4.3.4. Децентралізовані форми політико-територіального устрою

Формами політико-територіального устрою держави епохи громадянського суспільства є федеративна і конфедеративна держави. Федеративна форма державно-територіального устрою

Федерація (від лат.

Засади сучасного федералізму закладені у Сполучених штатах Америки. Конституція США 1787 р. надавала суб’єктам федерації – штатам – відповідні права передусім у політичній сфері. Вони зберегли права на власний конституційний устрій політичної влади, свої судові та правові системи. Але встановлений конституцією федералізм ще не був досконалим: законодавчі повноваження штатів суттєво обмежувалися як сферою загальнофедеральної компетенції, так і прямими заборонами в конституції; Конгрес США зберігав т.зв. «повноваження, які маються на увазі» з видання законів, а виконавча влада – право охороняти штат від «безладу». Це значною мірою звужувало реальні права штатів, не пов'язані з місцевими справами, і породжувало напругу між владними органами.

Згодом, пройшовши через усі труднощі в пошуках ефективної взаємодії, шляхів легітимного подолання існуючих суперечностей, американський федералізм перейшов від «централізованого федералізму» до форми «кооперативного федералізму», котрий, виходячи з прагматичних принципів «корисності і вигоди» для країни, максимальною мірою виключив непримиренне «перетягування канату» в боротьбі за владу.

Досвід США запозичено багатьма державами світу. Сьогодні чисельність федерацій нараховує більше 20. Хоча за цим формальним критерієм федерація значно поступається унітарній державі, вона міцно закріпилася на великих просторах земної кулі: в Австралії і Океанії нараховується 3, Америці – 7 (Аргентина, Бразилія, Канада, Мексика, США та ін.) Азії – 4 (Індія, Малайзія, Пакистан [147], ОАЕ), в Африці – 4 та в Європі – 5 (Австрія, Бельгія, Росія, ФРН, Швейцарія) [148].

Якщо синтезувати характерні для усіх або більшості цих держав риси [149] державно-територіального устрою, то федеративна держава матиме такі ознаки:

- єдину територію, що визначається зовнішньою лінією спільних кордонів учасників союзу – суб’єктів федерації (штатів – Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США; провінцій – Аргентина, Канада, Пакистан; земель – Австрія, ФРН; республік, країв, місць, областей, округів – Росія, кантонів – Швейцарія тощо).

- спільну конституцію;

- спільні центральні державні органи: парламент, уряд, глава держави, що тільки вони можуть виступити як суб’єкти міжнародних відносин;

- спільні збройні сили;

- єдина грошова одиниця;

- подвійне громадянство: громадянство союзу та громадянство суб’єкту федерації;

- двоканальна система оподаткування;

- суб’єкти федерації є політико-територіальними одиницями, що володіють обмеженим суверенітетом. Це проявляється у тому, що вони мають:

· свої вищі державні органи, котрі діють на принципах самостійності в межах союзного договору і конституції;

· свою конституцію і законодавство, які, однак, не можуть суперечити союзній конституції та союзному законодавству;

· свою правову та судову систему;

Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним розмежування компетенції між ними. Теорія і практика сучасного федералізму знає кілька основних принципів розмежування компетенції між союзними органами державної влади і органами влади суб’єктів федерації.

В основних законах Австралії, Бразилії, Мексики, США, Швейцарії і визначена сфера виключної компетенції федерації, а сфера компетенції суб'єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, які не віднесені конституціями до виключно федеральних.

Конституція Канади визначає дві сфери виключної компетенції – сферу федерації і сферу суб'єктів федерації. Для цього встановлено два переліки питань, віднесених відповідно до повноважень федерального парламенту і законодавчих органів провінцій. Як і в США, тут визнаний принцип, за яким усі нові за змістом питання, що виникають у державно-політичній практиці, і стають предметом законотворчості, мають бути віднесені до компетенції федерації.

Основний закон ФРН також встановлює дві сфери компетенції. Це робиться шляхом визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої компетенції. У сфері конкуруючої компетенції можуть приймати рішення як федеральні органи, так і органи земель. За суб'єктами федерації, безумовно, залишається тільки право законотворчості з тих питань, які не включені до двох відповідних переліків.

Дещо інший принцип розмежування відповідної компетенції прийнятий в такій федерації, як Індія. Її конституція встановлює три предметні сфери компетенції: виключну компетенцію федерації, виключну компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та штатів.

Серед сучасних федеративних держав виділяються: симетричні (суб’єкти федерації мають однаковий правовий статус, наприклад у ФРН) та асиметричні федерації (суб’єкти федерації мають різний правовий статус, наприклад в Росії) [150], територіальні (де внутрішні кордони суб’єктів федерації за територіальною ознакою, наприклад США, Бразилія, Мексика та ін.), національні (де критерієм федерального поділу є національність населення певної території, наприклад, Бельгія) та змішані федерації (де об’єднуються елементи територіального та національного, наприклад, Росія, Канада).

Таким чином, федерація є тією самою формою державно-територіального устрою, яка більшою мірою відповідає вимогам громадянського суспільства, оскільки передбачає «наближення» влади до потреб територіальних громад. Це однак не дає підстав для узагальненого позитивного підходу щодо оцінки федеративного устрою вищенаведених країн.

Самою децентралізованою формою державно-територіального устрою слід вважати державу-конфедерацію.

Конфедерація (від лат. confederatio – об’єднання, союз) – це добровільний тимчасовий союз суверенних держав, який утворювався з метою досягнення спільних цілей в конкретно визначених напрямках державної діяльності.

Хрестоматійним прикладом конфедеративної держави є Сполучені Штати Америки 70-80-х рр. ХVIII ст. Нові державні утворення – штати, що виникли в 70-х рр. на базі 13 англійських колоній у Північній Америці – намагались визволитись від влади англійської корони. Задля досягнення цієї мети ними була розпочата війна за незалежність, в ході котрої і виникла потреба у координації спільних дій проти метрополії. Ще напередодні прийняття Декларації незалежності (04 липня 1776 р.), Перший Континентальний конгрес призначив комітет для підготовки договору, який би юридично закріпив взаємини між штатами.

Статті конфедерації («перша Конституція США») юридично оформили й закріпили як конфедеративний, «вічний Союз між Штатами». У другій статті цього документу особливо підкреслювалося, що «кожен штат зберігає свій суверенітет, свободу й незалежність і будь-яку владу, юрисдикцію і право, за винятком тих, котрі досконало точно делеговані цією конфедерацією тим Сполученим Штатам, що зібралися в Конгресі».

Отже, на розгляданому етапі США були конфедерацією – союзом держав, які об’єдналися для здійснення певної мети. Коли ця мета була досягнута – 03 вересня 1783 р. Англія підписала Версальський трактат про надання США незалежності – конфедеративний союз втратив свою колишню силу. З можливих варіантів розвитку: розпад та подальше існування кожного із штатів як самостійної держави або створення союзу держав на новій основі, США, як відомо, обрали другий шлях – шлях побудови федеративної держави, юридична конструкція котрої була закріплена в Конституції США 1787 р. [152]

Синтезуючи загальні для відомих конфедерацій ознаки, можна скласти перелік тих, що у цілому характеризують такий вид форми державно-територіального устрою:

- територія такої держави не є єдиною, оскільки вона складається з держав, що зберігають усі свої суверенні права: громадянство, конституцію, законодавство и систему права, грошеву одиницю та систему оподаткування тощо;

- така держава має спільні державні органи, котрим суб’єктами конфедерації делегуються повноваження для досягнення загальних цілей в конкретно-визначених напрямках державної діяльності;

- конфедеративні державні органи не мають спільного бюджету, їх фінансове утримання забезпечується за рахунок членських внесків суб’єктів конфедерації;

- рішення конфедеративних державних органів приймаються на основі спільної згоди усіх суб’єктів конфедерації;

- правовою основою конфедерації є конфедеративний договір.

Відігравши значну роль у становленні державності у США, Швейцарії інших країнах, конфедерація, як певна історична та перехідна форма державно-територіального устрою, майже пішла з історичної сцени. Але події першої декади ХХІ ст.: союз Бєларусі та Росії, «конфедералізація Європейського Союзу, котрий підпадає майже під усі ознаки конфедерації, свідчать про її «повернення» та можливість, на новому етапі історії, «оформити» нові, більш децентралізовані державні утворення.