<<
>>

§ 3. Партії як основні учасники виборчого процесу

При демократії одна партія усі свої зусилля витрачає на те, аби довести, що інша нездатна керувати країною, — і зазвичай обом вдається і те, й інше.

Генрі Менкен

Реалізація партіями конституційних повноважень

Згідно зі статтею 36 Конституції України політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах.

Таким чином, первинним суб’єктом політичної діяльності, в тому числі виборцем, є громадянин. Завдання ж партій — сприяти формуванню та вираженню політичної волі громадян.

Ці положення відповідають світовій практиці функціонування демократичних держав, коли партії є інструментом реалізації групових інтересів у сфері політики.

Водночас нині лише політичні партії мають право висувати кандидатів у народні депутати України, депутати міських, районних та обласних рад. Громадяни України можуть сповна реалізувати свої виборчі права, гарантовані Конституцією, лише через політичні партії. Таким чином, партії виступають механізмом реалізації конституційних прав громадян. Додаймо до цього й імперативний характер мандата народного депутата України, залежний від волі політичної партії. В результаті доходимо висновку, що політичні партії в Україні фактично монополізували процеси доступу громадян до управління державними справами.

На сьогодні Закон про політичні партії цих питань не регламентує, а Закон про вибори народних депутатів визначає лише загальні вимоги до процесу висування кандидатів: проведення з’їзду, визначення чисельності делегатів з’їзду, встановлення переліку документів та порядку їх оформлення. Закон про місцеві вибори процедури висування кандидатів місцевими організаціями політичних партій регламентує ще меншою мірою. Разом із тим, практика свідчить про виникнення серйозних проблем на цьому етапі виборчого процесу. Наприклад, далеко не всі партії застосовують відомі демократичні процедури формування списків кандидатів; місцеві організації часто взагалі виключені з цього процесу.

Неврегульовані також питання виключення кандидатів з виборчого списку партії чи блоку за ініціативою партії чи блоку, що дозволяє тлумачити їх як питання внутрішньопартійної діяльності та позбавляти громадян можливості захистити свої виборчі права в судовому порядку. Іншими словами, реалії вітчизняної партійної системи, а також ступінь урегульованості усіх аспектів її функціонування просто не дає права партіям в Україні бути єдиним і безальтернативним механізмом реалізації політичних прав громадян, і перш за все головного з них — права брати участь в управлінні державними справами. Захисники нинішнього становища наводять на захист своєї позиції твердження, що в багатьох інших країнах система працює саме за таким принципом. Однак забувають додати, що там це не становить ніякої загрози, оскільки система працює за правилами і має у своєму розпорядженні сталі політичні традиції, які просто не дозволяють учасникам процесу виходити за рамки дозволеного.

Тож саме відсутність внутрішньопартійної демократії і є однією з основним перепон подальшому реформуванню виборчої системи України, а головне — перепоною належному виконанню чинним виборчим законодавством і всіма реформами, що у ньому вже відбулися, закладених у них структурних завдань.

Натомість практика зарубіжних країн має досвід детального правового регулювання і внутрішньоорганізаційної діяльності політичних партій. Потреба в такому регулюванні виникає у держав, де партії відіграють важливу роль у формуванні органів влади, фінансуються з державного бюджету і де суспільство пам’ятає сумний досвід перетво- рення демократичного устрою у тоталітарний шляхом зловживання виборчими процесами.

Законодавство поділяє режим регулювання діяльності політичної партії на дві категорії: питання, врегульовані в законодавчому порядку, і решта питань, які регулюються статутними документами партії. Так, відповідно до статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Тому значна частина виборчих спорів, які виникають з діяльності політичних партій, пов’ язаних з їх участю у виборах, судами відхиляються і виборці позбавляються можливості на судовий захист своїх виборчих прав.

Разом із тим, Конституція, проголошуючи Україну демократичною правовою державою, відносить виборче право до числа найважливіших політичних прав громадян і передбачає, що організація та проведення виборів визначаються виключно законами. Тому правові позиції судів при розгляді позовів на порушення прав громадян політичними партіями не були однозначними.

Розв’ язати проблему допомогло б удосконалення законодавства про політичні партії шляхом повнішого регламентування діяльності партій, пов’язаних з виборами. Передусім слід зобов’язати їх дотримуватися демократичних принципів діяльності і принципу рівності стосовно членів партії та громадян України.

