Сутність держави

Досліджуваний об’єкт у процесі наукового пізнання сприймається, по- перше, як явище (або явленість), подібно до зовнішньої оболонки, по­друге, як сутність. Якби явище і сутність збігалися у першому наближенні до об’єкта, то потреби в науковому дослідженні взагалі не виникало б.

Сутність - головне в явищі те, що визначає його природу. Ознаки сутності: 1) зміна сутності веде до зміни самого явища; 2) сутність явища лише одна; 3) сутність є стрижнем змісту явища. Сутність держави - влас-

тивість, яка полягає у здатності держави забезпечувати у процесі свого функціонування і розвитку задоволення основних потреб суспільства, а та­кож створювати умови для можливого за наявних конкретно-історичних обставин задоволення потреб та інтересів окремих індивідів та їхніх спі­льнот (національних, соціально-економічних, демографічних, релігійних тощо). Ознаки сутності держави: 1) фундаментальна незмінна властивість держави; 2) визначає функціональну спрямованість державної організації; 3) формує зміст державної організації. Сутністю держави вважається сис­тема найістотніших зв’язків, відносин, властивостей і тенденцій розвитку, які забезпечують якісну визначеність держави як явища певного роду. Один із цих істотних зв’язків - зв’язок держави із суспільством, у процесі якого вона саме задовольняє необхідні соціальні потреби.

Пізнання сутності явища зазвичай супроводжується суб’єктивним ха­рактером отриманих результатів, які, на відміну від природничих наук, ви­являють як мінімум три результати: 1) онтологічний; 2) гносеологічний; 3) соціальний.

Онтологічний ^[77] результат сутності пізнання передбачає, що у процесі пізнання дослідник звертає увагу на дуалістичний характер об’єктивної дійсності: по-перше, той, який є зовнішнім, сприймається органами чуття; по-друге, той, який є внутрішнім, сприймається розумом. Суб’єкт пізнання сприймає лише зовнішні ознаки, узагальнивши їх на раціональному рівні умовиводів, проникає в сутність об’єкта дослідження.

Гносеологічний ^[78] результат сутності пізнання передбачає, що у процесі пізнання дослідник звертає увагу на можливу ілюзорність, одн о- бічність пізнавальних образів, які він отримав зі спостережного явища, що є наслідком обмежених можливостей самої людини у відображенні дійсності як органами чуття, так і розумом, а з іншого боку, наслідком рівня суспільного розвитку, конкретно-історичного характеру суспільної свідомості. На кожному конкретному етапі розвитку людства відбуваєть­ся розширення пізнавальних можливостей людини за допомогою науко­вих засобів пізнання, а відтак, проникнення нею в сутність явищ. Адже, як відомо, ми можемо пізнавати лише за даних нашою епохою умов і ли­ше настільки, наскільки ці умови дають нам змогу це робити. Тобто пі­знання окремого індивіда обмежене не тільки суб’єктивно, але й об’єктивно. Об’єктивно воно обмежене складністю і суперечливістю об’єкта пізнання, наявними можливостями кожної історичної епохи, рівнем суспільної свідо­мості, який зумовлює наявність відповідного досвіду, знань і науково- технічних можливостей.

Соціальний ^[79] результат сутності пізнання передбачає, що у процесі пізнання дослідник не може оминути власних переконань щодо пізнаваль­ного об’єкта, які він має і які сприяють, впливають на напрями досліджен­ня, як і особливості суспільних відносин, що часто штовхають суб’єкта пі­знання на спотворене, суб’єктивістське відображення дійсності. Соціальна сутність явищ - здатність слугувати засобом задоволення потреб (інтересів) тих чи інших суб’єктів суспільства. Соціальній сутності явищ корелює по- требовий підхід, який інтерпретується як виявлення історично зумовлених певних потреб різних суб’єктів суспільного життя і встановлення ролі, функ­ції (як потенційної, так і реальної) тих або інших предметів, подій, проце­сів у задоволенні таких потреб.

3.5.