Підстави і способи припинення установ

Будь-яка юридична особа проходить свій «життєвий цикл», із закінченням якого вона припиняє, а в окремих ви­падках і зобов’язана припинити свою діяльність. Здається, що відносно установ як організацій, які повинні існувати без­строково, питання припинення їх діяльності не є актуальним.

Нагадаємо, що навіть для християнських релігійних уста­нов, які створювалися при імператорах і вважалися безсмерт­ними, не виключалася можливість припинення їх діяльності в разі знищення всього майна, завдяки якому ці юридичні особи мали функціонувати [185, с. 99-100]. Свого часу В. І. Синайський припинення юридичної особи порівнював зі смертю фізичної особи, вказуючи, що, по-перше, можлива природна смерть юридичної особи внаслідок виконання нею своєї мети, задля якої вона була створена; по-друге, можливе й «самогубство», коли юридична особа більше не спроможна існувати через відсутність майна або учасників і добровільно припиняє свою діяльність; по-третє, можлива нібито й «на­сильницька смерть», коли уряд припиняє діяльність юридич­ної особи внаслідок невиконання тих цілей, заради існування яких вона була створена. Юридична особа може припинити своє існування й із настанням строку, якщо такий був визна­чений при її створенні, також якщо в неї відсутні (не створе­ні, ліквідовані) органи для здійснення її правоздатності [185, с. 100-101].

Згідно із чинним законодавством припинення будь-якої юридичної особи можливо у двох формах — у формі ліквіда­ції або у формі правонаступництва (ст.

Відповідно до ЦК України припинення юридичної особи у формі правонаступництва передбачає виникнення на осно­ві юридичної особи однієї або більше нових юридичних осіб^[XVII]. Причому він не дає поняття правонаступництва, а визначає тільки існуючі її форми: злиття декількох юридичних осіб в одну юридичну особу; поділ однієї юридичної особи на декілька самостійних юридичних осіб; приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи; пере­творення, тобто зміну організаційно-правової форми юридич­ної особи.

Припинення юридичної особи у формі правонаступни- цтва здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими до­кументами, а у випадках, передбачених законом, — за рі­шенням суду або відповідних органів державної влади. Та­ким чином, припинення у формі правонаступництва перед­бачає добровільний і примусовий порядок припинення юри­дичної особи.

Аналіз чинного законодавства дає змогу дійти висновку, що установа може ліквідуватися: 1) за рішенням засновника (засновників) або її органу, уповноваженого на це установчим актом, у зв'язку із закінченням строку, на який вона була створена, вичерпанням мети, а також в інших випадках, перед­бачених установчим актом; 2) за рішенням суду при визнанні недійсною державної реєстрації установи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в ін­ших випадках, установлених законом. Вимога про ліквідацію установи може бути пред'явлена до суду органом, що здій­снює державну реєстрацію.

І. В. Спасибо-Фатєєва стосовно підстав припинення юри­дичних осіб вказує, що ними можуть бути: а) закінчення строку, на який було створено юридичну особу; б) випадки, передбачені установчими документами юридичної особи; в) рішення вищого органу юридичної особи. Проте правник вказує на необхідність вдосконалення механізму правового регулювання припинення установи, а саме — хто має таке право [195, с. 30-34].

З положеннями ст. 110 ЦК України не можна погодитись у повному обсязі, оскільки в установі є тільки засновники та дестинатори, а право на звернення до суду з вимогою про ліквідацію установи засновникові закон не надає, мабуть, з погляду на те, що останній не бере участі в управлінні уста­новою. Ось чому вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до ЦК України, якими надати право засновнику (-ам) установи на звернення до суду з вимогою про припинення її діяльності. Також існує потреба на законодавчому рівні нада­ти право засновникам установи самостійно приймати рішен­ня про припинення діяльності установи, яку вони створили.

Щодо припинення установ Н. С. Суворов назвав такі основ­ні їх підстави: а) рішення власника установи і б) воля держав­ного органу чи верховної влади. Окрім цього, правознавець наголошував на можливості існування спеціальних випадків припинення діяльності установ [203, с. 20]. Але ж, на жаль, він не навів їх переліку і не розкрив змісту останніх, обме­жившись лише вказівкою на існування таких.

Установа, як і будь-яка інша юридична особа приватного права, може бути припинена в: а) добровільному (за рішенням власника, якщо йдеться про установу публічного права, або за рішенням засновника, якщо йдеться про установу приват­ного права) або б) примусовому (за рішенням суду) порядку з підстав, передбачених законом.

Злиття, приєднання, поділ або перетворення установи здій­снюється за рішенням її учасників або уповноваженої на це установчими документами особи, а у випадках, передбачених законом, — за рішенням суду або відповідних органів держав­ної влади.

Засновник установи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення її діяльності, зобов’язані негайно письмово повідомити орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що установа перебуває у процесі припинення. Засновники уста­нови, суд або орган, що прийняв рішення про її припинення, за погодженням з органом, який здійснює державну реєстра­цію, призначають ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо і встановлюють порядок і строки її припинення. Виконання функцій комісії з припинення установи може бути покладено на орган управління останньої. З моменту призначення комі­сії до неї переходять повноваження щодо управління справа­ми установи. Комісія виступає в суді від її імені. Ця комісія поміщає в друкованих засобах масової інформації, де публі­куються відомості про державну реєстрацію юридичних осіб, що припиняються, повідомлення про припинення існування відповідної установи та про порядок і строк пред’явлення кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох місяців з дня публікації повідомлення. Ліквіда­ційна комісія вживає всіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення установи (ст. 105 ЦК України).

Кредитор установи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов’язання. Після закінчення строку для пред’явлення вимог кредиторами й задоволення чи відхилення цих вимог комісія складає пе­редавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов’язань установи, що припиняється, сто совно всіх її кредиторів і боржників, включаючи зобов’язання, оспорювані сторонами. Передавальний акт і розподільчий баланс затверджуються засновниками установи або органом, який прийняв рішення про її припинення.

Перетворенням установи є зміна її організаційно-право­вої форми. У разі цього до нової юридичної особи перехо­дять усе майно, всі права й обов’язки перетворюваної уста­нови (ст.

Досить цікавим є питання про можливість перетворення установи, окрім благодійної (ч. 3 ст. 10 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»), як непідприєм­ницької юридичної особи в господарське товариство, метою якого є отримання прибутку. Ми вважаємо, що жодних за­конних підстав у відмові для здійснення такої дії немає неза­лежно від виду установи. Це пов'язано з тим, що сьогодні відсутні будь-які обмеження на законодавчому рівні з при­воду цього. У разі прийняття рішення засновником (-ами) установи про її перетворення в господарське товариство за­стосовуватимуться загальні положення про перетворення юридичних осіб, нова юридична особа буде правонаступни­ком по всіх зобов'язаннях установи і здійснюватиме свою діяльність на підставі майнової бази колишньої установи.

Якщо вартість майна установи є недостатньою для задо­волення вимог її кредиторів, вона ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності або визнання її банкрутом (ч. 3 ст. 110 ЦК України). І знову виникає цікаве питання про можливість визнання установи — непідприємницької юридичної особи, банкрутом. Відразу, аналізуючи сутність установи, хочеться вказати, що це не­можливо. Однак це не так. Застосування до установ законо­давства про банкрутство є необхідним, о скільки в іншому випадку відповідальність таких юридичних осіб, на відміну від інших, була б дуже обмеженою, і в разі недостатності їх майна вона б просто припинялася, що зазвичай не є можливим у нормальних ринкових відносинах. Звичайно, не є позитив­ним те, що Закон України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом» [148] не міс­тить жодного положення про припинення діяльності установ^[XIX] шляхом визнання їх банкрутом і сам закон за своїм змістом орієнтує до його застосування у відносинах із господарськи­ми товариствами або іншими юридичними особами, створе­ними для отримання прибутку. З цього приводу необхідно внести відповідні зміни у вказаний закон стосовно можливос­ті визнання банкрутами установ, які здійснюють підприєм­ницьку діяльність, або врегулювати це питання у проекті Закону України «Про установи».

За радянських часів припинення діяльності будь-яких юри­дичних осіб було можливе лише на підставі планово- розпорядчих актів та за мотивами недоцільності [239, с. 39]. Тотожна ситуація мала місце до 1890 р. у Італії, де державна влада залишала за собою право припиняти діяльність будь-якої установи, мотивуючи це тим, що після створення установи для загальнокорисних потреб остання ставала установою держави, а засновники втрачали всі права щодо неї [203, с. 280-281].

При вирішенні питання щодо припинення діяльності уста­нов український законодавець не встановлює єдиного поряд­ку цієї процедури. Не береться до уваги той факт, що устано­ва є окремою організаційно-правовою формою юридичної особи приватного права і що її окремі види відповідають основним ознакам, зазначеним у ч. 3 ст. 83 ЦК України. Ін­шими словами, аналізуючи норми ЦК України про припинен­ня діяльності юридичних осіб, доходимо висновку, що віт­чизняний законодавець більше схильний до розкриття по­рядку припинення й ліквідації господарських товариств, приділяючи увагу питанням припинення діяльності установ лише в декількох статтях законів, які повною мірою не охоп­люють усього порядку здійснення таких дій.

Так, відповідно до статей 10 та 11 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» реорганізація благо­дійної організації відбувається за рішенням її вищого органу управління згідно з вимогами статуту (положення). При цьо­му її права та обов'язки переходять до правонаступників. Що стосується ліквідації, то цей закон дуже коротко вказує на її підстави, які встановлюються законодавством. Така позиція законодавця викликає сумнів, оскільки благодійна організація може бути створена у формі благодійної установи (а отже, є її видом) як юридичної особи. Особливе вирізнення законодав­цем такої підстави для припинення діяльності благодійної установи і встановлення бланкетної норми до невідомо якого законодавства щодо ліквідації не є виправданим.

Цю позицію поділяє й О. Ю. Літвіна, відзначаючи від­сутність конкретного визначення в законодавстві України підстав ліквідації благодійної організації, і пропонує такі під­стави ліквідації:

1) за рішенням її засновників (членів): а) через втрату інтересу до подальшого провадження благодійної діяльності; б) при недоцільності подальшого здійснення благодійної ді­яльності; в) недостатністю матеріальних коштів для зайняття благодійною діяльністю; г) з інших підстав, передбачених в установчих документах;

2) за рішенням суду у випадках: а) здійснення благодійною організацією діяльності, що суперечить її статутним цілям чи зайняттю діяльністю, забороненою законом; б) систематич­ного чи грубого порушення законів чи підзаконних актів; у зв'язку із виявленням при її створенні порушенням закону чи інших правових актів, що мають непереборну природу [102, с. 14].

Оскільки ж цей закон прямо встановлює заборону на пере­творення непідприємницької юридичної особи на підприєм­ницьку і не встановлює порядку ліквідації, то такі обмеження законодавця до перетворення благодійної установи встанов­люються ним без будь-яких пояснень, з чим погодитись не можна. Сучасне цивільне законодавство не дає жодних підстав вказувати на неможливість перетворення непідприємницької юридичної особи на підприємницьку і навпаки.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції» [173] у ст. 16 встановлює, що діяльність релігійної орга­нізації може бути припинена у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією, що здій­снюється відповідно до її власних настанов. При порушенні релігійною організацією положень цього Закону та інших

Розділ 2. Окремі елементи установи як організаційно-правової форми... законодавчих актів України її діяльність може бути припине­на також за рішенням суду лише у випадках: 1) вчинення нею дій, недопустимість яких передбачена зазначеним Законом;

2) поєднання її обрядової чи проповідницької діяльності з по­сяганнями на життя, здоров'я, свободу чи гідність особи;

3) систематичного порушення релігійною організацією вста­новленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужіння, обрядів, церемоній тощо);

4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, що супроводжуються грубими порушен­нями громадського порядку чи посяганням на права та майно державних, громадських або релігійних організацій.

Проаналізувавши вказані положення вищезазначеного Закону, неможливо погодитися з вітчизняним законодавцем, який встановлює вичерпний перелік підстав припинення таких організацій за рішенням суду, до яких віднесені й релі­гійні установи. Реорганізація чи ліквідація релігійних орга­нізацій згідно з власними настановами є також невиправда­ними, оскільки орієнтовний перелік умов, які можуть бути підставою для припинення діяльності таких організацій, має бути закріплений на рівні закону.

За ст. 10 Закону України «Про музеї та музейну справу» ліквідація музеїв можлива за рішенням або засновника, або суду у випадках, передбачених чинним законодавством. По­рядок подальшого використання музейних зібрань цих музе­їв, заснованих на державній чи комунальній формах власнос­ті, визначає засновник за погодженням з Міністерством куль­тури і мистецтв України. У разі ліквідації підприємств, уста­нов, організацій, у складі яких діють музеї, а також музеїв, які діяли на громадських засадах, їх музейні зібрання пере­даються до відповідних профільних установ у порядку, перед­баченому Положенням про музейний фонд України. Якщо ліквідується музей, заснований на приватній формі власності, переважне право на придбання його зібрань за інших рівних умов має держава. Реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення чи перетворення) музеїв може відбуватися відпо-

відно до чинного законодавства, тобто відповідно до загаль­них положень ЦК України та спеціального законодавства про банкрутство.

Ці положення Закону також викликають певні непорозу­міння й зауваження з приводу їх ліквідації як одного з видів установ і розподілу їх майна. Так, відповідно до закону всі форми власності є рівними. Але виникає питання про право­мірність надання державі переважних прав на придбання музейних зібрань. Навіть якщо держава опікуватиметься цими зібраннями більш ніж інші особи, то за умов сьогодення таке становище у будь-якому разі призводитиме до порушення принципу рівності форм власності.

Перспективне законодавство України також не залишає поза увагою питання припинення діяльності установ. Так, згідно зі статтями 13-15 проекту Закону України «Про мікро- кредитування суб'єктів малого підприємництва спеціалізова­ними установами» «установа припиняється шляхом реорга­нізації або ліквідації. Вона вважається такою, що припинила своє існування, після скасування її державної реєстрації. Ре­організація установи здійснюється за рішенням засновників. При цьому її правонаступником можуть стати виключно спе­ціалізовані установи з мікрокредитування, створені відповід­но до зазначеного закону. При реорганізації установи шляхом злиття чи приєднання складається передавальний акт, а при розділенні та виділенні — розподільчий баланс, які містять положення про її правонаступництво. Передавальний акт і розподільчий баланс затверджуються виконавчим органом установи за погодженням з радою піклувальників. Процедура реорганізації установи визначається у статуті установи. Рі­шення про її ліквідацію приймається засновниками, а також судом і здійснюється ліквідаційною комісією, що признача­ється засновниками або судом відповідно до прийнятого рі­шення про ліквідацію установи. За рішенням засновників або суду ця процедура може провадитися її виконавчим органом. Засновники або суд, який прийняв рішення про ліквідацію установи, встановлюють порядок і терміни її проведення. Ліквідаційна комісія зобов’язана розмістити в пресі за міс­цезнаходженням установи та її відокремлених підрозділів публікацію про ліквідацію, порядок і терміни її проведення. Ця ж комісія провадить роботу по виявленню і стягненню кредиторської й дебіторської заборгованості установи в чо- тирьохмісячний термін після публікації в засобах масової інформації про її ліквідацію. Майно, що залишилося після: а) проведення всіх розрахунків по оплаті праці осіб, які пра­цюють на умовах найму; б) виконання зобов’язань перед бюджетом і кредиторами; в) повернення внесених інвестицій відповідно до інвестиційних договорів, за рішенням засно­вників спрямовуються на благодійні цілі».

Також не залишає поза увагою це питання і проект Закону України «Про непідприємницькі організації», який на сьогод­ні найбільш повно висвітлює цей процес (статті 49-67). Так, підставами для ліквідації установи можуть бути: а) рішення вищого статутного органу, до компетенції якого належить вирішення питань про ліквідацію організації; б) оголошення процедури банкрутства установи; в) закінчення терміну, на який була утворена установа; г) рішення суду про розпуск організації. За цим законом вищий керівний орган установи приймає рішення про ліквідацію на підставі і за процедурами, визначеними її статутом. Для ліквідації установи і виключен­ня її з реєстру вищий керівний орган, що прийняв рішення про ліквідацію, в особі керівника організації чи іншої призна­ченої цим органом особи подає до органу реєстрації заяву про початок процедури ліквідації, протокол засідання органу, що прийняв це рішення, інформацію про склад ліквідаційної комісії (ст. 50 Закону). Установа може бути ліквідована за рішенням суду на вимогу органу реєстрації відповідно до законодавства України у випадку якщо: а) мета або діяльність організації суперечить Конституції України; б) діяльність не- підприємницької організації не відповідає меті її утворення та вимогам зареєстрованого статуту; в) відбуло сь фактичне перетворення непідприємницької організації в організацію, що займається в основному економічною, господарською ді­яльністю; г) коли вищий статутний орган не може ухвалити рішення про ліквідацію організації у відповідності до закону; д) в інших випадках, передбачених законами України (ст. 51). Установа за поданням органу реєстрації або за власною ініці­ативою суду може бути ліквідована (примусово розпущена) судом у випадках: 1) вчинення дій, передбачених ст. 37 Кон­ституції України; 2) продовження протизаконної діяльності під час дії рішення про тимчасове зупинення діяльності гро­мадської організації; 3) в інших випадках, передбачених за­коном (ст. 80).

С. М. Братусь окремо виділяв таку підставу припинення діяльності установи, як відсутність користувачів, для яких вона була створена, повного використання тих коштів, що становлять матеріальну базу діяльності установи або ухилен­ня нею від визначеної засновником і схваленою державою мети [25, с. 57-61]. Сьогодні цивільне законодавство України не містить такої підстави припинення установ. Але на наш погляд недоцільним є закріплення останньої у нормах ЦК України та спеціальних законів, які регулюють діяльність установ, оскільки визначити коло її дестинаторів майже не­можливо. Всупереч цьому перша редакція проекту Закону України «Про непідприємницькі організації» [168] у ст. 56 вказувала, що підставою ліквідації непідприємницької орга­нізації є зменшення чисельності її членів нижче норми, вста­новленої законодавством.

Така підстава, припинення діяльності установи, є не зов­сім вдалою, оскільки за сутністю установи в неї взагалі немає будь-яких членів, а є певне майно, надане їй для досягнення визначеної мети. Ось чому доцільніше вести мову про змен­шення кілько сті дестинаторів (вигодонабувачів) установи. Але ж навіть цю норму закону буде нелегко реалізувати на практиці, тому що підрахувати кількість останніх майже не­можливо, за винятком випадків, коли воно заздалегідь відомо. Звідси випливає висновок про недоцільність установлення такої підстави для припинення діяльності установи, як змен­шення чисельності її дестинаторів.

У законодавстві України остаточно не вирішена доля май­на, яке залишається після припинення діяльності установ. У дореволюційному законодавстві це питання розглядалося таким чином. Майно ліквідованої установи, що залишилося після задоволення вірителів, передавалося в скарбницю, якщо тільки засновник не залишив на цей випадок особливих роз­поряджень [187, с. 82-84]. Така невизначеність породжує теоретичні суперечки. На думку І. В. Спасибо-Фатєєвої, при ліквідації установи майно засновникові не передається, а спрямовується на цілі, які були метою її діяльності. Напри­клад, при ліквідації релігійної організації її майно переходить у власність держави, а культове майно передається іншим релігійним організаціям. Це положення, на думку науковця, є застарілим, воно не відповідає вимогам сьогодення й заса­дам цивільного законодавства. Вона вважає, що все це майно повинно передаватись іншим релігійним організаціям чи на благодійні цілі [195, с. 34]. Ми приєднуємося до цього, оскіль­ки засновники установи дійсно не мають жодних прав на майно, яке надано останній. Однак, на наш погляд, доцільно на рівні ЦК України і спеціального законодавства передбачи­ти норму, яка давала б змогу засновникам установи обирати юридичну долю її майна: передати його іншим установам на подібні цілі або повернути майно у власність за умови ство­рення нової установи.

Існує думка, що засновники установи в разі її ліквідації не повинні мати права на отримання майна у зв'язку з тим, що вони відсторонені від управління установою і самостійно визначають її мету. Окрім того, ЦК України не встановлює підстав для припинення установи і не визначає долі її майна після ліквідації, тому складається враження, що установа може існувати вічно і її неможливо ліквідувати [94, с. 274, 275]. На наш погляд, з цим не можна погодитись, оскільки установа є однією з організаційно-правових форм непідпри- ємницьких юридичних осіб поряд із господарськими товари­ствами, після припинення діяльності яких майно повинно йти або на задоволення вимог кредиторів, або передаватися за­сновникам після задоволення вимог останніх, що закріплено на рівні ЦК України. Засновники також визначають мету та напрямки діяльності господарського товариства та, на від­міну від установи, мають право на управління ним. Вважаємо, що відсутність права на управління установою не може по­збавляти її засновників права на отримання майна після при­пинення її діяльності, якщо воно спрямовується на досягнен­ня нової соціально значущої мети через створення нової уста­нови приватного права.

Необхідно звернути увагу на те, як підійшов до вирішен­ня питання про долю майна установ та їх видів законодавець РФ. Відповідно до п. 7 ст. 63 ЦК РФ майно юридичної особи, яке залишилося після задоволення вимог кредиторів, переда­ється його засновникам (учасникам), які мають речові права на це майно або зобов’язальні права щодо цієї юридичної особи, якщо інше не передбачено законом, іншими право­вими актами або установчими документами цієї особи. Наоч­ною є ч. 3 ст. 119 ЦК РФ, яка вказує, що в разі ліквідації фон­ду його майно, яке залишилось після задоволення вимог кре­диторів, спрямовується на цілі, вказані у статуті фонду.

Новелою ЦК України є норма, відповідно до якої якщо виконання цілей установи стало неможливим або якщо вони загрожують загальним і суспільним інтересам, орган, що ви­конує державну реєстрацію, може звернутися до суду із зая­вою про визначення іншої цілі діяльності установи за пого­дженням з її органами управління (ч. 2 ст. 110 ЦК України). У випадку зміни мети її діяльності суд повинен враховувати наміри засновника та піклуватися про те, щоб вигоди від ви­користання майна установи були передані дестинаторам, яким вони були призначені за наміром засновника. При зміні мети установи або зміні структури управління її правління має сповістити суд у письмовій формі про свій намір щодо цього питання (ст. 103 ЦК України). Ці норми кодексу майже не діють, тому що установа (як юридична особа) не підзвітна й не підконтрольна органам державної реєстрації, а тому останні не можуть вирішувати питання про дотримання чи недотримання установою мети, визначеної у статутному акті.

Наведене вище положення ЦК України, на наш погляд, було запозичене законодавцем зі змісту ЦУН [40], згідно з § 87 якого якщо виконання цілі установи стало неможливим або якщо воно загрожує громадським інтересам, відповідний адміністративний орган може визначити іншу мету або лікві­дувати установу. При зміні мети слід по можливості врахову­вати наміри засновника й особливо потурбуватися, щоб до­ходи від використання майна установи передавались тому колу осіб, якому вони були призначені відповідно до намірів засновника. Адміністративний орган може змінити організа­ційну структуру установи, якщо це необхідно внаслідок змі­ни її цілей.

На даний час законодавчо закріплена можливість припи­нення, зміни мети установи чи структури управління нею. Окрім того, необхідно зауважити, що ЦК України у п. 4 ст. 129 використовує термін «примусова реорганізація», але не вка­зує, у яких саме випадках може здійснюватись така реоргані­зація. На наш погляд, підставами для примусової реорганіза­ції установ можуть бути: а) систематичне здійснення установою діяльності, яка суперечить її установчим цілям, професійне здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку); б) недостатність майна для здійснення установою установчих цілей і якщо отримання такого майна не реальне; в) неможливість досягнення мети установи; г) у разі ухилен­ня установи від її установчої діяльності.

Проаналізувавши погляди правників і положення чинно­го законодавства України, а також інших країн щодо припи­нення діяльності установ, маємо зробити висновок про те, що установа має можливість припинити свою діяльність у разі:

1) прийняття засновниками рішення про її припинення;

2) прийняття рішення про припинення установи відповідним державним органом, який здійснює державну реєстрацію, у випадках, встановлених законодавством; 3) систематичного порушення установою законодавства стосовно зайняття під-

2.5. Підстави і способи припинення установ приємницькою діяльністю; 4) недостатності майна; 5) не­можливості досягнення поставленої перед установою мети; 6) ухилення від основної діяльності; 7) закінчення строку, на який була створена установа; 8) визнання недійсною реєстра­ції установи; 9) якщо діяльність установи спрямована на зміну конституційного ладу держави чи територіальної ціліс­ності країни; 10) здійснення дій, що порушують права та свободи фізичних чи юридичних осіб; 11) грубих порушень закону, які призводять до зміни мети, для якої була створена установа; 12) злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворен­ня, ліквідації чи примусової реорганізації установи.

Вказані підстави можливо поділити на загальні, які при­таманні всім юридичним особам, та спеціальні, притаманні тільки установам. До спеціальних ми відносимо третю, п'яту, шосту, одинадцяту. До загальних — усі інші.

Чинне законодавство не називає установи тими суб'єктами цивільного обороту, на які поширюється дія Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [148], як це зроблено щодо юридичних осіб, діючих у формі споживчого товариства, благодійного чи ін­шого фонду (ч. 4 ст. 5 Закону). Проте в судовій практиці не­поодинокі випадки, коли з позовом про відкриття проваджен­ня у справі про банкрутство звертаються і до установ.

Так, виробниче підприємство водопровідно-каналіза­ційного господарства Південного берега Криму, м. Ялта звер­нулося з позовом про банкрутство до закладу Заміського дитячого оздоровчого табору «Ісарі» ім. В. Коробкова, м. Ялта Кримської республіканської організації профспілки праців­ників охорони здоров'я України. Постановою Севастополь­ського апеляційного господарського суду від 11.04.2006 р. і ухвалою господарського суду АРК від 29.11.2005 р. визнано грошові вимоги ініціюючого кредитора до боржника на суму 112 505,07 грн та зобов'язано його здійснити публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство в офі­ційному друкованому органі, введено процедуру розпоря-

дження майном боржника та розпорядником майна боржника призначено арбітражного керуючого [204]^[XX].

Проте, як вірно зазначено в Постанові Вищого господар­ського суду України від 13 червня 2007 р. № 2-26/2865-2006 (2-26/10026-05) на касаційну скаргу Кримської республікан­ської організації профспілки працівників охорони здоров'я України, по-перше, справа про банкрутство порушується судом відносно боржника, який є суб'єктом підприємницької діяльності. По-друге, хоча в силу ч. 4 ст. 5 Закону положення цього Закону застосовуються також до юридичних осіб, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншо­го фонду, тобто передбачено, що положення Закону підляга­ють засто суванню і до юридичних осіб, які прирівняні до інших суб'єктів банкрутства, однак метою їх діяльності не є отримання прибутку, тобто неприбуткові (некомерційні) організації, як вбачається з матеріалів справи, згідно з ви­пискою з Єдиного державного реєстру підприємств та орга­нізацій України та свого статуту заклад Заміського дитячого оздоровчого табору «Ісарі» ім. В. Коробкова є установою. Таким чином, боржник у справі не є суб'єктом підприємниць­кої діяльності та не є особою, прирівняною відповідно до ст. 5 Закону про банкрутство до суб'єкта підприємницької діяльності, відносно якого може бути порушена справа про банкрутство.

Враховуючи наведене, заклад Заміського дитячого оздо­ровчого табору «Ісарі» ім. В. Коробкова не може бути суб'єктом банкрутства, а тому провадження у справі про його банкрутство не може здійснюватися. У зв'язку з чим, керую­чись статтями 1, 5, 40 Закону України «Про відновлення пла­тоспроможно сті боржника або визнання його банкрутом» та статтями 111⁵, 111⁷, 111⁹-111¹¹ Господарського процесуально­го кодексу України, Вищий господарський суд України ухва­лу за результатами підготовчого засідання суду скасував, а провадження у справі про банкрутство припинив.