Дослідники з різних країн уже звернули увагу на можливу загрозу обмеження демократії шляхом узурпації владних повноважень політичними партіями. Українські політичні партії, декларуючи в програмах демократичні принципи управління державою, у своїй внутрішньопартійній діяльності таких принципів дотримуються не завжди (наприклад, при вирішенні питань членства в партії, висуванні кандидатів на виборах чи відкликанні своїх кандидатів). Зрозуміло, що такі методи будуть переноситись у практику державного управління, що є прямою і самоочевидною загрозою демократії.

Функції політичних партій

Необхідно зауважити, що хоча участь у виборчих процесах не є виключною прерогативою та ексклюзивною функцією політичних партій, саме участь у виборчих перегонах займає провідне місце в діяльності будь-якої партії. Лише беручи участь у виборах та перемагаючи, партія отримує можливість домагатися виконання своїх програмних цілей і статутних завдань завдяки післявиборчому розподілу і перерозподілу владних посад. Успіх на виборах є одночасно й умовою доцільності подальшого існування партії та мірилом її ефективності, конкурентоспроможності серед інших учасників політичного процесу.

Для більшості виборців мірилом позитивної або негативної оцінки діяльності партії, знову ж таки, є результати останньої на виборах.

Водночас, у сучасних умовах для більшості громадян участь у виборчому процесі є основною та інколи навіть єдиною формою участі в політичному житті.

У демократичному суспільстві політичні партії одночасно є продуктом розвитку такого суспільства та впливають на характер і напрями політичних процесів, які в ньому відбуваються. У такий спосіб формалізуються та закріплюються основні ознаки політичних партій: партія є носієм певної ідеології; партія об’єднує однодумців; партія представляє і захищає інтереси певних суспільних груп; партія націлена на завоювання та утримання влади тощо.

Практично всі погляди на це питання єдині у тому, що демократичне суспільство не може обійтися без політичних партій. Партії покликані зводити воєдино інтереси громадян і представляти на політичному «ринку» групи людей, об’єднаних загальним світоглядом. Завдяки їм політична конкуренція повинна набувати чіткої структури: партії формулюють ті основні позиції, між якими громадяни можуть вибирати в ході голосування. Після виборів партія, що виграла, або декілька партій, що об’ єдналися в коаліцію, формують уряд, а ті, що програли, займають нішу опозиції.

Головною функцією партій виступає електоральна, яка визначається самою сутністю партій як організацій, призначених для завоювання і здійснення державної влади. У демократичному суспільстві ця мета може бути досягнута тільки легальним шляхом, тобто за участі партій у виборах, насамперед глави держави і парламенту. Виборчий зв’язок через політичні партії є основним підґрунтям громадянського впливу у представницьких демократіях: вибори є одним із небагатьох доступних методів досягнення колективного вибору, який базується на індивідуальних рішеннях. При голосуванні вибір між партіями поєднує індивідуальні уподобання виборців щодо політичного лідерства, перетворюючи громадську думку на певні політичні наслідки.

На думку більшості дослідників, протягом останніх десятиріч у країнах західної демократії відбувається нівелювання зовнішніх відмінностей між провідними силами політичного спектра. Найбільш явно це відбувається в плані зміщення ідеологічних настанов у програмах та практичній діяльності провідних західноєвропейських партій. Дослідники, котрі аналізують зміни в партійних системах європейських країн, вважають, що в основі цих зрушень лежить посилення соціальної, ідеологічної і, як наслідок, політичної гомогенності суспільства. Це призводить до того, що, незважаючи на напругу виборчої боротьби, різниця в досягнутих результатах основних учасників виборчих змагань виявляється часто-густо майже несуттєвою.

Разом із тим, ці процеси призводять до зменшення ступеня альтернативності платформ і курсів основних політичних сил суспільства, гарантована підтримка партій скорочується, електоральна база партій стає більш нестабільною.

Протягом останніх років посилилися тенденції навіть до певної ри- туалізації виборів, їх перетворення на своєрідне масштабне політичне шоу. Саме це призводить до різкого зростання популярності позасистемних, маргінальних політиків, які, як справжні яскраві актори, все частіше отримують підтримку виборців, що не є адекватною реальній суспільній ролі відповідних політичних сил.

Замість ідеології визначальну роль починає відігравати електоральна стратегія. Саме бажання виграти вибори (а не перемогти у класо- во-конкуренційній боротьбі) змушує партії все менше орієнтуватися на ідеологію. Все більшого значення починає набувати прагматична складова, яка змушує вирішувати нагальні проблеми, а не займатися постановкою абстрактних задач і соціальним експериментуванням.

Зрозуміло, що серйозні зміни, які відбуваються в партійних системах країн Заходу, вписані в широкий контекст трансформації політичних систем. Скорочується не тільки членство в партіях, але також число тих, хто голосує на виборах, при одночасному збільшенні кількості питань, що виносяться на плебісцит.

Падає довіра не тільки до партій, а й до представницьких інститутів у цілому, які партії, власне, і формують.

На думку Г. Хейла, якщо застосовувати метафору «політичного ринку», то основним результатом діяльності партій є створення так званого партійного капіталу. Він, у свою чергу, охоплює:

— «адміністративний капітал», тобто певний набір активів, що дає змогу забезпечувати цілеспрямоване просування кандидата — фінансування, організаційні заходи, налагодження комунікації, передвиборні технології;

— «інтелектуальний капітал», тобто набір ідей або ідеологій, який дає змогу забезпечувати взаємодію з виборцями, виробити характерний політичний стиль, створює певну репутацію, певний партійний бренд;

— «бар’єрний капітал», тобто капітал з обмеження доступу. Хоча, на думку Хейла, цей ресурс швидше залежить не стільки від партій, скільки від виборчої системи.

На початку 80-х років минулого століття публікувалось багато прогнозів стосовно неминучого витіснення партій новими соціальними рухами. Багато авторів вважали, що саме ці нові форми громадської активності (у більшості вони створювалися на базі антивоєнного або екологічного рухів), а також партії «нової хвилі» (членів яких об’єднувала не певна ідеологія, а виключно прагматичні міркування) візьмуть на себе функції традиційних партій, що втратили довіру громадянського суспільства. Проте досі в більшості країн Заходу, та й світу взагалі не вдалося витіснити традиційні великі партії з політичної сцени. Як вважається, нетрадиційні політичні організації не можуть отримати більшості за самою своєю суттю, а отже, і не в змозі витіснити «класичні» партії з політики, тому що вони артикулюють лише окремі проблеми і шукають підтримки для їх вирішення, не висуваючи комплексних програм розвитку суспільства.

Вітчизняні дослідники звертають увагу на іншу небезпеку, коли місце програмно ідеологічних партій у період демократизації, особливо на початкових її стадіях, займають нестійкі харизматичні, або просто персоналістські партії, що обслуговують інтереси окремих персон або угруповань. Такі політичні об’єднання протидіють незалежності виборців, вільному функціонуванню ЗМІ та громадських об’єднань, намагаються звести нанівець вплив програмно-ідеологічних партій, вбачаючи в них своїх конкурентів. І перелік таких партій на вітчизняному політичному просторі можна зібрати чималий.

Такі партії не виникають на ґрунті громадянського суспільства і не зацікавлені в його розвитку. На виборах вони намагаються «купити» виборців, забезпечуючи постійне надходження тих чи інших благ своїм симпатикам. Слід зазначити, що на відміну від західних аналогів, партійна система України (яку більшість дослідників нині відносить до системи поляризованого плюралізму) має яскраво виражений неструк- турований характер. Надмірна чисельність зареєстрованих партій, — якщо порівнювати з реальними учасниками виборчих перегонів, — змушує українських дослідників вводити в науковий обіг додаткові визначення існуючих партійних систем, причому в основу покладається саме принцип залучення партій до виборчих процесів. Зокрема, Ю. Древаль вводить таке поняття, як «перцептивна партійна система» (від англ. perception — сприйняття), при цьому мається на увазі проблема сприйняття політичних партій електоратом. У цьому зв’ язку можна стверджувати, що політичні вибори є головним інструментом визначення перцептивної партійної системи.

На думку І. Поліщука, точнішою є інша категорія — «воутингова партійна система» — (від англ. voting — голосувати), або «партійна система, за яку голосують». Тобто, є формальна партійна система, яка складається з офіційно зареєстрованих політичних партій, а є реальна «воутингова» партійна система, яку утворює лише невелика кількість політичних партій, за які голосує електорат.

Однією з центральних функцій політичних партій є забезпечення регулярної участі громадян у політиці. Діяльність політичних партій під час виборів має бути спрямована на підвищення рівня політичної активності виборців, послаблення масового абсентеїзму. Зазвичай у демократичних країнах голосує не набагато більше 50 відсотків виборців, іноді — 60—65 відсотків, а часто — й менше половини.

Під час проведення електоральних змагань політичні партії як суб’єкти виборчих процесів вимушені не тільки суперничати між собою, але також і співпрацювати. Вирізняють дві основні форми кооперації політичних партій: блокову і коаліційну.

Принципова відмінність між ними полягає в тому, що відносини в коаліції ґрунтуються на рівноправності її суб’єктів. Натомість у блоці завжди є домінуюче політичне утворення, яке нав’язує всьому блокові свої інтереси і правила гри та володіє виключним впливом. Рішення в коаліції досягаються шляхом компромісу. За визначенням А. Раппапо- рта, «коаліція — це угода двох чи більше політичних акторів, які прийняли рішення співпрацювати між собою з метою максималізації власної користі». Процеси консолідації політичних партій через створення ними передвиборних і парламентських об’ єднань мають переважно позитивний характер, але не виключають виникнення внутрішніх протиріч. Значною мірою стійкість міжпартійних об’єднань залежить від рівня та якості розвитку внутрішньопартійної демократії, готовності партійних еліт до консенсусу.

Особливо важливого значення консолідуюча функція політичних партій набуває в дезінтегрованих, атомізованих суспільст- вах.Як відомо, політичні партії можуть виступати посередниками між існуючими групами, що з’ явилися на основі регіонального, етнічного, мовного, класового, релігійного, вікового або статевого ділення. Посилення впливу на ці групи є для партій не тільки засобом захоплення влади, а й засобом об’ єднання розрізненого соціуму та країни в цілому. Таким чином, у пошуках шляхів досягнення влади та розширення поля електоральної підтримки партії діятимуть як агенти інтеграції, намагаючись примирити якомога більше інтересів, що не збігаються.

В Україні політичний процес нагадує латентну політичну війну, де партії та політичні блоки партій по суті виступають в якості інструментів задоволення корпоративних інтересів політичних еліт. Натомість їх основною функцією повинно стати створення середовища відкритого змагання ідей та концепцій із можливістю їхнього втілення через парламентську діяльність та роботу в місцевих органах влади.

Політичні партії грають ключову роль у реалізації демократичного політичного режиму, в умовах якого вони «відіграють роль двигуна, який запускає державний механізм і забезпечує його нормальне функціонування».

Демократія та політична система у контексті концепції конституціоналізму

На думку французького політолога Ф. Бенетона, сучасна демократія будується на основі свободи кожного, а тому вона передбачає рівний доступ кожного до процесу управління, чому найкраще відповідає мажоритарний принцип. Обмеженість політичного правління сприяє попередженню політичних конфліктів всередині політичних інститутів, оскільки повинні бути гарантовані права опозиції, що є умовою нормального функціонування демократії.

Таким чином, справедливим вбачається підхід німецького конституціоналіста К. Гессе, який вважає, що в сучасних умовах принцип мажоритарності в структурі демократичного устрою зумовлений підпорядкуванням політичного процесу праву (режиму конституційності), тобто цілям «раціоналізації політичного процесу», який здійснюється за чіткими, стійкими і передбачуваними правилами.

Принцип мажоритарності (більшості) як основи прийняття зобов’язуючих колективних рішень необхідно доповнювати критерієм компетентності. Згідно з формулою компетентності прийняття більшістю правильного рішення прямо залежить від рівня її компетентності. І тут спостерігається пряма кореляція: якщо рівень компетентності більшості становить умовно нижче середнього 0,5, то чим більше проголосувало за це рішення, тим більше воно наближатиметься до нуля за рівнем своєї компетентності, і навпаки. Рівень компетентності владних рішень сьогодні суттєво впливає на ступінь легітимності влади.

На думку вітчизняного конституціоналіста О. Фрицького, легітим- ність державної влади та розподілу в ній функціональних ролей виражає єдність узгоджених воль багатьох, здатності влади «на прикладах підпорядкування виховувати волю до автономної погодженості і наповнити духом цієї добровільної координації таку форму державності, як субординація». Як форма державного правління демократія, безумовно, впливає на зміст і ефективність функціонування державної влади і в цілому — на державно організоване суспільство. Проте, сама по собі демократія як форма правління не гарантує свободи в суспільстві, ефективності функціонування ані владних, ані соціальних відносин, зокрема політико-правових.

Взагалі, в основі принципу демократії лежить припущення (яке давно набуло характеру переконання), що рішення, прийняте внаслідок публічного обговорення, шляхом проголошення і зіставлення різноманітних альтернатив і пропозицій, найчастіше буває найбільш прийнятним, виваженим і таким, що відповідає здоровому глуздові. Спільна воля і спільні зусилля ніби допомагають подолати обмеженість і слабкість кожного окремо. Це надає особливої сили і значущості спільному рішенню. На цьому ґрунтується один із принципів демократії — принцип влади більшості, коли загальнообов’язковим вважається рішення, за яке віддала свої голоси більшість тих, хто брав участь у голосуванні. Однак принцип мажоритарності у прийнятті владних рішень базується на консенсусі, тому ефективним він лише за умови, якщо в суспільстві існує консенсус з приводу базових моральних і правових цінностей, котрі не можуть стати предметом ревізії під впливом мінливої політичної кон’юнктури. Однак консенсусна демократія приречена на нівелювання демократичних принципів владарювання, якщо такої згоди немає, і більше того, коли на суперечності у поглядах на ці базові цінності і принципи й робиться сама політика, як, наприклад, у нас.

Інституційні механізми сучасної демократії та межі свободи політичної діяльності

Демократичний вимір функціонування конституційної держави забезпечується через мережу політичних партій парламентського типу, які сприяють формуванню і вираженню політичної волі народу. Така політична воля є результатом досягнення суспільного консенсусу між цими інституціями. Відкритий демократичний дискурс між партіями передбачає межі суспільного консенсусу — права меншості. Таким чином, концепт народного суверенітету, що базується на ідеях консенсусу, в основі якого лежить думка більшості, входить у суперечливий конфлікт із правами людини.

У 1937 році у своєму есе відомий німецький політолог-консти- туціоналіст К. Льовенштайн ввів поняття «войовничої демократії» (militant democracy), яке пізніше склало ідеологічну основу Основного Закону сучасної ФРН. При цьому концепція войовничої демократії цілком узгоджується з іншою інституційною засадою — принципом партійної держави, яка визнається фундаментальною конституційною цінністю.

У сучасному розумінні концепція войовничої демократії спрямована на боротьбу з популістськими політичними партіями, проти зловживань демократією та як превентивний засіб проти тероризму.

З метою запобігання подібним загрозам класичної демократії законодавство може передбачати зв’ язки партій із виборцями на засадах вільного або фіксованого членства. У першому випадку партія парламентського типу забезпечує зв’язок з виборцями через парламентарів, які через свій актив проводять систематичну роботу з виборцями. Таким чином, модель вільного членства політичних партій орієнтуватиметься на мажоритарні або змішані виборчі системи; вона також частково сумісна з пропорційною виборчою системою з елементами преференцій. Система фіксованого членства орієнтована на масові політичні партії і спирається на свої територіальні осередки. Якщо масова політична партія побудована за професійним (виробничим) критерієм, то вона може набути авторитарного або навіть тоталітарного характеру, оскільки рядові члени партії завжди знаходяться під загрозою маніпулювання з боку своєї адміністрації, яка, як правило, і є активом партії та її основним фінансовим донором. Маргіналізація масової політичної партії можлива у випадку, якщо її керівні органи та актив стають закритими організаційними структурами, порушуються зворотні вертикальні зв’язки у партії, відсутній контроль рядових членів партії над її керівництвом та внутрішньопартійний арбітраж. Останні тенденції діяльності політичних партій в Україні свідчать про тотальне поширення описаного явища у вітчизняній політичній системі.

Аналіз названих вище демократичних параметрів політичних партій висвітлює істотні вади чинного законодавства України про політичні партії, оскільки воно лише фрагментарно зачіпає ці аспекти, та й то лише в загальній формі. Концепція громадянського суспільства має моральні витоки, хочемо ми того чи ні, оскільки воно визнає необхідною умовою легітимності діяльності політичних партій ведення боротьби за владу належними, демократичними методами.

По суті, конституційна держава повинна поєднувати ліберальний підхід із протекціонізмом, захищаючи конституційні цінності шляхом моніторингу відповідної політичної практики партій та адекватно реагуючи на виклики і загрози конституційному порядку, іншими словами, не допускати можливість знищення демократії засобами самої демократії.

Саме на політичних партіях лежить основна функція щодо забезпечення нормального ходу формування та легітимації органів публічної влади, здійснення контролю над владою та забезпечення механізму її підзвітності й підконтрольності народу.

Конституційному регулюванню статусу політичних партій не вистачає визначення критеріїв демократичності партій: колегіальність вищих партійних органів, недопустимість функціонування організаційних структур авторитарного й тоталітарного типу, заборона формування організаційних структур за місцем роботи членів партії, наявність внутрішньопартійного арбітражу, прозорість механізму публічного звітування про джерела та напрями фінансування політичних партій, обмеження щодо максимального розміру фінансування з боку одного фінансового донора тощо. Невирішеність цих питань переміщує ведення виборчих кампаній у формальну сторону з фактичними фінансовими зловживаннями, домінуванні керівництва партій у висуванні кандидатів на представницькі мандати, вироблення тактики і стратегії політичної боротьби переважно авторитарного змісту, що в кінцевому результаті призводить до викривлення політичної волі на- роду та неадекватного представництва політичних сил в органах публічної влади. Власне, це і спостерігається нині в Україні.

Представницька демократія заперечує прийняття рішення та формування влади політичними силами, які не несуть відповідальності перед виборцями за свій політичний курс. У цьому відношенні політичним партіям належить пройти хороший вишкіл на предмет відповідального формування та вираження політичної волі народу. Тому головним завданням для політичних партій сьогодні є становлення їх як партій парламентського типу, тобто шлях забезпечення зворотних зв’язків із виборцями через мережу власних територіальних осередків, здатних підвищувати політичну і правову культуру громадян і сприяти забезпеченню їх основних прав і свобод, законних інтересів. По суті, йдеться про істотну ревізію законодавства про політичні партії, застосування інституту конституційної відповідальності у вигляді визнання певних партій неконституційними та їх розпуску, забезпечення відкритого і прозорого звітування партій про джерела свого фінансування та їх витрат і багато іншого.

Резюме

Вибори забезпечують легітимність публічної влади та слугують засобом контролю народу над владою. Результати виборів до парламенту значною мірою впливають на майбутній хід формування уряду. Лише в президентських республіках в умовах розділеного правління, парламентські вибори не мають прямого впливу на формування виконавчої гілки влади. Легітимність уряду досягається мистецтвом узгоджувати свої рішення з парламентською більшістю в умовах розділеного правління (тобто в ситуації, коли парламентська більшість є опозиційною до політичного курсу уряду, очолюваного президентом).

Висновки про переваги і недоліки певних виборчих систем в цьому контексті мають сенс лише у випадку наповнення дискусії між ними конкретним змістом, а саме: співвідношенням між ступенем розвитку територіальних структур політичних партій та їх реальною здатністю висувати кандидатів; трансформацією популістських партій у політичні партії парламентського типу; структуризацією політичної системи та впливовістю політичних партій парламентського й електорального типу; реальною здатністю політичних партій здійснювати контроль за виборчим процесом та/або заміщувати вакансії посад у виборчих адміністраціях; гарантією вільного і чесного виборчого процесу та відкритого і прозорого характеру діяльності виборчих адміністрацій; формою народного голосування та процедурою підрахунку голосів.

Також є очевидним, що нинішня система політичних партій непа- рламентського типу потребує радикального реформування. Передовсім, це питання є проблемою самозбереження партій та необхідною передумовою поширення їх впливу в політичній системі майбутнього.

<< | >>
Источник: Теліпко В.Е.. Юридичний путівник виборця. Навч. практ. посіб. — К.,2010. — 336 с.. 2010

Еще по теме § 3. Партії як основні учасники виборчого процесу:

  1. 4. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні
  2. Стаття 3. Визначення понять
  3. Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ
  4. § 4. Еволюція виборчого законодавства України
  5. § 6. Міжнародні виборчі стандарти
  6. § 4. Загороджувальний (прохідний) бар’єр ЯК ОСОБЛИВА ОЗНАКА ПРОПОРЦІЙНОЇ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ
  7. § 2. Поняття, принципи і стадії, суб’єкти виборчого процесу
  8. § 3. Партії як основні учасники виборчого процесу
  9. § 5. Місце і роль засобів масової інформації у виборчому процесі
  10. § 3. Адміністративні механізми управління ПРОЦЕСОМ ОРГАНІЗАЦІЇ І ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ
  11. § 4. Окремі аспекти процесуальних особливостей СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ ВИБОРЧИХ СПОРІВ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -