Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

1.1 Поняття, зміст і принципи конституційно-правового статусу державного кордону України

Однією з умов забезпечення національної безпеки будь-якої держави є усталені, захищені правом і надійно охоронювані державні кордони [4, с.340]. Що ж являють собою останні?

В юридичній енциклопедичній літературі державні кордони визначаються як лінії, що відділять території держав одна від одної чи від відкритого моря і визначають межі територіального верховенства [5, с.97].

Але державний кордон відмежовує територію держави не лише від відкритого моря. Останнє є лише одним з видів територій з міжнародним режимом. Насправді, державний кордон виконує відмежовуючу функцію і щодо інших територій з таким режимом ( Антарктики, повітряного простору над нею і відкритим морем, дна морів, океанів за межами національної юрисдикції, космічного простору, небесних тіл), а також територій зі змішаним режимом: континентального шельфу і морської економічної зони.

Відповідно до політико-правового коментаря Закону CPCP "Про державний кордон" поняття "державний кордон" виражає правовий статус і просторові межі державної території у всіх фізичних сферах - на суші, воді, в надрах і в повітряному просторі [6, с.15]. Тут звертає на себе увагу твердження про те, що дане поняття виражає правовий статус державної території. Проте з ним аж ніяк не можна погодитися, оскільки останній визначається системою інших норм (повітряним, земельним, водним законодавством, законодавством про надра, адміністративно-територіальний устрій і ін.). Не можна погодитись і з авторами, які державну територію вважають просторовою межею функціонування суспільства і здійснення державної влади [7, с.480]. Насправді, такою межею є державний кордон, а територія держави є лише основою існування соціального організму, політичним, економічним і культурним простором здійснення державної влади.

За визначенням Н.А. Ушакова, кордони держав - це позначені на картах (а при найменшій можливості і на місцевості) лінії і вертикальні поверхні, що проходять по цих лініях до межі земного простору з космосом, з одної сторони, і, з іншої сторони, - до центру Землі вглиб її надр, а практично - на доступну для проникнення в надри глибину [8, с.37].

Як офіційно визначену межу, що окреслює територію, на яку тільки й поширюється влада конкретної держави, розглядає кордон С.Г. Рябов [9, с. 139].

Законодавчо (в ст. 1 Закону "Про державний кордон України" від 4 листопада 1991 року) закріплено визначення, за яким державний кордон - це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору [10]. Існують і інші визначення, але вони загалом лише доповнюють вищенаведене. Так, за Малою енциклопедією етнодержавзнавст- ва, державний кордон - це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі державної території - суші, вод, надр,повітряного простору, які встановлюються за взаємною згодою між державами шляхом делімітації і демаркації, що юридично закріплюється в системі міжнародних договорів про державні кордони [11, с. 462].

Аналіз наведених в спеціальній літературі та законодавстві визначень державного кордону, дозволяє виділити такі його ознаки:

1. Являє собою штучну лінію (а не зону) і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії.

2. Проходить по суші, воді, в повітрі і під землею (в надрах).

3. Встановлений юридично (договорами) чи фактично( історично).

4. Визначає межі території держави відмежовуючи її від територій інших держав, а також територій з міжнародним і змішаним правовим режимом.

5. Визначає просторові межі територіального верховенства держави.

Виходячи з таких ознак, державний кордон можна визначити як встановлену

юридично чи фактично штучну лінію (на суші і воді) і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії (в надрах, водах і повітряному просторі), які визначають просторові межі території держави і сфери здійснення нею свого суверенітету (територіального верховенства). Від державних кордонів слід відрізняти демаркаційні лінії, які встановлюються в результаті воєнного перемир'я, досягнутого після припинення збройного конфлікту, і визначають межі розташування збройних сил сторін [12, с.42].

Міжнародні демаркаційні лінії не є державними кордонами в класичному розумінні цього терміну і встановлюються з метою припинення воєнних дій і створення умов для пошуку засобів мирного врегулювання конфлікту.

Кордони держав - не просто межі її території. Вони характеризуються специфічними критеріями.

В якості юридичних характеристик державного кордону України виділимо:

1) спосіб встановлення:

а) міждержавними договорами, які визначили по-новому проходження державного кордону чи закріпили кордони, що склалися історично;

б) актами Союзу РСР, виданими в порядку, передбаченому Конституцією

СРСР;

2) етап встановлення - державний кордон України делімітований і демаркований з Польщею, Словаччиною, Угорщиною і не повністю з Румунією. З іншими країнами-сусідами процес встановлення м і ж держа в ного кордону триває;

3) порядок перетинання - переважно спрощений.

Географічними характеристиками державного кордону України є:

1) загальна протяжність - близько 7680 км, з них морського кордону майже 1690 км [13, с.З];

2) географічне положення на карті світу - Східна Європа;

3) цілісність (замкнутість) лінії кордону - така ознака притаманна кордонам більшості країн. Іншою є ситуація, коли територія держави включає частини, що значно віддалені між собою (наприклад, Калінінградська область у Російській Фере- рації, Аляска у СІЛА);

4) місце проходження - на суші і водах, в надрах, водах і повітрі;

5) особливості ландшафту - в горах і низинах, болотах і степах і т. ін.

6) кліматичні умови - помірні;

-7) характер проходження - кордон встановлено як з врахуванням рельєфу місцевості (гір, рік і т.д.), так і по прямих лініях, що з'єднують встановлені на земній поверхні точки незалежно від географічних та астрономічних факторів, тобто державний кордон України є орографічним (фізичним) і геометричним;

8) характер кордону - державний кордон України на одних ділянках є штучний ( встановлений шляхом проведення штучних ліній), а на інших - природно- штучний (кордоном служать важкопрохідні рубежі, вздовж яких додатково встановлено штучні лінії розмежування).

Серед інших критеріїв оцінки державного кордону України можна виділити:

1) ступінь захищеності - різний залежно від взаємовідносин з кожною суміжною з Україною державою;

2) час існування - також різний.

Державні кордони поділяють за різними критеріями.

1. За місцем проходження:

а) сухопутні;

б) водні (морські, річні, озерні, кордони інших водойм);

в) повітряні;

г) підземні (кордони надр суші і вод держави).

Сухопутні кордони встановлюються по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах. Як правило, вони проводяться з врахуванням географічних особливостей місцевості (гори, ріки, берега моря і т.ін.). Кордони можуть також проводитися по прямій лінії від одної точки до іншої або співпадати з паралелями чи меридіанами.

Водні кордони поділяються на морські, річні, озерні та кордони інших водойм. Морськими кордонами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів суміжних чи протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Згідно з Конвенцією з морського права 1982 року, кожна держава вправі встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль.

Відповідно до цього, Закон "Про державний кордон України" встановлює, що до територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують віповідні точки [10].

Кордон територіального моря при розмежуванні між протилежними чи суміжними державами встановлюється за згодою між ними. При цьому жодна з держав не має права, якщо тільки між ними не укладено угоду про інше, поширювати кордони свого територіального моря за серединну лінію, проведену таким чином, що кожна її точка є рівновіддаленою від найближчих точок вихідних ліній, від яких відраховується ширина територіальних вод кожної з них. Однак це правило не застосовується, якщо в силу тих чи інших особливих обставин (наприклад, історичних) необхідно провести інше розмежування. Закон "Про державний кордон України" (ст. 5) встановлює, що в окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватись міжнародними договорами України, а при відсутності договорів - відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Кордони на річках встановлюються за згодою між сусідніми державами і закріплюються їхнім національним законодавством. Державний кордон України встановлено:

на судноплавних річках - по середині головного фарватеру або тальвегу річки ;

на несудноплавних річках (ручаях) - по їх середині або по середині головного рукава річки.

На озерах та інших водоймах державний кордон України проходить по прямій лінії, що з'єднує виходи кордону до берегів даного озера чи водойми.

Повітряними кордонами території держави є бокові і висотні межі її повітряного простору. Боковим кордоном повітряного простору є вертикальна поверхня, що проходить по сухопутній і водній лінії державного кордону, і оскільки повітряний кордон завжди слідує за цими лініями, то ніяких особливих угод щодо бокових повітряних кордонів не укладається. Висотні межі повітряної території не встановлені і, відповідно, поки що не встановлені висотні кордони. Необхідність їх встановлення і чіткого оформлення зумовлюється тими труднощами, які виникають в зв'язку з використанням повітряного (космічного) простору. Оптимальним при цьому видається встановлення верхнього кордону повітряної території, який би відмежовував її від космічного простору, на висоті 100-110 км над рівнем моря.

Не встановлено і глибинної межі надр, які належать конкретній державі. Діє правило, що держава поширює свій суверенітет на надра настільки глибоко, наскільки можлива технічна розробка цих надр. Боковим кордоном надр держави є вертикальна поверхня, проведена через її сухопутні і водні кордони до центру Землі.

2. За формою проходження:

а) кордон як лінія - встановлюється на суші і воді;

б) кордон як вертикальна поверхня (площина) - проходить в повітрі, надрах і водах. Такий кордон має вигляд неправильного конуса, вершина якого знаходиться в центрі Землі, а бічна поверхня проходить через лінію державного кордону на суші і воді.

3. За характером проходження [5, с.97]:

а) орографічні (фізичні) - проводяться з врахуванням рельєфу місцевості, географічних рубежів (гір, рік, берегів моря і т.п.);

б) астрономічні - проводяться по паралелях і меридіанах. Найчастіше такий метод розмежування застосовувався при розподілі європейськими державами сфер впливу в Латинській Америці та Африці;

в) геометричні - проводяться по прямих лініях, що з'єднують встановлені на земній поверхні точки незалежно від географічних та астрономічних факторів. При цьому можливі відхилення, зумовлені необхідністю обійти будови, забезпечити доступ населення до джерел води і т.п.

П. Смоленський астрономічні кордони розглядає як вид геометричних з тією особливістю, що вони проводяться по паралелях і меридіанах [14, с.7].

На практиці переважають комбіновані державні кордони, при проведенні яких враховуюються різні критерії.

4. За способом встановлення:

а) встановлені (оформлені) юридично або договірні - визначаються в договорах;

б) кордони, що склалися історично, або фактичні - їх положення не визначено і не закріплено в договорах між суміжними державами, але внаслідок тривалого дотримання на практиці вони визнаються ними. Таке визнання створює міжнародно- правовий звичай відносно положення даного кордону і на цій підставі робить його юридично обов'язковим для суміжних держав.

5. За етапом встановлення (міжнародно-правового оформлення):

а) де лімітовані - визначені картографічно;

б) демарковані - позначені відповідними знаками на місцевості;

6. Залежно від можливості зміщення державного кордону, що проходить по річці, внаслідок природних змін:

а) рухомі;

б) нерухомі.

Рухомими є кордони, лінія яких може змінюватися внаслідок зміни фарватеру чи тальвегу судноплавної річки або зміни рівня води на несудноплавних річках (оскільки це призводить до зміщення середини річки, по якій проходить лінія кордону).

Кордони України є, як правило, нерухомими. Відповідно до Закону "Про державний кордон України", державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру чи іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік, якщо міжнародними договорами України не встановлено інше [10]. Можливість зміни лінії проходження державного кордону в разі зміни русла прикордонної річки передбачена лише в Договорі між Україною і Республікою Польща про правовий режим українсько-польського кордону, співробітницво та взаємну допомогу з прикордонних питань (ст.4, ч.4) [15, с. 18] і Договорі між Україною і Словацькою Республікою про спільний державний кордон (ст.З, п.З) [16, с. 105-106].

7. За характером міждержавних меж:

а) природні - кордонами служать важкопрохідні рубежі (гори, ріки, моря, пустелі і т.п.);

б) штучні (довільні) - встановлюються шляхом проведення штучних ліній розмежування. На сьогодні природні кордони в чистому вигляді практично не існують, оскільки штучні кордони встановлено не лише там, де відсутні природні межі, але і вздовж них.

8. За складністю порядку їх перетинання:

а) "закриті" - державні кордони, що характеризуються ускладненим порядком їх перетинання, підвищеною охороною та іншими заходами, які вживаються державою для захисту своїх інтересів. В чистому вигляді "закритими" були зовнішні кордони СРСР.

б) "відкриті" або "прозорі" - державні кордони, щодо яких встановлено спрощений порядок їх перетинання. ("Закриті" і "прозорі" державні кордони ще називають відповідно реальними та умовними [11, с.462]).

У кордонах України переважають ознаки останніх.

Існують і інші класифікації, які, проте, не являють такого інтересу як попередні. Так, К. Хаусгофер класифікував державні кордони на атакуючі, маневрові, балансуючі, оборонні, занепадницькі і апатичні [14, с.7]. Очевидно, що в даному випадку кордони розглядаються з військової точки зору.

Дискусії щодо класифікації державних кордонів тривають і сьогодні. Слід визнати, що попри беззаперечність наукового значення поділу державних кордонів на види не можна не визнавати і його практичного значення. Останнє полягає, наприклад, у використанні даної класифікації при нанесенні державного кордону на карту (делімітації) і встановленні лінії цього кордону за допомогою спеціальних знаків на місцевості (демаркації), визначенні проходження кордону у випадку зміщення русла прикордонної річки і т.д.

Правовий статус державного кордону є багатоплановим явищем. Для його позначення вживаються такі терміни (поняття) як "законодавство про державний кордон" [17, с.24-41; 18, с.41-47], "правовий режим державного кордону" [19, с.110-114], "прикордонний режим" [5, с.97]

Безумовно, такі категорії мають право на існування і повинні активно розроблятися юридичною наукою. Разом з цим існує межа їх функціональних можливостей. Так, аналізуючи законодавство про державний кордон, ми насамперед акцентуємо увагу на формі зовнішній стороні правового регулювання, ієрархії нормативних актів, їх співпідпорядкованості, взаємозамінюваності і співвідношенні. В той же час питання змістовного плану, а також особливості дії юридичного інструментарію відходять на другий план [20, с.17]. Що стосується використання категорій "правовий режим державного кордону” і "прикордонний режим", то, звичайно, режимні правила несуть основне навантаження у визначенні правового статусу державного кордону, але вони не вичерпують всього змісту розглядуваного державно-правового інституту, залишаючи поза увагою інші його складові (наприклад, норми про систему суб'єктів, які забезпечують охорону державного кордону, їх компетенцію). Крім цього, Закон "Про державний кордон України" чітко розмежовує режим державного кордону і прикордоний режим, вкладаючи в кожне з цих понять окремий зміст. їм присвячені спеціальні розділи Закону [10]. Все це не дає підстав для використання вищезгаданих термінів в якості загального збірного поняття при характеристиці всіх юридичних елементів механізму охорони державного кордону.

ЮЛ. Скуратов для позначення всієї системи правового регулювання державного кордону пропонує застосовувати категорію "правова основа державного кордону", розуміючи під нею систему взаємопов'язаних внутрідержавних і міжнародних нормативних актів, юридичних норм, інших правових засобів, що регламентують питання встановлення, функціонування і охорони державного кордону, включаючи заходи відповідальності за порушення відповідних правил і процедур. За своєю структурою, продовжує він, правова основа державного кордону складна і може розглядатися як:

а) сукупність нормативних актів;

б) система правових інститутів, які регулюють різні сторони функціонування державного кордону, його охорони;

в) сукупність юридичного інстументарію, що забезпечує втілення в життя приписів правових норм (акти реалізації прав і обов'язків, заходи юридичної відповідальності і ін.) [20, с. 18].

На наш погляд, даний термін має право на життя, адже він дозволяє охопити всі головні елементи системи юридичного забезпечення державного кордону. Але, як нам видається, більш вдалим є термін "правовий статус державного кордону".

Правовий статус державного кордону треба відрізняти від його фактичного статусу, який включає реальний стан функціонування і охорони державного кордону, правозастосовчу практику. Дана категорія дає змогу аналізувати не лише законодавство про державний кордон, але й стан його реалізації, що в свою чергу дає можливість вдосконалювати механізм охорони державного кордону.

Правовий статус державного кордону - це комплексний конституційно- правовий інститут, норми якого регламентують питання встановлення, функціонування та охорони державного кордону.

Комплексність цього інституту полягає в тому, що він включає норми права як внутрішнього, так і міжнародного. Саме тому правовий статус державного кордону України поділяється на конституційно-правовий (державно-правовий) і міжноародно- правовий.

У внутрішньому (національному) праві України правовий статус державного кордону визначається нормами таких галузей права (законодавства) як:

1) конституційне - закріплює принцип цілісності і недоторканності території України в межах існуючого кордону, встановлює порядок вирішення питань про зміну території України, визначає повноваження вищих органів державної влади, органів виконавчої влади, військових формувань в сфері охорони державного кордону України, права, свободи та обов'язки людини і громадянина;

2) адміністративне - встановлює порядок управління в сфері охорони державного кордону, порядок здійснення прикордонного, митного та інших видів контролю при перетинанні державного кордону України, накладення адміністративних санкцій за порушення режимних правил та інші порушення в сфері охорони державного кордону, адміністративного затримання, провадження розслідування і ін.;

3) кримінальне - встановлює кримінальну відповідальність за посягання на територіальну цілісність України, незаконне перетинання державного кордону України, порушення правил міжнародних польотів, інші злочини, пов'язані з державним кордоном;

4) цивільне - урегульовує цивільно-правові відносини в сфері охорони державного кордону;

5) трудове - визначає правовий статус такої частини особового складу Прикордонних військ як працівники за договором;

6) право соціального забезпечення - регулює соціально-забезпечувальні відносини військовослужбовців та інших осіб, які беруть упасть в охороні державного кордону України;

7) екологічне - встановлює вимоги природоохоронного характеру до діяльності на державному кордоні, пропуску через кордон транспортних засобів, вантажів та іншого майна;

8) фінансове - визначає порядок фінансового забезпечення охорони державного кордону;

9) військове - регулює порядок комплектування Прикордонних військ та інших військових формувань, що забезпечують охорону державного кордону, їх повноваження, порядок проходження військової служби в них.

Норми міжнародного права регулюють порядок визначення і встановлення

• SJ • • •

державних кордонів, визначають юридичний зміст принципів територіальної цілісності і недоторканності держав, недоторканності та непорушності державних кордонів, підстави і порядок зміни приналежності державних територій і зміни проходження державних кордонів, правонаступництва державних кордонів, встановлюють правовий режим державного кордону, порядок мирного вирішення прикордонних інцидентів і територіальних розбіжностей (спорів).

А. Б. Мостиський в рамках міжнародно-правового інституту державних кордонів виділяє наступні групи норм, які є його складовими компонентами:

1) норми, що регламентують сухопутні кордони;

2) норми, що регламентують порядок проходження державних кордонів на водних просторах, і, зокрема, морських;

3) норми, що регламентують повітряні кордони державної території;

4) норми, що регламентують проходження кордону в надрах землі [20, с.9-10].

Очевидно, що в основу даного поділу покладено класифікацію державних кордонів за місцем їх проходження. Не заперечуючи проти такої точки зору (даний критерій може бути застосований і для конституційно-правового інституту державного кордону), нам видається, що норми, які стосуються державного кордону, доцільніше поділяти за сферою їх застосування. Виходячи з цієї позиції складовими частинами конституційно-правового інституту державного кордону є групи норм, що регулюють:

1) визначення і встановлення державного кордону;

2) режим державного кордону;

3) прикордонний режим;

4) режим в пунктах пропуску через державний кордон;

5) повноваження органів державної влади в сфері охорони державного кордону;

6) повноваження Прикордонних військ та інших військових формувань в сфері охорони державного кордону України;

7) участь органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян і громадян в охороні державного кордону;

8) відповідальність за порушення законодавства про державний кордон

9) порядок вирішення територіальних розбіжностей (спорів);

10) порядок вирішення прикордонних інцидентів;

11) правовий і соціальний захист військовослужбовців та інших осіб, які беруть участь в охороні державного кордону та членів їх сімей;

12) порядок ресурсного забезпечення охорони державного кордону.

Основи правового регулювання статусу державного кордону України закріплені в Конституції України. Відповідно до її ст. 2 ч. З, територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною [21]. В цьому проявляється гео- політична функція Конституції, яка зводиться до того, що Основний Закон є найважливішим політико-правовим фундаментои зовнішньополітичної діяльності держави з метою забезпечення національних інтересів [22, с.43].

Питання, пов'язані з державним кордоном, врегульовані ст. 17 Конституції, в якій закріплена оборонна функція держави [23, с.18 ]:

“Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом”[21].

Особливе місце серед конституційних обов'язків громадян України займає обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, передбачений ст. 65 Конституції України.

Основним законодавчим актом, який врегульовує питання, пов'язані з встановленням. функціонуванням державного кордону України, є Закон “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 року. В його преамбулі мовиться: “Державний кордон України недоторканний. Будь-які порушення його рішуче припиняються” [10]. Закон визначає поняття, порядок встановлення і позначення державного кордону, зміст режимних правил, що діють у прикордонному просторі України, закладає правові основи охорони кордону , встановлює відповідальність за порушення законодавства про державний кордон України.

Забезпечення недоторканності державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах, а також охорона виключної (морської) економічної зони України є головним завданням Прикордонних військ України. їх правовий статус визначається Законом “Про Прикордонні війська України”[24].

Основи державної політики України щодо забезпечення її національних інтересів, зокрема і в питаннях, що стосуються державного кордону, закладені Концепцією (основами державної політики) національної безпеки України, схваленою Постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 року. Так, відповідно до ч. 2 її розділу І, серед головних об'єктів національної безпеки України є держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність кордонів, а згідно з ч. 2 розділу II Концепції, одним з пріоритетних національних інтересів України є забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів [25].

Основоположні настанови і принципи щодо організації та забезпечення воєнної безпеки особи, народу і держави встановлює Воєнна доктрина України, затверджена Постановою Верховної Ради України від 19 жовтня 1993 року. Згідно з ч. 1 її преамбули, стратегічним завданням України в галузі оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканності кордонів [26]. Доктрина містить низку інших положень, що стосуються державного кордону України:

“Здійснюючи свій зовнішньополітичний і воєннополітичний курс згідно з національними інтересами Україна:

не висуває територіальних претензій до інших держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе;

суворо дотримує принципу недоторканності існуючих кордонів (ч.З ст. 1.1).

Своїм потенційним противником Україна вважатиме державу, послідовна політика якої становить воєнну небезпеку для України, веде до втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність та національні інтереси (ч. 2 ст. 1.2) [26].

Конституційно-правовий (державно-правовий) статус державного кордону України визначається також Митним, Повітряним, Водним кодексами, Кодексом про надра, іншими законами, нормативно-правовими актами Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Міжнародно-правовий статус державного кордону України визначається міжнародними договорами України (дво- і багатосторонніми).

Важливим є питання конкуренції норм міжнародного і внутрідержавного права, які стосуються державного кордону. При цьому діє принцип, за яким у випадку колізії між нормами цих систем перевага віддається міжнародно-правовій нормі. Більше того, для уникнення схожих колізій держави повинні приводити своє внутрішнє законодавство у відповідність з міжнародним правом.

Реальне правове регулювання державного кордону неможливе без його визначення і встановлення. З цією метою міжнародною практикою вироблений цілий комплекс принципів (критеріїв), на основі яких (за якими) здійснюється міждержавне територіальне розмежування. Серед них можна виділити наступні:

1) самовизначення;

2) етнографічний (національний);

3) історичний;

4) географічний;

5) економічної доцільності;

6) адміністративний (можливості управління);

7) соціально-культурних зв'язків.

Основним принципом територіального розмежування є принцип самовизначення народу (нації) [27, с. 101; 28, с.6; 29, с.44]. Він передбачає, що всі питання державного існування народу (нації), а, отже, і територіального розмежування повинні вирішуватися вільним вираженням суверенної волі населення [ЗО, с. 164]. Даний принцип є загальновизнаною і загальнообов'язковою міжнародно-правовою нормою, однією з основ сучасного міжнародного права.

Народу, що самовизначається, належить територія, в межах якої він розселений і в межах якої склалася і проявляється економічна, соціальна і культурна спільність даного народу, що характеризує його як суб'єкт самовизначення. Це найбільш загальна характеристика території, що належить народу, що самовизначається.

І оскільки при цьому виходять зі збірного поняття "народ", яке включає і поняття "нація", то воно поширюється і на національну територію, не виключаючи при цьому тих її ознак, які роблять поняття націальної території вельми виразним [18, с.57].

Слід зауважити, що принцип самовизначення не обмежується лише його застосуванням у випадку вирішення питання про самовизначення всього народу. Він також може використовуватися у ситуації, коли на відповідну територію (заселену) претендують кілька держав. В цьому випадку питана вирішується населенням лише спірної території.

В якості організаційної форми безпосереднього виявлення і врахування волі населення міжнародно-правова практика висунула плебісцит (референдум), тобто всенародне голосування чи опитування, шляхом якого може, зокрема, вирішуватися питання про долю тої чи іншої території. Шляхом плебісциту (референдуму) може вирішуватись питання як про відокремлення і самостійне державне існування народу (нації), так і про передачу відовідної частини території однієї держави іншій. Плебісцит повинен проводитися до передачі чи приєднання території. Не може виявити справжньої волі населення так званий "ратифікаційний" плебісцит, який проводиться державою, яка вчинила анексію, з метою юридичного обгрунтування вже фактично вчиненої анексії, в умовах режиму військової окупації, в присутності і під тиском збройних сил.

Сучасне міжнародне право розглядає плебісцит як одну з допустимих підстав територіальних змін лише в тому випадку, коли він проводиться з дотриманням низки умов, які гарантують повну свободу волевиявлення населення. До числа таких умов, необхідних для юридичної чинності плебісциту, зокрема, відносяться: створення для його проведення тимчасових органів влади з представників місцевого населення, забезпечення свободи діяльності всіх демократичних партій, проведення плебісциту загальним, рівним і таємним голосуванням [ЗО, с. 164-165] .

Плебісцит проводиться, як правило, за участю міжнародних спостерігачів, які не мають право втручатися у внутрішні справи території, що самовизначається, чинити будь-який тиск на її населення.

Волевиявлення може здійснюватися також непрямим шляхом - через представницький орган населення відповідної території. В цьому випадку вимагається дотримання умов, які встановлені для визнання правомірності плебісциту.

Етнографічний принцип передбачає визначення державних кордонів відповідно до етнічного розселення народів, тобто відповідно до етнічних кордонів. Етнічними є кордони, що окреслюють межі етнічної території. Остання визначається як місце проживання основної частини етносу, де представники даного народу живуть незмішано або в невеликому змішанні з іншими національними групами, утворюючи великі, однорідні в етнічному відношенні ареали [27, с. 13]. З політико-правової точки зору, етнічна територія - це частина земної поверхні, яка населена певним етносом і є предметом його історико-розселенського, політико-адміністративного і господарсько-економічного суверенітету [6, с.44].

Проблеми застосування етнографічного принципу при визначені державних кордонів грунтовно досліджував ще в 20-х роках нашого століття відомий український вчений-правник С.С. Дністрянський. Саме цей принцип він вважав засад- ничим при самовизначенні народів [31, с. 199 - 203; 32, с. 18].

Кращим способом для виявлення етнічних кордонів можна вважати етностати- стичне обстеження відповідного району чи області [33, с. 18].

В даний час рідко можна знайти чисті в етнічному відношенні форми. Особливо значною є кількість перехідних форм в прикордонних районах етнічних територій. Проте в поступовому перемішуванні етнічних особливостей і навіть в процесі асиміляції існує певна градація, за якою одна національність вже переходить в іншу. В якості етнічних (національних) визначників можуть виступати такі критерії як: етнічне походження; мова; релігія;

національна самосвідомість; топоніміка; археогогічні джерела; культура, звичаї [33, с.8-10].

Проте вони носять відносний характер і не дають точного результату (уявлення) про етнічні (національні) кордони (наприклад, не завжди національна приналежність відповідає державним устремлінням).

Всі вище згадані обставини знижують ефективність застосування етнографічного принципу як основи при територіальному розмежуванні.

Схожою є ситуація з іншими принципами територіального розмежування. Так, історичний принцип передбачає визначення державної приналежності території відповідно до того, чи входила вона в минулому до складу держави, яка на неї претендує, або до держав, правонаступником яких вона себе вважає. Але його застосування дає мало результатів оскільки на протязі всієї історії державна приналежність певних територій була різною і в зв'язку з цим про свої права на них, виходячи з даного начала, можуть заявити рузні держави.

Географічний принцип об'єднує в собі два “підпринципи”: суміжності і протяжності. їх суть, з деякими відмінностями в деталях, полягає в тому, що за відсутності встановлених кордонів державі належать землі, що безпосередньо прилягають до її території. Географічний принцип може застосовуватися лише як допоміжний засіб для уточнення кордонів території, що належить народу (нації), що самовизначається, і лише в тій мірі, в якій його застосування не суперечить загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Географічний принцип застосовується для того, щоб не створювалось невиправданого розриву природної єдності місцевості і щоб кордон проходив найбільш справедливим і зручним чином для сторін, що розмежовуються.

Географічний принцип може набувати особливого значення, коли межі території народу, що самовизначається, знаходяться в важкодоступних, пустельних і не- заселених місцевостях, де основні елементи спільності цього народу не проявляються достатньо виразно. Звичайно, мова йде про порівняно невеликі уточнення меж території, і основою нового територіального суверінітету в цілому є не географічний принцип, а здійнення народом права на самовизначення [18, с.58].

Інші принципи - економічної доцільності, адміністративний, соціально культурних зв'язків - зводяться до необхідності спільного державного існування певних територій з огляду на їхню господарську цілісність (пов'язаність економік), можливість управління ними, соціально-культурні зв'язки. Дані принципи безумовно заслуговують на увагу і можуть застосовуватися при встановленні міждержавних кордонів, але вони таять в собі небезпеку їх використання для виправдання і обгрунтування територіальних претензій і захоплень, оскільки держава, яка планує вдатися до таких дій, без зайвих труднощів може заявити про необхідність тісніших економічних чи інших зв'язків своїх прикордонних районів з відповідними районами сусідної держави.

Критерії (принципи) територіального розмежування (визначення міждержавних кордонів) не носять абсолютний характер. Це означає, що історичні права, етнографічна, економічна чи соціально-культурна спільність, геополітичні та інші міркування не можуть служити достаньою підставою територіальних змін. Вищим принципом територіального розмежування в сучасному міжнародному праві є принцип самовизначення народів (націй). Разом з вимогами добровільності, рівноправності, незастосування сили чи погрози нею даний принцип виступає критерієм оцінки правомірності територіальних змін. Як підкеслено в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі, державні кордони можуть змінюватися "згідно з міжнародним правом, мирним шляхом і за домовленістю" [34, с.335]. Тому неправомірними є такі способи територіальних змін, як окупація, заволодіння, примусова цесія, набувальна давність.

Сучасне міжнародне право, визнаючи принцип територіальної недоторканності однією з своїх головних основ, допускає зміну кордонів державної території лише в чітко визначених випадках. До них насамперед відносяться:

1) здійснення народами і націями свого права на самовизначення і утворення нових незалежних держав на колишніх залежних територіях, об'єднання двох чи декількох держав або поділ існуючої держави;

2) обмін ділянками території між суміжними державами з метою встановлення більш зручного проходження лінії кордону на місцевості;

3) невеликі зміни положення лінії кордону при його редемаркації [35, с.26-27].

Юридично обгрунтованими є територіальні зміни при відновленні порушеного права шляхом повернення раніше неправомірно відторгнутих земель, при дот- ровільній уступці частини своєї території іншій державі і, нарешті, при мирному врегулюванні з державами, як розв’язали агресивну війну, в якості санкції за агресію і гарантії невідновлення агресії в майбутньому [ЗО, с. 163-164].

Будь-які зміни в проходженні державних кордонів повинні бути оформлені міжнародним договором, в якому чи на підставі якого проводиться делімітація нового кордону, а згодом - його демаркація.

Важливою проблемою, від успішного вирішення якої залежить збереження миру і нормальне функціонування держав, є проблема забезпечення стабільності державних кордонів. Це питання перебуває в центрі уваги світової громадськості. Розробляється воно і в науковій літературі.

Про правові гарантії стабільності державних кордонів ще на початку XX століття писав російський юрист Л.Шалланд. Говорячи про національні механізми забезпечення стабільності режиму території, він розглядав їх як такі, що спрямовані на обмеження можливого свавілля уряду в розпорядженні територією на міжнародній арені. До таких обмежень він відносив наступні положення:

1. Кордони держави можуть бути зміненні лише на підставі закону.

2. Конституція проголошує територію невідчужуваною і неподільною.

3. Договори про зміну складу державної території повинні бути ратифіковані.

4. Уряд повинен бути уповноваженний законом на відчуження частини території.

5. Конституція перелічує всі землі і області, які входять до складу державної території [36, с. 123].

В наш час на теренах СНД найбільш грунтовно цією проблемою займався С.М. Бабурін. Він виділяє такі правові гарантії стабільності режиму державних кордонів (не плутати з режимом державного кордону як складовим елементом правового інституту державного кордону конкретних держав; тут це поняття вжито для позначення стану непорушності державних кордонів, їх статус-кво - Т.Ц.):

1. Принципи міжнародного права (територіальної цілісності і недоторканності, мирного вирішення міжнародних спорів, незастосування сили).

2. Інститут залишкового (номінального) суверенітету.

3. Інститут набувальної давності.

4. Договірний режим кордонів.

5. Система внутрішнього права [7, с.122].

Оцінюючи названі С.М. Бабуріним міжнародні гарантії стабільності режиму державних кордонів, слід сказати наступне. Не може розглядатися в якості такої гарантії набувальна давність, оскільки в своєму чистому вигляді вона суперечить сучасним принципам міжнародного права. Разом з цим слід визнати, що з підписанням в 1975 році Заключного акту НБСЄ, який закріпив територіальне статус-кво, інститут набувальної давності фактично трансформувався в інші міжнародно-правові принципи (територіальної цілісності і недоторканності держав, недоторканності і непорушності державних кордонів).

TTTo стосується інституту залишкового суверенітету, який полягає в збережені державою своїх законних прав на територію, яка була від неї неправомірно відторгнута, то, на наш погляд, він може використоваватись у випадку протиправної зміни державних кордонів лише якщо це мало місце після 1945 року, тобто часу, коли в Статуті ООН вперше нормативно був закріплений принцип територіальної цілісності і недоторканності держав. Інакше виникне загроза безкінечних територіальних спорів, оскільки історично приналежність відповідних територій була різною і сучасні держави, вважаючи дійсними свої права на ці території, зможуть заявляти свої претензії на них.

Таким чином, міжнародно-правовими гарантіями стабільності державних кордонів з врахуванням вище викладених зауважень можна вважати:

1. Принципи міжнародного права (територіальної цілісності і недоторканності, недоторканності і непорушності державних кордонів, мирного вирішення міжнародних спорів, незастосування сили чи погрози нею).

2. Договірний режим державних кордонів.

3. Інститут залишкового суверенітету.

Національними констутуційно-правовими гарантіями стабільності державних кордонів України є:

1. Визнання єдності та цілісності державної території засадами територіального устрою України (ст. 132 Конституції України [21]).

2. Закріплення цілісності і недоторканості території України в межах існуючого кордону (ст.2 ч.З Конституції).

3. Перелічення в Конституції областей (Автономної Республіки Крим), які входять в склад України (ст. 133, 134 Конституції);

4. Вирішення питань про зміну території України виключно всеукраїнським референдумом (ст.73 Конституції).

5. Гарантування територіальної цілісності України Президентом України (ст. 102 Конституції).

6. Обов'язковість ратифікації територіальних договорів України Верховною Радою (ст.7 ч.І Закону "Про міжнародні договори України").

7. Визнання захисту (забезпечення - Т.Ц.) територіальної цілісності однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу (ст.7 ч.І Конституції).

8. Покладення обов’язку щодо захисту територіальної цілісності і недоторканності, державного кордону України, забезпечення державної безпеки на Збройні Сили України, відповідні військові формування і правоохоронні органи (ст. 17 ч.2, 3 Конституції).

Юридичні механізми забезпечення стабільності правового режиму території С.М. Бабурін поділяє на механізми структурного і матеріально-правового характеру [7, с. 123]. Беручи за основу такий поділ, до структурних механізмів міжнародного характеру можна віднести: на рівні ООН - Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Міжнародний суд, спеціальні органи (Раду з опіки, Комітет по територіях, що неса- мовизначилися) і ін., в Європі - Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Раду Європи і ін.

До структурних механізмів такого забезпечення в окремих державах включаються органи, які здійснюють функції в сфері охорони державного кордону. В Ук-

зо

раїні ними є: Верховна Рада України, Президент України, Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, які беруть участь в охороні державного кордону, Прикордонні війська та інші військові формування.

Серед матеріально-правових механізмів можна виділити:

1. Зовнішньо- і внутрішньополітичну діяльність держави.

2. Міжнародне співробітництво.

3. Застосування примусових заходів впливу (національних і міжнародних) за дії, спрямовані на протиправу зміну державних кордонів.

4. Гарантії безпеки, що надаються, як правило, великими державами, котрі володіють ядерною зброєю. Україні такі гарантії були надані при її добровільній відмові від свого ядерного арсеналу.

Передумовами забезпечення стабільності державних кордонів є:

1. Територіальна цілісність держави.

2. Політична цілісність держави або єдність державної влади і її дієвість.

3. Правова цілісність держави.

Важливою складовою конституційно-правового статусу державного кордону України є врегульовані нормами права міждержавні відносини з прикордонних питань. Принципи таких відносин визначаються в офіційних джерелах та літературі по-різному, але в цілому серед них можна виділити наступні:

1. Територіальної цілісності і недоторканності держав.

2. Недоторканності державних кордонів.

3. Непорушності державних кордонів.

4. Правонаступництва державних кордонів.

5. Взаємної поваги до суверенітету держав.

6. Мирного вирішення питань встановлення і зміни державних кордонів, прикордонних питань.

7. Взаємовигідного багатостороннього співробітництва з іноземними державами.

У жодній мірі не применшуючи значення інших принципів, але зважаючи на те, що обсяг роботи не дозволяє зупинитися на аналізі всіх їх, вважаємо за доцільне зробити це лише щодо тих з них, які безпосередньо стосуються державних кордонів, а саме:

- територіальної цілісності і недоторканності держав;

- недоторканності державних кордонів;

- непорушності державних кордонів;

- правонаступництва державних кордонів.

У теорії права і держави цілісність розглядається в якості первинного домінуючого і детермінуючого фактору (ознаки) держави, як цілого, як системної організації, умови її існування [37, с.352-354]. Дана ознака держави виражається в її стійкості, стабільності, внутрішній впорядкованості, організованості, взаємо- узгодженості політичної системи. Цілісність держави - це одна з основ політичної влади, спосіб організації, розмежування, поєднання, узгодження соціальних потреб та інтересів. Не можна говорити про цілісність в тих державах, де відсутня соціальна рівновага, стабільність суспільних відносин, єдність економічного, політичного, правового, територіального простору. Забезпечення своєї цілісності є також принципом держави, що виражається в низці її функцій, спрямованих на охорону єдиного економічного, політичного, територіального, правового простору на всій території країни [37, с.354-356]. Відповідно до цього розрізняють види цілісності, серед яких особлива роль належить цілісності територіальній.

Сукупність норм, що стосуються забезпечення територіальної цілісності держави, утворює окремий принцип, з приводу якого, проте, як в міжнародно- правових і національних документах, так і в науковій літературі не існує єдиної точки зору. В одних джерелах йдеться про принцип територіальної цілісності і недоторканності [12; 38], в других - про принцип недоторканності і цілісності державної території [18; 39; 40], в третіх про принцип територіальної цілісності, який охоплює собою і елементи принципу недоторканності, хоча останній і не включається в назву загального принципу [41, с.101]. Деякі автори притримуються точки зору про роздільне існування принципу територіальної цілісності і принципу територіальної недоторканності.

Зважаючи на таку неоднозначність необхідно насамперед з'ясувати зміст самих понять "цілісність" і "недоторканність".

Цілісність державної території означає заборону насильницького розчленування території держави або відторгнення і захоплення частини її території. Недоторканність державної території означає, що держави зобов'язані утримуватися від будь- якого збройного чи незбройного посягання на територію іноземної держави і від її анексії. На думку Л.І. Волової, положення про територіальну цілісність включає зобов'язання не допускати найбільш грубих порушень: анексії, окупації, розчленування території держави чи народу; положення ж про територіальну недоторканність зобов'язує держави утримуватися від будь-яких, в т.ч. і непрямих, посягань на територію і кордони інших держав [12, с.31].

Поняття цілісності і недоторканності державної території тісно пов'Язані між собою. Порушення цілісності державної території, яке зазвичай виражається в розчленуванні цієї території і відторгненні її частини, одночасно може бути і порушенням недоторканності цієї території. Разом з тим вищезгадані поняття не є синонімами. Так посягання (збройне чи незбройне) на іноземну територію не обов'язково веде до розчленування чи захоплення цієї території. Наприклад, таке порушення територіальної недоторканності держав, як польоти іноземних літаків в повітряному просторі інших держав без дозволу останніх, не є порушенням територіальної цілісності. І навпаки, посягання на цілісність державної території може бути здійснено і без формального порушення недоторканності її кордонів у вузькому смислі цього слова, а являтися наслідком підтримки сепаратистів [12, с.31].

Таким чином, цілісність державної території і її недоторканність хоч і співпадають в деякій частині, проте не є абсолютно тотожними поняттями. Але оскільки ці поняття в значній мірі взаємопов'язані, то, очевидно, можна, розглядати їх як дві сторони (елементи) одного і того ж принципу - принципу цілісності і недоторканності державної території. Такого підходу притримується більшість вчених:

Л.І. Волова [12, с.31], В.П. Зайцева [40, с.11], Б.М. Клименко [39, с.39; 18, с.42-43], Н.А. Ушаков [41, с.39].

На думку Б.М.Клименко, принцип недоторканності і цілісності державної території включає в себе :

- заборону придбання території шляхом погрози силою чи її застосування;

- недоторканність державного кордону;

- протиправність використання державної території без згоди територіального суверена;

- недопустимість використання території таким чином, щоб цим заподіювалась шкода території іншої держави [39, с.40; 42, с.39].

Розгорнуте визначення принципу територіальної цілісності і недоторканності формулює Л.І. Волова. На її думку, розглядуваний принцип - це універсальна, загальновизнана і загальнообов'язкова правова норма, яка виражає в найбільш узагальненому вигляді обов'язки суб"єктів міжнародного права не порушувати цілісність і недоторканність державної і національної території, на основі поваги до суверенітету держав і права народів на самовизначення, а саме: проголошує протиправність застосування будь-яких насильницьких дій проти державної території і національної єдності; передбачає недопустимість всіх видів посягань на державну територію, в т.ч. провокування чи підтримку ззовні сепаратистських рухів і інших видів діяльності, спрямованої на підрив єдності держав і народів.

Вона доповнює коло елементів принципу територіальної цілісності і недоторканності, визначене Б.М. Клименко і поділяє їх на дві групи :

1) зобов'язання, які накладаються цим принципом;

2) заборони, які ним передбачаються.

До першої групи вона відносить такі зобов'язання :

не здійснювати нападу, вторгнення в межі території інших країн, окупації чужих територій;

утримуватися від насильницького захоплення всієї чи частини території іноземної держави (анексії);

не здійснювати насильницького розчленування будь-якої держави;

не визнавати територіальних змін, що стали результатом застосування сили і погрози нею і вчинених на порушення Статуту ООН;

не допускати порушення ззовні національної єдності країни; не інспірувати і не заохочувати сепаратистських рухів з метою штучного поділу території всупереч державним і національним інтересам;

не використовувати свою територію таким чином, щоб цим завдавалася шкода території інших держав.

До другої групи відносяться заборони щодо:

розміщення збройних сил одної держави на території іншої всупереч вимозі уряду і народу країни перебування вивести війська; створення військових баз на чужих територіях; насильницьких посягань на природні ресурси інших країн; надання своєї території іншій державі з метою використання її для порушення територіальної недоторканності третьої держави;

будь-яких, навіть непрямих, порушень державних кордонів; засилання озброєних банд чи найманців для ведення воєнних дій проти населення інших країн;

всіх видів підривної діяльності проти території і населення інших держав; застосування сили чи погрози силою з метою примушення держави до відмови від частини своєї території [12, с.26-27].

Всі названі обов'язки в сукупності складають основний зміст принципу територіальної цілісності і недоторканності, а кожне порушення зокрема - самостійний вид посягання на даний принцип. Крім цього, наведений перелік не є вичерпним і в майбутньому може бути доповнений.

Своє нормативне закріплення принцип територіальної цілісності і недоторканності держав знайшов як в міжнародно-правових документах (Статуті ООН, статутах регіональних організацій, Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключному акті наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, рішеннях конференцій, в двосторонніх і багатосторонніх договорах і деклараціях), так і в національному законодавстві держав. В Україні даний принцип знайшов своє відображення в ст.2 Конституції: "Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною" [21].

Недоторканність державних кордонів є складним поняттям, яке Б.М. Клименко розглядає в трьох аспектах. По-перше, державні кордони недоторканні, тому що недоторканна державна територія. Кордон визначає межі державної території, і свавільна зміна положення кордону не допускається, оскільки не допускається зміна приналежності території. По-друге, державні кордони недоторканні в тому смислі, що недоторканна безпосередньо сама лінія кордону, позначена на місцевості прикордонними знаками, і ніхто не вправі їх руйнувати і свавільно змінювати лінію кордону на найменші величини. По-третє, державний кордон недоторканний в тому смислі, що він визначає кордони правопорядку, встановленого державою на своїй території, і ніхто, будь то приватні чи посадові особи, не вправі вступити на цю територію без дозволу належних властей [43, с.49].

Якщо відкинути останній аспект, то можна говорити про двояке розуміння поняття недоторканності державного кордону. В першому випадку, коли говорять про недоторканність державного кордону, мають на увазі недоторканність самої державної території. По суті тут мова йде про заборону насильницького захоплення іноземної території, а недоторканність кордону як би уособлює (втілює) недоторканність території, межі якої позначає цей кордон. В другому випадку під недоторканністю кордону мають на увазі недоторканність самої лінії кордону на місцевості, позначеної прикордонними знаками, а також заборону перетинання лінії кордону без дозволу компетентних властей чи поза встановленими правилами.

Поняття недоторканності державного кордону в першому значенні є умовним, і в даному випадку треба говорити про заборону застосування сили чи погрози нею проти іноземної території, оскільки це останнє є більш широким поняттям і поглинає питання про кордон. Недоторканність державного кордону в другому значенні є недоторканністю державного кордону у власному смислі слова. Воно має самостійне значення, оскільки спроби порушення чи пересування прикордонних знаків, незаконне перетинання кордону окремими особами і транспортними засобами можуть мати місце і без посягання на збройне захоплення всієї чи частини території. Крім цьо- го, самовільне пересування прикордонних знаків однією стороною вглиб території іншої сторони означає самовільну, а отже протиправну зміну міжнародно-правової приналежності даної ділянки території. Тому недоторканність державного кордону в тому, що відноситься до положення лінії кордону, тісно змикається з принципом недоторканності і цілісності державної території. [18, с.71-72].

Таким чином, недоторканність кордону включає в себе два складових елементи:

1) недоторканність самої лінії кордону на місцевості, позначеної прикордонними (покордонними) знаками;

2) заборону перетинання лінії кордону без дозволу компетентних органів чи поза встановленими правилами.

Що стосується першого елементу, то на забезпечення незмінності лінії кордону на місцевості спрямована вся система встановлення, утримання і відновлення прикордонних знаків.

Встановлення правил перетинання своїх кордонів є невід'ємною складовою повноважень держави, що випливають з її суверенітету. Тому порушення цих правил є не лише порушенням принципів і норм міжнародного права, але й порушенням норм внутрішного права, і тому тягне за собою застосування державно-правових і міжнародно-правових санкцій.

Щодо співвідношення понять недоторканності державних кордонів і цілісності і недоторканності державної території, то в літературі з цього приводу висловлювались три точки зору :

1) недоторканність державних кордонів є самостійним принципом, що випливає з принципів територіальної цілісності і недоторканості [44, с.73-74];

2) недоторканність кордонів - складовий елемент принципу територіальної цілісності і недоторканності, і його не слід виділяти в якості самостійного принципу, оскільки коло передбачуваних ним зобов'язань повністю поглинається змістом принципу територіальної цілісності і недоторканності держав [12, с.35];

3) недоторканність кордонів визнається принципом, але не самостійним, а як би зворотньою стороною чи неодмінною складовою принципу недоторканності і цілісності державної території [41, с. 41. ].

На нашу думку, найбільш вірною є остання позиція. При цьому зазначимо наступне. Безумовно, недоторканність державної території передбачає недоторканність державних кордонів. Оскільки державний кордон визначає межі державної території, то всяке посягання на нього є посяганням на цілісність і недоторканність державної території. І навпаки, будь-яке посягання на державну територію є посяганням на існуючі кордони держави. [41, с.41]. Але хоча в своїй основі принцип недоторканності кордонів і опирається на принцип цілісності і недоторканності державної території, проте відрізняється він своєю основною метою - охорона кордону на місцевості від будь-яких порушень. В цьому плані принцип недоторканності державних кордонів в певній мірі уособлює принцип територіальної цілісності і недоторканності стосовно державних кордонів.

Автономність принципу недоторканності державних кордонів визнається законодавцем (ч.2 розділу 1, ч. З розділу II Концепції (основ державної політики) національної безпеки України [25]; ч.З ст.1.1 Воєнної доктрини України [26]).

У Конституції України вжито два поняття:

територіальна цілісність - ст. 17 ч. 1: "Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу";

територіальна цілісність і недоторканність - ст.17 ч.2: "Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України" [21].

Це пояснюється тим, що як принцип територіальна цілісність і недоторканність розглядаються разом, але оскільки посягання на недоторканність території держави є не таким небезпечним, як посягання на її цілісність, то одним з головних завдань (функцій) держави є забезпечення (а не захист, як говорить Конституція, оскільки останній є лише частиною всієї діяльності держави (народу) по забезпеченню суверенітету і територіальної цілісності України) тільки своєї територіальної цілісності.

Функція ж захисту як територіальної цілісності, так і територіальної недоторканності покладається на Збройні Сили України та інші військові формування.

Непорушність кордонів є порівняно новим принципом сучасного міжнародного права і однією з найважливіших гарантій європейської безпеки. Даний принцип став фактично і юридично нормою права в двосторонніх відносинах між європейськими державами в 60-70 роках, але завершальним етапом в процесі формування його як самостійного принципу міжнародного права, визнання його більш широким колом держав на багатосторонній основі, стала чітка фіксація цієї норми в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. Своє закріплення даний принцип знайшов і в низці інших як багатосторонніх, так і двосторонніх міжнародно- правових документів.

Суть принципу непорушності державних кордонів зводиться до міжнародно- правового визнання існуючих кордонів європейських держав і до відмови від будь- яких посягань на ці кордони. Конкретніше зміст цього принципу розкривається в його елементах. В літературі вони оцінюються по-різному. Так, Б.М. Клименко основний зміст принцип}' непорушності кордонів зводить до трьох елементів:

1) визнання існуючих кордонів в якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права;

2) відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент чи в майбутньому;

3) відмова від будь-яких інших посягань на ці кордони, включаючи погрозу силою чи її застосування [18, с.83].

В.П. Зайцева вбачає в поданому в Заключному акті формулюванні принципу непорушності кордонів такі його складові елементи як :

1) недоторканність кордонів держав;

2) визнання непорушності існуючих кордонів в Європі;

3) відмова від територіальних претензій в майбутньому [40, с.19].

Розгорнуту конструкцію принципу непорушності кордонів будує Л.І. Волова.

На її думку, даний принцип складається з наступних нормативних елементів :

1) визнання існуючих кордонів;

2) недоторканність кордонів;

3) зобов'язання держав утримуватися від застосування сили і погрози нею з метою порушення чи зміни кордонів держави;

4) неприпустимість будь-яких, прямих чи непрямих, посягань на кордони інших держав;

5) стабільність і в основі своїй незмінюваність державних кордонів;

6) зобов'язання держав утримуватися від розпалювання прикордонних конфліктів і вчинення прикордонних провокацій;

7) зобов'язання держав утримуватися від висування територіальних вимог і претензій [45, с.99].

Не можна погодитися з думкою тих вчених, які недоторканність кордонів розглядають в якості елемента структури принципу непорушності кордонів. Фактично, в цьому випадку принцип недоторканності кордону втрачає своє самостійне значення і повністю поглинається принципом непорушності кордонів. Насправді, принцип недоторканності кордонів, який, зокрема, виходить з неприпустимості будь-якої насильницької зміни встановлених кордонів, лише в цій частині має точки дотику з принципом непорушності кордонів, одним з елементів якого є відмова від будь- яких посягань на існуючі кордони . В іншому ці принципи є відмінні, і тому неправильним видається включення без жодних застережень недоторканності кордонів в структуру принципу непорушності кордонів. Більше того, потреби такого включення не існує, оскільки дане положення передбачається іншими складовими елементами принципу непорушності кордонів.

Що стосується таких названих Л.І. Воловою елементів як зобов'язання держав утримуватися від застосування сили і погрози нею з метою порушення чи зміни кордонів держави, неприпустимість будь-яких, прямих чи непрямих посягань на кордони інших держав, зобов'язання держав утримуватися від розпалювання прикордонних конфліктів і вчинення прикордонних провокацій, то їх можна розглядати як конкретизацію загального положенім (елементу), а саме: відмови від будь-яких посягань на кордони , включаючи погрозу силою чи її застосування.

На наш погляд, структура принципу непорушності кордонів повинна мати такий вигляд :

визнання існуючих кордонів;

стабільність кордонів і в основі своїй незмінюваність;

відмова від будь-яких (в будь-якій формі і під будь-яким приводом) посягань на ці кордони, а саме: насильницьких і ненасильницьких; прямих і непрямих; військових і невійськових; невизнання кордонів; висунення будь-яких територіальних домагань (вимог і претензій) на даний момент чи в майбутньому; розпалювання прикордонних конфліктів і вчинення прикордонних провокацій; підтримка посягань однієї держави на кордони іншої; пропаганда ідей перегляду кордонів; вчинення дій, спрямованих на підрив міжнародних договорів, що визначають кордони; інші посягання.

Відмінною ознакою, що відрізняє принцип непорушності кордонів від принципу територіальної цілісності і недоторканності, а також принципу недоторканності кордонів, є його зміст.

Принцип територіальної цілісності і недоторканності своїм основним змістом має заборону застосування сили чи її погрози або будь-яких інших дій, спрямованих проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави, а також насильницького придбання чи будь-якого її насильницького використання. В цьому принципі нема нічого, прямо направленого на юридичне визнання конкретних існуючих кордонів. Найбільше, що можна з нього вивести, - це обов’язок держав поважати існуючі кордони в тому відношенні, щоб не застосовувати силу чи погрозу нею для зміни державних кордонів взагалі. Цей елемент принципу територіальної цілісності і недоторканності співпадає з тим елементом принципу непорушності, який говорить про відмову від будь-яких посягань на кордони, включаючи погрозу силою чи її застосування. У даному елементі обидва розглядуваних принципи суміщаються. В іншому вони відмінні і кожний має свою цілеспрямованість: непорушність - визнання існуючих кордонів і відмова від будь-яких територіальних домагань; недоторканність і цілісність - заборона насильницького захоплення іноземної території, насильницької зміни приналежності іноземної території чи будь- якого насильницького її використання, чи нанесення шкоди цій території [18, с.83- 84].

Принцип непорушності кордонів має спільні точки дотику і з принципом недоторканності державних кордонів. Зміст принципу недоторканності державних кордонів зводиться до обов'язоку держав дотримуватися існуючої лінії кордону на місцевості і не допускати самовільного переміщення лінії кордону на місцевості і її перетинання без відповідного дозволу чи поза встановленими правилами. Дане положення в цілому співпадає з одним з елементів принципу непорушності кордонів - обов'язком держав утримуватися від будь-яких посягань на кордони. До таких посягань відноситься і самовільне переміщення лінії кордону на місцевості, і її систематичне самовільне перетинання особами і транспортними засобами.

Сукупність вказаних дій веде в кінцевому рахунку до розмивання існуючого кордону. З цього випливає, що принцип непорушності кордонів включає в себе деякі основи традиційного принципу недоторканності кордонів [41, с.93]. Таким чином, порівнюючи всі три вищезгаданих принципи за змістом, можна зробити висновок, що вони співпадають в частині, що стосується відмови від погрози силою чи її застосування для зміни існуючих кордонів. В іншому вони відмінні.

Принцип непорушності кордонів відрізняється від двох згаданих принципів і за сферою їх дії. Так, якщо принципи недоторканності і цілісності державної території і недоторканності державних кордонів є універсальними принципами міжнародного права і діють на всіх континентах незалежно від того, існують чи ні спеціальні угоди з цього приводу, то принцип непорушності кордонів носить регіональний характер, оскільки застосовується до кордонів "всіх держав в Європі" [34, с.335]. У ширшому масштабі він застосовується до кордонів всіх держав-учасниць Заключного акту НБСЄ, а отже, і до кордонів СІЛА і Канади. В цьому відношенні принцип непорушності кордонів дещо виходить за межі строгого регіоналізму [18, с.84]. Незважаючи на це, очевидною є значно вужча сфера дії даного принципу порівняно з принципами територіальної цілісності і недоторканності дердав, недоторканності державних кордонів.

Інститут правонаступництва держав в юридичній науці є доволі складним, не існує навіть єдиного розуміння самого поняття правонаступництва держави. Автори, які займалися цією проблемою (М.М. Аваков, Я. Броунлі, Л.В. Власова, Н.В. Захарова, І. Кірстен, Б.М. Клименко, О'Коннел, Л. Оппенгейм та ін.), визначають його по- різному. Спільним для всіх є розуміння правонаступництва як переходу прав і обов'язків від одного суб"єкта до іншого. Розбіжність з'являється з приводу ситуацій, що передують правонаступництву. На нашу думку, єдиною фактичною обставиною, що є підставою для правонаступництва, є виникнення нової держави. Воно ж може відбутися шляхом:

поділу держави;

віцдокремлення частини території;

об'єднання держав чи територій;

зміни статусу міжнародної правосуб"єктності держави.

Відповідно до п."в" ст.2 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 22 серпня 1978 року, правонаступництво держав означає зміну одної держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини певної території [46, с.382].

Серед найважливіших питань, що виникають при правонаступництві, особливе місце належить правонаступництву державних кордонів. За загальним правилом, нова незалежна держава не зобов'язана зберігати в силі будь-який договір чи ставати його учасником в силу виключно того факту, що в момент правонаступництва держав цей договір був дійсний стосовно території, яка є об'єктом правонаступництва (ст.16 Конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.), тобто держава-правонаступниця не зв'Язана зобов'язаннями держави-попередниці (принцип tabula rasa). Проте щодо державних кордонів встановлено виняток. Відповідно до ст.11 Конвенції, правонаступництво держав як таке не зачіпає:

кордонів, встановлених договором; або

зобовЯзань і прав, які встановлені договором і стосуються режиму кордону.

Це означає, що якщо в силу самого факту правонаступництва і виникають певні підстави для припинення чи зміни договірних прав і обовЯзків, то ці підстави не можуть бути використані для зміни кордонів, встановлених договором, чи для зміни обов'язків і прав, які встановлені договором і стосуються режиму кордону [47, с.49].

Іншими словами, смисл зобов'язання, передбаченого ст. 11 Конвенції, полягає в тому, що правонаступництво щодо тих договорів, якими визначаються делімітація і правовий режим кордонів, повинно бути безумовним [ 48, с.91].

Згідно з п.2 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, до договорів, які встановлюють кордон, не застосовується застереження про корінну зміну обставин [49].

Таким чином, Конвенція юридично закріпила принцип uti possidetis ( "те, що у Вас є, залишається Вашим") - формулу, що передбачає перетворення у випадку утворення нових держав меж між колоніями чи адміністративно-територіальними одиницями у міжнародні кордони. Але це зроблено лише в частині, що стосується пра- ванаступництва кордонів, встановлених договором. Що ж до кордонів, встановлених недоговірним шляхом, то при їх правонаступництві принцип uti possidetis застосовується вже як норма міжнародного звичаєвого права, загальновизнаний міжнародно-правовий принцип.

Принцип uti possidetis не виключає можливості зміни кордонів, в яких держави утворилися як незалежні, але при цьому такі зміни повинні відбуватися, по- перше, на договірній основі, а по-друге, мирним шляхом. Тобто, значення даного принципу в тому, щоб зберігати status quo до того часу, поки держави з дотриманням наведених умов не визначать по-іншому кордони між собою.

Як справедливо відзначає П. Матіяшек, стандартна норма міжнародного права щодо принципу uti possidetis має свої переваги, але і не позбавлена функціональних та нормативних недоліків. Перевагами такого принципу міждержавного територіального розмежування є те, що його застосування:

є найлегшим і найшвидшим способом встановлення кордонів нових держав;

зменшує ймовірність збройного конфлікту шляхом забезпечення єдиного чіткого врегулювання подібних ситуацій.

Недоліки ж даного принципу пов"язані з тим, що він, по-перше, не враховує особливих відмінностей між внутрішніми кордонами, що розмежовують адміністративно-територіальні одиниці держави, і міжнароднимі кордонами, і, подруге, що важливіше, до деякої міри суперечить існуючим тенденціям в міжнародному праві і політиці, коли основний наголос робиться на внутрішнє самовизначення і представницьку участь в управлінні державою. Такі обставини часто призводять до несправедливості і нестабільності [50, с.59-71].

Цілком погоджуючись зі всіма цими зауваженнями і в жодному разі не вважаючи принцип uti possidetis ідеальним способом міждержавного територіального розмежування, доводиться визнати, що будь-яка альтернатива йому практично нездійсненна, а перегляд існуючих кордонів може лише поглиблювати проблему.

Одним з головних чинників, що зумовлюють виникнення та існування проблеми державних кордонів є етнічні (національні) конфлікти. Традиційно існують два підходи до вирішення цього питання:

1) територіальний (визначальним є здобуття державності етносом (нацією));

2) юридичний (визначальним є додержання прав національних меншин і прав людини).

Проте жоден з них не є самодостатнім і не здатен привести до повного і остаточного вирішення згаданої проблеми. Якісно новий шлях до розв'язання міжнародних конфліктів пропонує Гідон Готліб у своїй праці “Нація і держава”. Він пише про третій підхід, який називається “держава-плюс-нації” [51, с. 13-14]. Визначальною в даній концепції є ідея обмеження суверенітету держав і перерозподілу його між державами і націями, а також ідея зміни призначення державних кордонів. Закладаючи якісно новий грунт для пошуку оптимальних рішень, згадана концепція ще потрбує свого опрацювання.

Підводячи короткий підсумок розгляду проблеми міждержавного розмежування, слід зробити висновок, що уникнення конфліктів при утворенні нових держав і забезпечення при цьому прав і свобод людини можливе лише шляхом комплексного підходу до вирішення територіальних питань.

1.2.

<< | >>
Источник: ЦИМБАЛІСТИЙ ТАРАС ОЛЕГОВИЧ. КОНСТИТУЦІЙНО - ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Хмельницький - 1998. 1998

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.1 Поняття, зміст і принципи конституційно-правового статусу державного кордону України:

  1. 4. Поняття, система та принципи адміністративно-територіального устрою України
  2. 2.1. Поняття та класифікація суб’єктів, які надають послуги у сфері освіти
  3. 2.2. Теоретико-правові проблеми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.
  4. Розділ 6. Державна служба в українських губерніях Російської імпері
  5. Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій
  6. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  7. § 1. Українська Центральна Рада - вищий представницький орган УНР
  8. «ПЕРША» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Центральної Ради)
  9. Глава 2 ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ
  10. Стан наукової розробки проблеми використання праці засуджених до позбавлення волі
  11. Ґенеза правового регулювання праці засуджених до позбавлення волі
  12. Особливості формування адміністративних судових рішень щодо захисту прав і свобод громадян
  13. 1.1 Поняття, зміст і принципи конституційно-правового статусу державного кордону України
  14. Відповідальність за порушення законодавства про державний кордон України
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -