1.4 Сучасні тенденції миротворчої діяльності

Події останніх десяти років показують, що ООН не завжди в змозі вирішити завдання по підтримці миру і на даний час її можливості в цьому напрямку не підвищуються. Усвідомлюючи необхідність змін у миротворчій діяльності ООН переглядає свій підхід до механізму та принципів проведення миротворчих операцій.

На прохання Генерального секретаря Група ООН по операціях на користь миру^[1](Група), яка складається зі спеціалістів з різних аспектів припинення конфліктів, підтримки миру та будівництва миру, провела комплексний аналіз існуючої системи попередження, локалізації конфліктів та відбудови миру з метою удосконалення проведення різних типів операцій з підтримки миру.

За визначенням Групи, миротворчі операції пов’язані з трьома головними видами діяльності:

· попередження конфліктів та встановлення миру;

· підтримка миру ;

· будівництво миру.

Термін „встановлення миру” розглядається в ситуації, коли конфлікт виник на існують наміри зупинити його за допомогою інструментів дипломатії та посередництва.

„Підтримка миру” – це дії, якими ООН займається вже понад 50 років і які в останнє десятиріччя трансформувалися з традиційної військової моделі забезпечення припинення вогню та роз’єднання сил після міждержавних воєн та внутрішніх конфліктів, увібравши в себе комплексну модель, що складається з військових та цивільних компонентів, які взаємодіють між собою в цілях встановлення миру в небезпечних умовах після громадянських воєн.

„Будівництво миру” – це термін, який виник не так давно і включає в себе діяльність, після завершення або замороження конфлікту, з метою відновлення миру та надання інструментів для того, щоб на цій основі збудувати щось значуще, ніж просто відсутність війни.

До недавнього часу операції ООН по підтримці миру мали досить традиційні мандати на контроль за припиненням вогню та не мали прямих зобов’язань у плані будівництва миру.

На даному етапі розвитку миротворчих операцій виникла необхідність ефективного поєднання цивільних та військових компонентів операцій, значно зросли вимоги та розширилось коло завдань перед військовими компонентами операцій.

Кожне нове завдання, що ставиться перед миротворчими підрозділами, вимагає різних підходів для виконання. Серед завдань, які виконувались у різні роки операціями по підтримці миру, фігурували:

· підтримка припинення вогню та роз’єднання сил;

· превентивне розгортання;

· здійснення всеоб’ємного врегулювання;

· захист гуманітарних операцій під час конфлікту;

· гуманітарне розмінування.

Ні один перелік подібних завдань не може бути вичерпним. Майбутні конфлікти будуть ставити перед міжнародним суспільством складні завдання, а ефективне реагування потребуватиме сміливого та творчого використання інструментів досягнення миру.

Група ООН по підтримці миру наголошує, що положення, стосовно застосування сили лише в порядку самооборони повинно залишатися основним принципом при підтримці миру. Але практика показує, що сторони конфлікту можуть давати згоду на присутність ООН у ролі миротворця лише для того, щоб виграти час та переозброїти свої підрозділи, а у випадку, якщо це не регулярні ЗС, то вони практично не можуть бути контрольовані традиційними методами ООН. Для того, щоб усунути можливість використання ООН у вищезазначених цілях, військові підрозділи повинні виконувати мандат, що означає здатність захистити себе, інші компоненти місії та мандат шляхом інших дій, ніж просте спостереження.

Правила застосування сили не повинні обмежувати контингенти тільки такими мірами реагування, як нанесення удару у відповідь на удар, але й повинні дозволяти наносити досить сильні удари у відповідь на загрози, а в особливо небезпечних ситуаціях вони не повинні примушувати контингенти ООН поступатися ініціативою тим, хто на них нападає. Підрозділи, надані державами, повинні не лише спостерігати за припиненням вогню, а й активно вести розвідку, співпрацювати з місцевими органами влади, політичними, військовими лідерами на території конфлікту. Ця вимога потребує більш якісної підготовки керівного складу миротворчого підрозділу, а також перегляду правового поля, в якому діють миротворці. Сили ООН повинні мати в своєму розпорядженні розвідувальні та інші можливості, що необхідні для протидії прибічникам насилля.

Визнано, що ефективність місій багато в чому залежить від наявності своєчасної та якісної інформації. Але у зв’язку з тим, що ведення розвідки на території інших держав є порушенням суверенітету, існує проблема правового характеру, яку фахівці намагаються вирішити на міжнародному рівні. В ООН відсутній підрозділ, що займається здобуттям інформації та інформаційно–стратегічним аналізом, що призводить до проблеми недостатньої інформованості.

В Україні рішення щодо відправки військових контингентів приймаються на політичному рівні, а підготовка контингентів здійснюється з урахуванням інформації, наданої або провідною державою, яка бере участь в операції, або ООН, що часто не є повною і це негативно впливає на якість підготовки та виконання завдань.

Рис. 1.11 географія конфліктів, де підрозділи ЗСУ під егідою ООН виконують миротворчі завдання

На даний час в Україні відсутня інституція, що займалась би вивченням криз по регіонах, і яка б могла надати повну та своєчасну інформацію стосовно політичної та військової ситуації в регіонах конфлікту. Тому ми вважаємо що вкрай необхідно брати активну участь у цих заходах (Додаток В).

У недалекому майбутньому передбачаються глобальні зміни щодо прав миротворчих підрозділів при виконанні і підготовці завдань і ряд змін у правовому полі, що забезпечує діяльність миротворчих підрозділів під егідою різних організацій.

З урахуванням вищезазначених причин визначений напрямок підвищення рівня підготовки керівництвом місій.

Керівники різних компонентів операцій, як правило, першу зустріч проводять уже на місці проведення операції, втрачаючи таким чином дорогоцінний час на організацію взаємодії. Зустріч керівників окремих компонентів операції повинна проходити заздалегідь для вирішення поточних та майбутніх проблем при проведенні місії, організації взаємодії, обміну досвідом тощо. При виборі кандидатів на роль керівників місій акцент з політичних та географічних міркувань переміщується до професіоналізму та знання особливостей регіону. Вибір командувача силами, комісара поліції та їх заступників повинен відображати не тільки чисельний склад військового та поліцейського компонентів, але й повинен враховувати політичний настрій населення.

Для укріплення потенціалу ООН щодо швидкого розгортання операцій розробляється „стандарт розгортання”. Також створюється оперативний потенціал для повного розгортання традиційних миротворчих операцій протягом 30 діб після прийняття Резолюції та комплексних миротворчих операцій протягом 90 діб. Для досягнення цих цілей ООН потребує постійного резерву військового, поліцейського та цивільного персоналу, матеріальних засобів та фінансових резервів.

Україна вже виділила окремі підрозділи та ресурси Збройних сил України, які увійшли до Системи резервних угод ООН^[2]. Але ми вважаємо за необхідне поступово приєднуватися до цих угод, тому, що швидке приєднання може негативно відбитись на кількісних та якісних показниках участі України в миротворчій діяльності у зв’язку з необхідністю значних матеріальних затрат для утримання резерву.

П’ять постійних членів Ради безпеки ООН (РБ ООН) зараз надають менше військ для операцій ООН, однак чотири з п’яти надали значні сили для операції, що була очолена НАТО в Боснії та Герцеговині (МООННБГ), а також Косові (МООНК). Великобританія також розгорнула свої війська в Сьєрра–Леоне в найбільш критичний момент, створивши таким чином стабілізуючий фактор. Однак жодна розвинута держава не надає військ для найскладніших, з точки зору безпеки, миротворчих операцій ООН, а саме для операцій в Сьєрра–Леоне (МООНСЛ) та в Демократичній Республіці Конго (МООНДРК).

Як правило, більшість розвинутих держав не вбачають національних стратегічних інтересів у таких операціях, а зменшення регіональних ініціатив щодо підтримки миру ще більше зменшує резерв підготовлених контингентів з розвинутих держав. Ця тенденція вказує на те, що провідні держави намагатимуться лише фінансово підтримувати такі складні операції, які не входять у зону їх національних інтересів, а основне навантаження буде покладено на інші держави.

ООН створює черговий список офіцерів, які будуть підготовлені у всіх відношеннях і будуть брати на себе зобов’язання на 2 – 4 роки бути готовими до негайного розгортання в будь–якій частині світу. Цей список буде поповнюватися кожні 3 місяця на 15 офіцерів, які будуть запропоновані державами і які будуть проходити тримісячну підготовку. Це можливість для України укріпити одне з провідних місць у миротворчій діяльності ООН за рахунок представництва офіцерського складу та участі в безпосередньому плануванні операцій.

Військові планувальники ООН вважають, що бригади кількістю до 5000 достатньо для ефективного стримування або для ліквідації насильницьких загроз та для виконання мандату операцій. При цьому звертається велика увага на здатність батальйонів, що будуть входити до цієї бригади, взаємодіяти між собою, на знання штабних процедур, на наявність спільної тактики дій. Лише в цьому випадку це буде не збірна, а ефективний підрозділ. Україна в цьому напрямку зробила дуже великий обсяг робіт. Співпраця з НАТО, вивчення його штабних процедур, сумісні навчання дозволяють стверджувати, що між частинами підрозділів та підрозділів НАТО досягнутий високий рівень взаємодії. Але, якщо розглянути національні компоненти миротворчих операцій, в яких бере участь Україна, вони показують, що ряд миротворчих операцій виконуються разом із підрозділами, що представлені державами не членами НАТО, де існують єдині стандарти. Тенденції миротворчої діяльності в складних районах потребують вивчення стандартів інших держав до тих пір, поки в ООН не буде створений стандарт бойової підготовки, штабних процедур, матеріального забезпечення.

З 1999 року зросла кількість польових операцій з елементами цивільної адміністрації або нагляду над нею, так була створена тимчасова адміністрація для Косово та Східного Тимору. На ці операції покладені завдання та обов’язки, що мають унікальний характер – ніякі інші операції не повинні розробляти законодавство та забезпечувати його дотримання, створювати митні служби, видавати розпорядження, встановлювати та утримувати податки, залучати іноземні інвестиції, вирішувати майнові спори та питання за військові збитки, відновлювати та експлуатувати комунальні підприємства, створювати банківську систему та інше. В операціях цього типу виникають два особливо важливих моменти. Перше питання – це питання про застосовуване право. В двох районах, де ООН тимчасово виконує правоохоронні функції, місцеві судові та правові інстанції, як виявилося, або взагалі відсутні або залякані в такій мірі, що не здатні виконувати свої обов’язки, в той же час, коли правові системи доконфліктного періоду були поставлені під сумнів основною масою населення, що вважаються жертвами конфлікту. Навіть у той час, коли вибір місцевого кодексу був би зрозумілим, то тимчасовій адміністрації необхідно було б освоювати його та пов’язані з ним процедури, на що пішло б чимало часу, пов’язана з різноманітністю культур, мови, права. Питання до сьогодні не вирішене і відповіді на нього немає, що тягне за собою також ряд негативних наслідків для всієї місії та військового компоненту тощо, який повинен діяти в правовому полі.

Все частіше постає питання використання миротворчої діяльності для практичного забезпечення національних інтересів України не тільки в галузі безпеки [239, с.4], але й у сфері розвитку економіки держави. Регіони, де за допомогою українських миротворців встановлено мир, повинні зацікавити українських промисловців. Не потрібно повторювати помилки невикористаних можливостей після воєнної розбудови економіки в колишній Югославії, в Іраку, Лівані та інших регіонах [16, с. 7 ].

Практика проведення миротворчих операцій, визнання ООН можливості проведення їх під егідою окремих держав із залученням військового компоненту інших держав ставить нові завдання щодо відпрацювання правового забезпечення таких місій. Якщо місії під егідою ООН, ОБСЄ мають механізм проведення миротворчих операцій, то механізм проведення операцій окремими державами відсутній.

Україна бере безпосередню участь у миротворчій операції в республіці Ірак, але в національному законодавстві не передбачені умови застосування миротворчих підрозділів за таких умов, що породжує проблеми соціального захисту військовослужбовців, компенсації в разі загибелі та втрати здоров’я внаслідок проведення цих операцій.

Невизначеність статусу миротворчого контингенту в Іраку негативно впливає на рівень соціального захисту особового складу. Страхування військовослужбовців, що знаходяться в Іраку, здійснюється державною страховою компанією „Оранта”, в той час коли страхові виплати військовослужбовцям, які беруть участь в інших миротворчих місіях, здійснюються з державного бюджету України з подальшим відшкодуванням з боку ООН. Неможливо погодитись з наявністю таких різних підходів до страхування, особливо враховуючи значну відмінність у сумі страхових виплат. Постанови Кабінету Міністрів України стосовно статусу та компенсацій військовослужбовцям, які беруть участь у миротворчій операції в Республіці Ірак, вказують на їх тимчасовий характер [60, с.44].

У подальшому проведення операцій, що очолюваних провідними державами, на нашу думку, неминуче і потребує визнання, як складових світової безпеки. Вважається за необхідне розглянути питання можливості їх проведення та забезпечення їх легітимності на національному рівні. На рис. 1.12 показана динаміка участі військовослужбовців у поточних операціях, що проводяться не під егідою ООН.

Група ООН, яка займається узагальненням досвіду, розробила ряд методичних рекомендацій щодо підготовки компонентів місій та методику оцінки підготовки військових підрозділів, цивільних спеціалістів, якою користується більшість країн світу при підготовці миротворців. Доцільно увести цю практику в Україні. Матеріали узагальненого досвіду надаються безкоштовно, за запитом держав учасниць миротворчих операцій. В практику введено комп’ютерне моделювання операцій, а отримання цієї методики та застосування її значно полегшить підготовку особового складу миротворчих підрозділів.

Для якісної підготовки особового складу та підрозділів рекомендовано залучати групу ООН по наданню допомоги в підготовці персоналу (ЮНТАТ). Завданням цієї групи є надання консультацій державам, що звертаються з проханням про надання допомоги в підготовці кадрів для підтримки миру, для участі в миротворчих операціях ООН, укріплення та розширення можливостей у сфері підготовки військових та цивільних кадрів, розробки національних програм для підготовки миротворчих кадрів.

З урахуванням сучасних тенденцій миротворчої діяльності доцільно активізувати роботу із спеціальними підрозділами ООН для ефективного використання досвіду підготовки миротворчих підрозділів.

Необхідно, на нашу думку, підготувати правовий механізм залучення підрозділів Збройних сил України в миротворчих операціях під егідою провідних держав, а також шляхом проведення переговорів в ООН максимально легітимізувати участь ЗСУ в таких операціях.

Важливо при створенні резерву миротворчих сил передбачити ефективне використання досвіду офіцерів, які брали участь у міжнародних миротворчих операціях, і не тільки у сфері підготовки миротворчого персоналу, але й для потреб реформування Збройних сил України [57, с. 187].

Необхідно досягти відповідного рівня взаємозаміни між Збройними силами України та збройними силами НАТО, ЄС для ефективної реакції сучасним загрозам миру в будь–яких частинах світу, враховуючи можливість застосування Збройних сил України для реагування на такі загрози, як тероризм та наркоторгівля.

Вирішення питання щодо шляхів використання результатів міжнародних миротворчих операцій в інтересах економіки України, сприятиме визначенню порядку взаємодії Міністерства оборони України з іншими міністерствами на правовому та практичному рівні [57, с. 190].

Висновки до розділу

Досліджуючи міжнародну миротворчу діяльність маємо можливість умовно розділити її на дві групи. Перша охоплює період з 1945 до 1985 р., друга – з 1985 року до сьогодні.

Дослідження першого періоду ММО дозволяють назвати їх традиційними, включивши три широкі категорії військових завдань: спостережні місії, ОПМ та операції по примусу до миру.

У період з 1945 по 1985 роки ООН успішно досягла зменшення інтенсивності конфліктів, зберігала значний авторитет у врегулюванні конфліктів, особливо на фоні низького рівня впливу регіональних організацій. У цей період були відпрацьовані критерії успішності миротворчих операцій. Також у цей період були сформульовані основні принципи по підтриманню миру, в тому числі такі важливі, як:

· необхідність наявності санкції ООН на проведення операції;

· безпосереднє управління операціями відповідними органами ООН;

· згода сторін на проведення ММО;

· спеціально підібраний склад контингенту з держав, що знаходяться поза регіоном конфлікту;

· нейтральність та безпристрасність;

· відсутність у миротворчого контингенту важкого озброєння та обмеження застосування сили.

Була проведена чітка межа між ОПМ та примусовими діями. Більшість конфліктів цього періоду було пов’язано з колоніальною політикою окремих країн та національно–визвольними рухами, які мали підтримку з боку суспільства і ООН у тому ж числі.

У період з кінця 1980 років почалися дебати стосовно питання можливості поєднання „класичної” миротворчості та примусових дій, використовуючи традиційні доктрини ведення війни. Передумовою виникнення цього питання стало те, що була поставлена під сумнів ефективність та здатність ООН у проведенні миротворчих операцій. Для цього було ряд об’єктивних причин. В той час, коли об’єктивна необхідність у миротворчій діяльності зросла, її фінансування та здатність у плануванні залишилась на попередньому рівні. Кризове регулювання потребувало рішучих негайних дій, а багатонаціональні миротворчі сили на практиці направлялись до району конфлікту з великим запізненням, причому рівень підготовки деяких національних контингентів абсолютно не відповідав вимогам, що до них висувались. Окрім того уряди держав у будь–який час мали можливість відкликати контингенти з місій і в ряді випадків так і робили.

Більш за все спеціалістів у сфері миротворчості почало турбувати те, що сама система миротворчості ООН стала не здатна попереджувати кризи. За думкою ряду експертів, ООН вже потребує постійних ЗС. Основною причиною цього стала зміна в характері загроз стабільності у світі. Участь у ММО почала розглядатися державами як складова частина системи своєї національної безпеки. В цей період формується концепція „багатонаціональних операцій другого покоління” або „коаліційних миротворчих операцій”. Ключовими моментами цієї концепції є три положення :

· можливість відсутності згоди сторін для введення ММК;

· зменшення обмежень по застосуванню сили;

· відмова від обов’язкового керівництва місією відповідними органами ООН.

Розвиток цієї концепції ставить під сумнів традиційно створені принципи забезпечення міжнародної безпеки. Таким чином, втручання без врахування фактору згоди конфліктуючих сторін або офіційного уряду країни обов’язково призведе до дискредитації самого принципу миротворчості та знищення головної якісної ознаки держави – національно–державного суверенітету.

Сутністю проблеми миротворчих операцій останнього покоління (Ірак, Югославія), на наш погляд, є те, що миротворці усвідомлено або неусвідомлено стають фактично ще однією стороною конфлікту зі своїми інтересами та зазіханнями в регіоні проведення операції.

На нашу думку, Україні потрібно дуже обережно відноситись до пропозицій щодо участі в операціях другого покоління під егідою окремих держав у складі коаліцій.

На даному етапі ООН переосмислює існуючу систему попередження конфліктів, проводить реорганізацію цієї системи. Ми прогнозуємо, що ООН проводитиме операції іншого типу, але головним повинно залишатися те, що лише ООН має право на проведення таких операцій і лише ММО під егідою ООН будуть сприйматися легітимно світовим суспільством.