, розташовані на таких землях населених пунктів, що не пов'язані з забезпеченням режиму охо­рони пам'яток культури, плата справляється у підвищеному розмірі з застосуванням коефіцієнтів: 7,5 — для земель, на яких розташо­вані пам'ятки міжнародного значення; 3,75 — для земель загально­державного значення і 1,5 — для земель місцевого значення.

Ставка земельного податку за тимчасове користування землями історико-культурного призначення за межами населених пунктів згідно зі ст. 9 Закону "Про плату за землю" встановлюється у розмірі 50% від грошової оцінки площі ріллі по області. Закон не зобов'язує сплачувати земельний податок власникам цих земель, оскільки до прийняття нового ЗК передача зазначених земель у приватну власність була заборонена. Виникла ситуація, за якої постійні користувачі земель історико-культурного призначення та їх власники (у тому числі приватні) не зобов'язані сплачувати по­даток за такі землі, розташовані за межами населених пунктів. Відповідно до ст. 12 зазначеного Закону від земельного податку звільняються історико-культурні заповідники, а також вітчизняні заклади культури.

Визначення розміру шкоди, зумовленої забрудненням і зас­міченням земель історико-культурного призначення, яке також має специфіку, здійснюється згідно з Методикою, затвердженою нака­зом Мінекобезпеки України від 27 жовтня 1997 р.

Загальні вимоги до забезпечення правового режиму земель істо­рико-культурного призначення встановлені ч. 2 ст. 7 Закону "Про природно-заповідний фонд України". Відповідно до неї на цих землях забороняється будь-яка діяльність, що негативно впливає чи може негативно вплинути на стан природних та історико-куль-турних комплексів і об'єктів або перешкодити їх використанню за цільовим призначенням. Згідно з ч. З ст. 37 Закону "Про охорону культурної спадщини" для забезпечення режиму охорони як за­реєстрованих об'єктів культурної спадщини, так і тих, що можуть бути виявлені у майбутньому, питання, пов'язані з наданням зе­мельних ділянок, вирішуються за погодженням з відповідним орга­ном охорони культурної спадщини.

Відповідно до ст. 21 вказаного Закону якщо власник не додер­жує правового режиму земель історико-культурного призначення, відповідний орган охорони культурної спадщини виносить йому попередження. Коли ж власник не виконає умов попередження, за рішенням суду його земельна ділянка може бути вилучена. У невідкладних випадках позов може подаватися без винесення по-

300

передження. За примусового вилучення ділянки власнику повинні відшкодовуватись пов'язані з цим збитки.

Згідно зі ст. 23 Закону "Про охорону культурної спадщини" усі власники земель історико-культурного призначення зобов'язані укладати з відповідним органом охорони культурної спадщини охо­ронні договори. Це здійснюється відповідно до Порядку укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини, затвердже­ного постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 р. № 1768і. Охоронний договір встановлює режим використання кон­кретної земельної ділянки історико-культурного призначення. Власник такої ділянки зобов'язаний не пізніше місяця з дня одер­жання її у власність укласти охоронний договір з органом Держав­ної служби охорони культурної спадщини.

Якщо земельна ділянка належить до земель історико-культурно­го призначення загальнодержавного значення (на ній розташована пам'ятка національного значення), місцевий орган охорони куль­турної спадщини підписує охоронний договір за погодженням з Державною службою охорони культурної спадщини. Якщо ж така ділянка знаходиться в управлінні будь-якого центрального органу виконавчої влади (за винятком Державної служби охорони куль­турної спадщини), охоронний договір укладається між таким орга­ном і Державною службою охорони культурної спадщини.

В охоронному договорі визначаються особливості режиму ви­користання конкретної земельної ділянки, види і терміни здійс­нення реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядкування території, а також інших заходів, необхідність вжиття яких встановлюється відповідним органом охорони куль­турної спадщини. Типова форма охоронного договору наведена у зазначеному вище Порядку. До договору додаються: акт технічно­го стану пам'ятки, форму якого затверджено наказом Держбуду України від ЗО січня 2002 р. № 21; опис її культурних цінностей і предметів з визначенням місця й умов їх зберігання та викорис­тання; план поверхів пам'яток — будинків і споруд; план інженер­них комунікацій і зовнішніх мереж (за наявності); генеральний план земельної ділянки, на якому розташована пам'ятка; паспорт останньої.

Власник земельної ділянки історико-культурного призначення зобов'язаний забезпечувати додержання вимог протипожежної, екологічної, санітарної безпеки, режиму охорони й використання пам'ятки. Відсутність охоронного договору не звільняє цю особу від виконання обов'язків, визначених Законом "Про охорону куль­турної спадщини". Режим використання земель історико-культур­ного призначення загальнодержавного значення встановлює Дер­жавна служба охорони культурної спадщини, а земель місцевого значення — органи охорони культурної спадщини місцевих дер­жавних адміністрацій.

1 Офіційний вісник України — 2002 — № 1. — С 77

ЗОЇ

У разі виникнення загрози збереженню пам'яток власники або користувачі земельних ділянок, на яких вони розташовані, зо­бов'язані сповістити про це органам охорони культурної спадщини місцевих державних адміністрацій, а також органам місцевого са­моврядування. Розміщення реклами на землях історико-культурно-го призначення загальнодержавного значення згідно зі ст. 24 Зако­ну "Про охорону культурної спадщини" здійснюється за погоджен­ням з Державною службою охорони культурної спадщини, а на землях місцевого значення — органами охорони культурної спад­щини місцевих державних адміністрацій. Відповідно до п. 10 По­ложення про порядок надання гірничих відводів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59, гірничі відводи під землями історико-культурного призначення на­даються за згодою відповідних органів місцевого самоврядування та органів охорони культурної спадщини.

Консервація, реставрація пам'яток національного значення, проведення на них ремонтних й інших робіт провадяться за на­явності письмового дозволу Державної служби охорони культур­ної спадщини і на підставі погодженої з нею науково-проектної документації. Такі ж роботи на пам'ятках місцевого значення провадяться за наявності письмового дозволу органів охорони культурної спадщини місцевих державних адміністрацій і місце­вого самоврядування та погодженої з ними науково-проектпої документації. Згідно зі ст. 9 Закону "Про охорону культурної спадщини" власники і користувачі земель історико-культурного призначення зобов'язані допускати на земельні ділянки уповно­важених органами охорони культурної спадщини осіб для вико­нання робіт з охорони пам'яток. Однак роботи, що можуть нега­тивно вплинути на їх стан, можуть провадитися лише після дослідження пам'яток, здійснюваного за рахунок організаторів таких робіт.

Органи охорони культурної спадщини зобов'язані забороняти будь-яку діяльність, що загрожує збереженню пам'яток культури чи порушує їх правовий режим. Розпорядження цих органів є обов'яз­ковими для всіх фізичних і юридичних осіб. Такі ж повноваження мають органи місцевого самоврядування, на території яких немає органів охорони культурної спадщини.

Відповідно до ст. 12 Закону "Про охорону культурної спад­щини" правовий режим земель історико-культурного призна­чення передбачає не тільки охорону пам'яток культури, а й за­безпечення вільного доступу до них відвідувачів з метою ознай­омлення з ними. На органи охорони культурної спадщини і власників відповідних земельних ділянок покладається обов'я­зок забезпечувати доступ до пам'яток культури для проведення екскурсійної та туристсько-рекреаційної діяльності. Порядок організації такого доступу відображається в охоронних догово­рах. Відповідно до правового режиму земель історико-культур­ного призначення забороняються види діяльності, що перешко-

302

джають забезпеченню доступу до історико-культурних об'єктів. Обмеження щодо цього можуть бути встановлені лише у винят­кових випадках (ст. 14 Основ законодавства України про куль­туру).

На землі історико-культурного призначення поширюється ре­жим особливо цінних земель, передбачений ст. 150 ЗК. Вони не можуть бути вилучені для несільськогосподарських потреб, крім випадків особливої необхідності й в особливому порядку. Відповідно до ч. 2 ст. 34 Закону "Про охорону культурної спадщи­ни" переведення земельних ділянок у категорію земель історико-культурного призначення не може бути підставою для примусово­го вилучення цих ділянок у їх власників і користувачів за умови до­держання ними правового режиму земель історико-культурного призначення.

Нормативні приписи щодо забезпечення правового режиму зе­мель історико-культурного призначення містяться й в інших актах. Так, відповідно до ст. 11 Основ законодавства України про культу­ру на всіх громадян покладається обов'язок забезпечувати режим охорони цих земель. Стаття 23 Закону "Про оренду землі" зо­бов'язує орендарів додержувати правового режиму зазначених зе­мель. Згідно зі ст. 10 Закону України від 23 грудня 1998 р. "Про то­пографо-геодезичну і картографічну діяльність"' має забезпечува­тися додержання правового режиму земель істерико-культурного призначення при проведенні топографо-геодезичних і карто­графічних робіт. У ч. 2 ст. 45 Закону "Про нафту і газ" зазначено, що проекти здійснення геологорозвідувальних робіт на землях істо­рико-культурного призначення підлягають обов'язковій еко­логічній експертизі. А ст. 33 Закону "Про відходи" на землях істо­рико-культурного призначення забороняється несанкціоноване скидання і розміщення відходів.