1.3. Методи та принципи теорії держави та права

Під науковим методом розуміється сукупність прийомів, засобів та правил, за допомогою яких вивчається предмет науки. Інакше кажучи, мето­дологія дає змогу зрозуміти, яким чином відбувається пізнавальний процес.

Методи теорії держави та права — системна сукупність прийомів та засобів дослідження найбільш загальних закономірностей виникнення, функ­ціонування та розвитку держави та права (схема 1.10.).

Схема 1.10.

Філософські методи — світоглядні підходи, що виражають найбільш універсальні принципи мислення.

Серед них виділяють:

А) метафізику, що розглядає всі суспільні інститути, в тому числі дер­жаву і право, як сталі та незмінні;

Б) діалектику (матеріалістичну та ідеалістичну), що розглядає держав­но-правові інститути у розвитку та взаємозв’язку.

Матеріалістична діалектика розглядає державу та право в розвитку у конкретній історичній обстановці та у невідривному зв’язку від інших суспі­льних явищ (політики, економіки, культури).

Ідеалістична діалектика, яка включає в себе об’єктивний ідеалізм, що пов’язує факт виникнення держави та права з божою волею або з об’єктивним розумом, та суб’єктивний ідеалізм, що пояснює державно-правові явища за допомогою свідомості людини та її волі (договірна теорія).

В сучасному науковому світі головним філософським методом вважають матеріалістичну діалектику, яка розглядає державу та право у розвитку та взаємозв’язку з іншими явищами. Але слід зауважити, що на різних етапах розвитку суспільства та науки підходи до розуміння держави та права були різними. Так, для науки періоду середньовіччя характерним є використання в якості провідного методу об’єктивного ідеалізму.

Загально-наукові методи — засоби пізнання, що застосовуються у бі­льшості галузей наукового знання.

Аналіз — умовний розподіл явища на окремі частини.

Синтез— передбачає вивчення цілісного явища шляхом умовного об’єднання його частин. Аналіз та синтез, як правило, використовуються разом.

Індукція — метод дослідження державно-правового явища шляхом схо­дження від часткового до загального.

Дедукція — метод дослідження державно-правового явища шляхом схо­дження від загальних положень до часткових висновків.

Абстрагування — вивчення державно-правового явища у відриві від оточуючих соціальних умов (відволікання, яке дає змогу переходити від кон­кретних питань до загальних понять та законів розвитку).

Конкретизація — дослідження явищ та предметів у всій їх різнобічнос­ті, в якісній багатогранності реального існування. Дає змогу досліджувати державно-правові явища у всьому комплексі умов, що на них впливають.

Аналогія — досягнення пізнання одних предметів і явищ на основі їх по­дібності з іншими.

Моделювання — заміна предмета або явища на модель, яка містить істо­тні риси оригіналу.

Системний підхід — дослідження державно-правового явища шляхом виявлення та розкриття різноманітних зв’язків між ним та іншими явищами. Системний метод дає змогу розглядати як цілісне явище систему права, дер­жавний апарат, функції держави.

Спеціальні методи — способи пізнання, що використовуються в межах відокремлених наукових груп (природних або соціальних наук).

Математичний — вивчення окремих державно-правових явищ та їх си­стем за допомогою використання математичних формул.

Статистичний — дає змогу отримати кількісні показники якісних дер­жавно-правових явищ.

Соціологічний — дає змогу на основі використання анкетування та опи­тувань, спостереження, експерименту отримувати дані про ступінь взаємодії держави, права та суспільства.

Кібернетичний — прийом, за допомогою якого на основі понять законів та технічних засобів кібернетики вивчають державно-правові явища.

Психологічний — метод вивчення взаємовідносин в системі «держава — людина — право» на основі дослідження законів психіки людини.

Приватні методи правової науки — способи пізнання, що вироблені безпосередньо наукою про державу та право і застосовуються для вивчення її предмета.

Формально-юридичний — дає змогу визначати юридичні поняття, вияв­ляти їх ознаки, проводити правові класифікації, вивчати право у «чистому ви­гляді» поза зв’язком з іншими соціальними явищами.

Порівняльно-правовий — призначений для вивчення різних правових систем шляхом зіставлення правил функціонування державних інститутів та правил регулювання суспільних відносин.

Методи тлумачення (інтерпретації) права— способи з’ясування та роз'яснення змісту правових норм та суті закріплених в них правил поведінки.

Іноді з методами дослідження державно-правових явищ плутають прин­ципи дослідження. І для того, щоб позбутися цієї термінологічної плутанини, необхідно з’ясувати, що таке принципи теорії держави та права. Під принци­пами розуміють керівні ідеї, положення будь-якої діяльності. Отже, прин­ципи ТДП— це керівні положення, підходи, на яких ґрунтуються державно-правові дослідження (схема 1.11.).

Принцип всебічності досліджень полягає у тому, що державно-правові явища досліджуються не окремо, а у взаємозв’язку та взаємодії з іншими, пов’язаними з ними явищами. Цей принцип полягає також у тому, що наука досліджує не один, а всі можливі прояви та аспекти окремо взятого явища.

Принцип історизму полягає у тому, що державно-правові дослідження відбуваються не лише під кутом зору сьогодення, але й з позицій минулого та уявного майбутнього. Тобто, держава і право розглядаються як змінні катего­рії і тому досліджуються в динаміці історичного розвитку.

Принцип комплексності полягає у тому, що держава та право дослі­джуються не лише із суто юридичної точки зору, але й з позицій інших на­ук — філософії, соціології, політології.

Принцип об’єктивності полягає у неупередженому ставленні до отри­маної наукової інформації про певне явище, коли зводиться до мінімуму вплив суб’єктивних факторів, суспільної думки, сталої традиції.

Принцип універсалізму полягає у тому, що наука ТДП вивчає загальні та специфічні закономірності держави та права у відриві від будь-якої конкрет­ної державно-правової системи.

Принцип плюралізму затверджує «право на існування» різноманітних ідей­но-теоретичних підходів, концепцій, що нерідко відстоюють полярні погляди.