<<
>>

4.3.3. Перехідні форми державно-територіального устрою

Перехідною формою державно-територіального устрою, як таку, що зумовлена сутнісними якостями перехідної держави, та об’єднує у собі властивості централізованих та децентралізованих держав, вважаємо унітарну форму.

Перехідний характер унітарної форми державно-територіального устрою, назва котрої походить від латинського unitas (єдність, одне ціле), пояснюється тим, що така форма, будучи явищем, притаманним державі пізніх часів станово-кастового суспільства, змогла пристосуватись до умов громадянського суспільства.

Унітарна держава виникає передусім у Європі за часів абсолютизму, коли королівська влада, що зміцнилася за допомогою економічних можливостей нового буржуазного класу, стала боротись проти феодальної роздробленості та партикуляризму. Саме в той час унітарна держава набула своїх основних ознак:

- єдина територія, що поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, котрі не мають якої-небудь самостійності;

- єдина структура державного апарату, ланки котрого пов’язані між собою жорсткою вертикальною ієрархією;

- єдине підданство та єдина державна символіка;

- єдина правова та судова системи;

- одноканальна система оподаткування.

У класичному своєму вигляді унітарна держава – це визначена в національних кордонах держава, яка складається з різнорівневих політично несамостійних адміністративно-територіальних одиниць, влада і населення котрих підпорядковується єдиному владного центру.

На початковому етапі унітарна держава – це жорстко централізована держава, яка відрізняється від імперії, створеної на базі певного національно-територіального конгломерату, об’єднаного збройною силою, тільки тим, що її базою виступає мононаціональна за характером територія, частини котрої згуртувалися навколо певного центру внаслідок насамперед зазначених вище об’єктивних причин. Упродовж кількох століть, майже до Другої світової війни, унітарна держава нагадує свою прародительку – централізовану державу періоду абсолютної монархії. Для унітаризму цього часу характерною є тенденція пристосування до потреб нового суспільства, яка знаходить своє закріплення насамперед у конституції, котра, будучи єдиною для всієї країни, певним чином регламентує взаємовідносини між центральною владою і владою адміністративно-територіальних одиниць. Але, незважаючи на це, централізаторські «гени» абсолютизму давали про себе знати. Наражаючись на протидію, вони закономірно породжували тенденцію територіальної децентралізації влади, котра після Другої світової війни стає загальною і домінуючою.

Саме різний ступень децентралізації унітарних держав став основним критерієм їх класифікації на централізовані, децентралізовані і відносно децентралізовані унітарні держави.

У сучасній юридичній літературі ці різновиди унітарної форми державно-територіального устрою частіше за все визначають за способом формування керівних органів адміністративно-територіальних одиниць. В централізованій унітарній державі, наприклад, в усі ланки адміністративно-територіального поділу, включаючи общинну ланку, іноді навіть села, для управління ними призначаються чиновники «зверху» або такі, що рекомендовані місцевими представницькими органами. Відносно децентралізована унітарна держава характеризується тим, що у вищих ланках адміністративно-територіального поділу (зазвичай, крім районної ланки) є два органи: призначений зверху чиновник загальної компетенції (комісар, префект) – представник державної влади й обрана населенням рада – орган місцевого самоврядування.

У децентралізованій унітарній державі немає призначених на місця (в адміністративно-територіальні одиниці) представників уряду, що володіють загальною управлінською компетенцією. [143].

Ступень децентралізації тієї чи іншої унітарної держави можна також визначити і за іншим, більш суттєвим критерієм – за правовим статусом тієї чи іншої територіальної одиниці держави, обсягом владних повноважень її органів.

З цього боку централізованими унітарними державами слід вважати ті держави, котрі за своїми ознаками не відрізняються від класичних унітарних держав часів їх становлення.

До розряду децентралізованих унітарних держав відносяться держави, де адміністративно-територіальні одиниці, як правило, вищої ланки (усі або частина з них) користуються певним ступенем самостійності – автономії. Під автономією зазвичай розуміють створену з урахуванням специфіки (територіальної, національної та ін.) територіальну одиницю, котра, порівняно зі звичайними адміністративно-територіальними одиницями, володіє особливим правовим статусом.

Виділяють три види автономії: персональна, корпоративна і територіальна.

Персональна автономія створюється, коли які-небудь етнічні групи, національні меншості проживають розрізнено (наприклад, в Австрії, Угорщині) і створюють свої об'єднання, що в основному займаються питаннями культури, побуту, але можуть брати участь у політичному житті шляхом представництва (з правом дорадчого голосу) при деяких центральних органах держави.

Корпоративна автономія пов'язується з існуванням лінгвістичних спільнот, для яких нерідко резервується визначена частка місць у державному апараті, а державні чиновники інших етнічних груп, що працюють у цьому районі, повинні знати мову і побут місцевого населення, що живе невеликими групами разом з іншими народностями (існує екзамен з мов для державних службовців). Крім того судовий процес, викладання в школі можуть здійснюватися місцевою мовою. Таку форму автономії мають, наприклад, так звані зареєстровані касти і племена в Індії.

Територіальна автономія жорстко не зумовлена етнонаціональними факторами і утворюється у випадку необхідності надання певним територіальним групам більш широких адміністративних і навіть політичних прав, ніж звичайним адміністративно-територіальним одиницям. Залежно від обсягу повноважень владних органів цих автономій та кола їх відповідних прав існують дві форми територіальної автономії: політична (її часто називають ще державною, законодавчою) й адміністративна.

З огляду на це унітарні держави, які мають в своєму складі адміністративні автономії, доцільно було б вважати відносно централізованими. Адміністративна автономія існує в меншій кількості країн. Найбільше автономних утворень у Китаї (більше сотні). У цій країні є три ступені автономії: автономні райони, що є найбільш великими автономними утвореннями (у тому числі найбільший з них Тибет), автономні округи (середня ланка) і автономні повіти (низова ланка).

Децентралізованими унітарними державами є такі держави, де її складові територіальні частини володіють статусом політичної автономії. Політична автономія має деякі ознаки державності. Вона (її органи) має право законодавства з місцевих питань (перелік цих повноважень зазначений у конституції, наприклад, в Італії). У політичній автономії створюється місцевий парламент, іноді двопалатний. Прийняті ним закони не повинні суперечити інтересам держави і її складових частин. Такі закони можуть видаватися з питань організації адміністративних установ, підпорядкованих певному автономному утворенню, адміністративно-територіального розподілу автономії, місцевої поліції, ринків, санітарії, ремісничого навчання, дорожньої мережі, сільського господарства й інші [144].

Яскравим прикладом «автономізованого унітаризму» є державно-територіальний устрій Великобританії, який базується на трьох видах територій: а) Об’єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії; б) «володіння корони» – острови Протоки (Ла-Манш) та острів Мен; в) залежні території, що відділені від Великобританії океаном. У свою чергу, саме Об’єднане Королівство має у своєму складі чотири історичні частини: Англію, Уельс, Шотландію і Північну Ірландію, кожна з яких має офіціально обмежену власну територію, національно-культурні особливості, адміністративно-територіальний розподіл.

Повчальним є досвід децентралізації в Італії, де статусом політичної автономії користуються області – її вищі територіальні одиниці. З 20 статей розділу V Конституції Італії 1947 р. «Області, провінції і комуни», звернемо увагу на три, котрі забезпечують політичну та фінансову самостійність областей Італії, а також регулюють взаємовідносини обласної влади з владою її адміністративно-територіальних частин: ст.117 Конституції надає право областям за переліком 18 питань видавати законодавчі норми за умови, що вони не суперечать національним інтересам інших областей; ст.119 закріплює, що області користуються фінансовою автономією у формах і межах, установлених законами Республіки, які приводять її у відповідність з фінансами держави, провінцій і комун, а ст. 128 проголошує провінції і комуни автономними утвореннями в межах принципів, встановлених загальними законами Республіки, котрі визначають їх функції» [145] Наявність такої багаторівневої системи автономних утворень в Італії дала підстави деяким зарубіжним дослідникам визначити її державно-територіальний устрій як федерацію [146]. Досвід Італії, Іспанії, інших демократичних країн ще раз підтверджує загальну тенденцію «децентралізації» унітарної держави та їх фактичний перехід до більш досконалих і таких, що адекватно відповідають певному рівню розвитку громадянського суспільства форм державно-територіального устрою.

<< | >>
Источник: Бостан С.К. та ін.. Теорія держави і права (Актуальні проблеми). Навчальний посібник. Київ-2013. 2013

Еще по теме 4.3.3. Перехідні форми державно-територіального устрою:

  1. Глава XI Територіальний устрій України
  2. 1. Поняття територіального устрою України
  3. 2. Форма державного устрою. Ознаки України як унітарної держави
  4. 4. Поняття, система та принципи адміністративно-територіального устрою України
  5. 4.2.2. Монархічна форма державного правління
  6. 4.3. Форма державно-територіального устрою
  7. 4.3.1. Поняття «форма державно-територіального устрою», його історичні типи
  8. 4.3.2. Централізовані форми державно-територіального устрою
  9. 4.3.3. Перехідні форми державно-територіального устрою
  10. 4.3.4. Децентралізовані форми політико-територіального устрою
  11. 8.2. Форма державного правління
  12. 8.3. Форма державного устрою
  13. 8.4. Міждержавні об'єднанняВід форми територіального устрою держави варто відрізняти міждержавні об'єднання (утворення). В першому випадку йдеться про адміністративно-територіальну будову лише однієї держави, а в другому — про форми об'єднання кількох різних держав. Необхідність такого розмежування пояснюється тим, що, наприклад, неможливо зіставляти Україну як державу з унітарною формою державного устрою та Європейське Економічне Співтовариство —
  14. §4. Форми державно-територіального устрою та їх розвиток
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -