§ 2. Поняття порівняльного правознавства

Філософія визначає порівняння як пізнавальну операцію, за допомогою якої на підставі певної фіксованої ознаки, харак­терної типової риси встановлюється схожість чи відмінність об’єктів шляхом їх зіставлення (порівняння).

Наразі порівняльне правознавство - сфера юридичного піз­нання, що дуже швидко розвивається. Як наука порівняльне правознавство сформувалося на початку XX століття. Хоча ще у Стародавній Греції, що мала велику кількість міст-держав, мис­лителі вдавалися до спроб вивчити правові статути своїх сусідів. Формування класичного римського права також відбувалося під впливом особливостей права тих народів, які були захоплені Римською імперією, і навпаки. У середні століття феодальна роз­дробленість дала поштовх повсюдному зіткненню юридичних

правил різних королівств, князівств тощо. Приблизно в XVI- XVII ст. у різних сферах пізнання, у тому числі в історичному та державознавчому планах, починають використовувати порів­няльний метод. У принципі елементи компаративізму можна відшукати в працях таких філософів і мислителів, як: Д. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель, К. Маркс, Ф. Енгельс. Деякі аспекти порівняльного правознавства опрацьовували і російські вчені-юристи: Н.М. Коркунов, П.І. Новгородцев, Г.Ф. Шерши- невич та ін.

Справжнім проривом у розвитку науки порівняльного право­знавства стала книга французького вченого Р. Давіда «Основні правові системи сучасності», написана у середині XX ст. (перше видання російською мовою - 1967 р.). У цій книзі запропоновано поділ науки порівняльного правознавства на загальну частину (визначення порівняльного права і різноманітність правових систем) і особливу частину (різні правові сім’ї).

На жаль, смерть Р. Давіда в 1990 р. не дозволила автору відо­бразити в своїй книзі ті зміни, які внесли в соціалістичне право перебудова і розпад всього соціалістичного табору, наразі може йтися лише про те, що соціалістична правова сім’я в тому вигля­ді, в якому її бачив Р. Давід, і в тому місці, яке він відвів їй серед інших правових сімей сучасності, зараз практично не існує.

Факт появи праці Р. Давіда і факт його відносної незаверше­ності стосовно правових систем, що утворилися після розпаду СРСР, якоюсь мірою сприяв подальшому розвитку порівняль­ного правознавства на терені пострадянського простору, цей розвиток знайшов своє відбиття у працях Ю. А. Тихомирова, М.М. Агаркова, Е.А. Флейшиця, Л.А. Луць, А. А. Тілле, Ф.М. Ре­шетникова, А.Х. Саїдова, О. Ф. Скакун та ін.

Порівняльне правознавство проходить низку етапів свого становлення. Звичайно виділяють такі етапи: перший - окремі спроби зіставлення різних право утворень; другий-використо­вування історико-пізнавальних прийомів порівняння окремих галузей законодавств; третій - застосування порівняльного методу в дослідженні правових систем із широкого кола питань; четвертий- формулювання теорії порівняльного правознавства як наукової дисципліни у ряді галузей юридичної науки і як са­мостійної гілки теорії держави і права.

Метою цієї науки є вивчення і зіставлення різних право­вих систем між собою і з нормами міжнародного права, для з’ясування подібностей і відмінностей між ними, а також для визначення спільних тенденцій і напрямів правового розвитку суспільства.

Порівняльне правознавство слід відрізняти від поняття «по­рівняльне право» і від поняття «порівняльно-правовий метод». Передусім поняття «порівняльне право» саме по собі не існує, його використання можливе лише в термінологічному плані, за ототожнення з поняттям «порівняльне правознавство». На­справді порівняльне правознавство існує для зіставлення різних різновидів права, не утворюючи при цьому його нового вигля­ду. У другому випадку різниця двох понять також досить чітко окреслена. Порівняльне правознавство є цілою наукою, розділе­ною на загальну й особливу частини, зі своїм предметом вивчен­ня і зумовленою специфікою цього предмета власною методоло­гією. Саме в рамках цієї методології і відбувається використання методів порівняння, порівняльного аналізу й оцінювання.

Предметом порівняльного правознавства як науки виступа­ють як окремі елементи різних правових систем (галузі, інститу­ти, норми права), так і виникнення, подальше існування різних правових явищ, притаманних цим системам (правотворчість, правореалізація, тлумачення права, співвідношення права і закону, джерела права, правовідношення та ін.). Як бачимо, предмет цієї науки, являє досить широкий спектр правових по­нять і явищ, що становить у сукупності всю правову організацію суспільства, весь процес правового регулювання, від праворо­зуміння до правозастосування. Таким чином, за допомогою по­рівняльного правознавства можна не тільки глибше зрозуміти

природу різних правових явищ, а й спрогнозувати народження таких явищ у системі права, що не є об’єктом дослідження, шля­хом порівняльного аналізу деяких інших систем права.

Предмет і специфіку порівняльного правознавства не можна розкрити достатньою мірою повно, не піднімаючи питання про його функції. Кажучи про функції порівняльного правознавства, ми спробуємо зрозуміти суть і зміст цієї науки, її призначення. Під функціями порівняльного правознавства розуміють основні напрями процесу вивчення й аналізу правових систем світу.

Виділяють такі функції порівняльного правознавства:

1.

2. Інформаційна. Вона виступає і як засіб реалізації пізнаваль­ної функції, і як самостійна функція. Порівняльне правознавство в сучасному світі виконує роль джерела інформації про націо­нальні правові системи, про їх видозміну та функціонування. За умов фактичної інтеграції та взаємопроникнення правових систем їх ізоляція і відповідний ізольований розвиток непри­пустимий. Це, зрештою, веде до спотворень правової реальності, розвитку правового максималізму (нігілізму або ідеалізму).

3. Інтегративна. Порівнюючи різні правові системи, по­рівняльне правознавство сприяє зближенню інтересів різних держав, появі спільних інтересів, узгодженості правового ре­гулювання, усуненню причин конфліктів між нормами зако­нодавств різних країн. Реалізуючи цю функцію, порівняльне правознавство полегшує діалог між уповноваженими особами держав з перебігом пошуку узгоджених правових дій. Створю­ється можливість для обміну правової інформації, опрацювання спільних наукових концепцій тощо. Діаметральною протилеж­ністю інтеграційної функції є характер «критичного порівняння»

різних правових систем. Найяскравіше критичне порівняння виявилося в період протистояння капіталізму і соціалізму, коли будь-яке запозичення, навіть епізодичне, яких-небудь право­вих явищ вважали неприйнятним і навіть згубним. Відхід від такого стану викреслився тільки в пострадянський період, коли держави, що утворилися після розпаду СРСР, почали впрова­джувати до сво'іх правових систем риси правових систем країн капіталістичного світу.

Слід відзначити і той факт, що елементи критичного порів­няння виникають і тоді, коли між державами існує який-небудь конфлікт. Це породжує критику стосовно різних правових явищ цих держав. На сучасному етапі міжнародних взаємин крити­ці звичайно піддається розуміння державою таких понять, як «режим захисту основних прав і свобод людини», «забезпечення основних прав і свобод людини», «створення умов для нормаль­ного розвитку особи» тощо.

4. Прогностична функція полягає в передбаченні подальшого розвитку правової системи окремої держави на підставі аналізу й оцінки адекватного розвитку правових систем різних держав. Її реалізація дає можливість визначити шляхи подальшого вдоско­налення способів створення норм права і прийомів іх реалізації. Істинність різних гіпотез порівняльного правознавства завжди перевіряють реальною дійсністю та практичною діяльністю.

Наведений перелік основних функцій порівняльного право­знавства зовсім не вичерпаний, ця наука стрімко розвивається, і від тієї ролі, яку вона відіграватиме на сучасному етапі розвитку суспільства, залежить виникнення нових функцій і основних напрямів її розвитку.