Види тлумачення норм права

За критерієм юридичних наслідків розрізняють офіційне та не­офіційне тлумачення.

- Офіційне тлумачення - це роз’яснення змісту правової нор­ми, що здійснюється уповноваженим на це суб’єктом, має форму спе­ціального акта тлумачення і володіє юридично обов’язковою силою для всіх, кому воно адресоване.

Ключовою ознакою офіційного тлумачення є його юридична обов’язковість, яка полягає в тому, що всі суб’єкти, котрих стосуєть­ся відповідна норма, повинні дотримуватися такого розуміння її зміс­ту, яке сформульовано в акті тлумачення. Акт тлумачення є засобом документальної фіксації офіційного, юридично обов’язкового роз’яснення змісту правової норми. Такий акт може мати форму окремого документа (постанова, інформаційний лист, роз’яснення тощо) або бути складовою правозастосовного акта.

За допомогою офіційного тлумачення держава в особі відповід­них компетентних органів сприяє однаковому розумінню та застосу­ванню норм права.

Ініціатором офіційного тлумачення може бути як сам уповнова­жений на його здійснення суб’єкт, так і інші зацікавлені суб’єкти. Ре­зультатом процесу офіційного тлумачення є прийняття в установле­ному порядку відповідного акта роз’яснення та його оприлюднення.

За сферою дії офіційне тлумачення поділяється на нормативне (загальне) і казуальне (індивідуальне).

Нормативне тлумачення - це санкціоноване державою роз’яс­нення, що містить офіційне формулювання змісту правової норми, обов’язкове для необмеженого кола суб’єктів та розраховане на не­одноразове застосування в усіх випадках звертання до відповідної правової норми.

Нормативне тлумачення може здійснюватись органом, який при­йняв відповідну норму права, або іншим уповноваженим органом. У першому випадку тлумачення називається автентичним, у другому - делегованим. Прикладом автентичного тлумачення можуть бути офі­ційні роз’яснення, які надає Національний банк України щодо прий­нятих ним нормативно-правових актів, оформляючи їх відповідними листами.

Казуальне тлумачення також є офіційним роз’ясненням змісту правової норми, однак, на відміну від нормативного, воно є обов’язковим для застосування лише щодо конкретного випадку та визначеного кола осіб. Якщо нормативне тлумачення розраховане на врегулювання ситуацій, які можуть трапитись у майбутньому, то ка­зуальне спрямоване на вирішення конкретної ситуації, котра вже існує.

Залежно від суб'єкта, який здійснює казуальне тлумачення, його поділяють на судове й адміністративне.

Судове тлумачення здійснюється судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом України і відображається в їхніх рішеннях (вироках, постановах, ухвалах), винесених у конкретних справах. За допомогою узагальнення судової практики, яке здійснюють вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України, значення офіційного казуального роз'яснення може виходити за межі правовідносин у конкретній судовій справі. Так, наприклад, офіційні роз'яснення, сформульовані в постановах Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, набувають ознак делегованого нормативного тлумачення.

Адміністративне тлумачення здійснюють уповноважені держав­ні органи та органи місцевого самоврядування. Таке тлумачення, як правило, супроводжує правозастосовну діяльність зазначених орга­нів. Приймаючи рішення у певній справі, уповноважений орган у мо­тивувальній частині роз'яснює застосовані ним норми права. Прик­ладом адміністративного тлумачення є також передбачена Податковим кодексом України податкова консультація, що визнача­ється як допомога контролюючого органу конкретному платнику по­датків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролю­ючий орган.

- Неофіційне тлумачення - роз'яснення змісту норм права, що здійснюють суб'єкти, не наділені відповідними повноваженнями. Ха­рактерною рисою такого тлумачення є його необов'язковість для тих, кому воно адресоване.

Коло суб'єктів неофіційного тлумачення майже необмежене. Йо­го може здійснювати будь-хто, крім органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, які відповідно до ч. 2 статті 19 Конституції України зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Фактичним втіленням неофіційного тлумачення можуть бути різ­номанітні методичні рекомендації, науково-практичні коментарі нор­мативних актів, порадники, усні та письмові роз'яснення тощо. Не­зважаючи на відсутність юридичної обов'язковості неофіційного тлумачення, його значення не варто недооцінювати. Якщо інтерпре­татор правової норми є достатньо авторитетним, то на практиці нада­ні ним роз’яснення можуть сприйматися і застосовуватися на рівні з офіційним тлумаченням, що виходить від уповноважених суб’єктів.

Неофіційне тлумачення прийнято поділяти на доктринальне, професійне та буденне.

Доктринальне тлумачення здійснюють учені-юристи (наукові та науково-педагогічні працівники), створюючи одноосібно чи у складі авторських колективів різні види наукової продукції (наукові статті, монографії, науково-практичні коментарі тощо). Оскільки результати такого тлумачення не мають юридично обов’язкового характеру, то їхнє використання на практиці обумовлене винятково авторитетністю інтерпретатора.

Професійне тлумачення здійснюється фахівцями юридичних професій. Воно проявляється у фактичних діях суб’єктів тлумачення в межах їхньої професійної діяльності (вчинення нотаріальних дій нотаріусом, надання правової допомоги адвокатом).

Буденне тлумачення здійснюється на непрофесійній основі і не передбачає наявності в суб’єктів тлумачення юридичного фаху. Ос­нова такого тлумачення - власна правосвідомість інтерпретатора та його інтелектуальний потенціал.

У практиці непоодинокими є випадки, коли справжній зміст нор­ми не збігається із її зовнішнім вираженням у тексті правового акта. Тому залежно від обсягу розрізняють три види тлумачення: букваль­не (адекватне), обмежувальне та розширювальне.

Якщо текст норми точно відтворює закладений у ній суб’єктом нормотворення зміст, то застосовується буквальне (адекватне) тлумачення.

В окремих випадках зміст норми є вужчим, ніж це випливає з бук­вального розуміння її тексту. Така норма потребує обмежувального тлумачення. Як приклад, наведемо ст. 633 Цивільного кодексу Укра­їни, якою передбачено, що публічним є договір, в якому одна сторо­на - підприємець - взяла на себе обов’язок здійснювати продаж това­рів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське обслу­говування тощо). Зрозуміло, що під словом «кожному» законодавець мав на увазі, що це має бути суб’єкт, котрий володіє відповідною діє­здатністю. Так, зокрема, для укладення договору банківського рахун­ку особа має досягти чотирнадцятирічного віку. А для того, щоб ско­ристатися транспортом загального користування, особа як мінімум повинна за своїм віком бути фізично здатною це зробити. Наведені міркування і є прикладом обмежувального тлумачення.

Можливою є також протилежна ситуація, коли текстуальне фор­мулювання норми є вужчим від її справжнього змісту. Ззовні це ви­являється, як правило, у наявності в тексті таких слів, як «тощо», «та інші» і подібних до них. У такому разі слід застосовувати розширю­вальне тлумачення.

Основним видом тлумачення за обсягом є буквальне тлумачення, а два інших види - обмежувальне та розширювальне - мають засто­совуватись як винятки і лише за відсутності прямої заборони в тексті правового акта.

11.3