Проста (унітарна) форма політико-територіального устрою
Унітарна держава виникає передусім у Європі за часів абсолютизму, коли зміцніла за допомогою економічних можливостей нового буржуазного класу королівська влада, стала боротись проти феодальної роздробленості та партикуляризму.
«Збір» усіх національних земель в межах єдиних кордонів, централізація державного апарату, прямий контроль над органами влади нижчестоящих територіальних одиниць (колишніх самостійних феодальних земель) було зумовлено не тільки суб’єктивними потребами коро- [125] ни відродити свою, колись могутню, владу, а новими буржуазними відносинами, котрі вимагали створення єдиного ринку та впровадження єдиного централізованого управління на території усієї країни.Саме в той час унітарна держава набуває своїх основних ознак:
— єдина територія, що поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, котрі не мають самостійності;
— єдина структура державного апарату, ланки котрого пов’язані між собою жорсткою вертикальною ієрархією;
— єдине підданство та єдина державна символіка;
— єдина правова та судова системи;
— одноканальна система оподаткування.
У класичному своєму вигляді унітарна держава — це визначена в національних кордонах держава, яка складається з різнорівневих політично несамостійних адміністративно-територіальних одиниць, влада і населення котрих підпорядковується єдиному владному центру.
На початковому етапі унітарна держава — це жорстко централізована держава, яка відрізняється від імперії, створеної на базі певного національно-територіального конгломерату, об’єднаного збройною силою, тільки тим, що її базою виступає мононаціональна за характером територія, частини котрої згуртувалися навколо певного центру внаслідок насамперед зазначених вище об’ єктивних причин. Упродовж кількох століть, майже до Другої світової війни, унітарна держава нагадує свою прародительку — централізовану державу періоду абсолютної монархії.
Для унітаризму цього часу характерною є тенденція пристосування до потреб нового суспільства, яка знаходить своє закріплення насамперед у конституції, котра, будучи єдиною для всієї країни, певним чином регламентує взаємовідносини між центральною владою і владою адміністративно- територіальних одиниць. Але, незважаючи на це, централізаторські «гени» абсолютизму давали про себе знати. Наражаючись на протидію, вони закономірно породжували тенденцію територіальної децентралізації влади, котра після Другої світової війни стає загальною і домінуючою. Яскравим прикладом цього є форми державно-територіального устрою Великобританії і Франції.Історичні основи сучасного британського унітаризму
До розпаду колоніальної системи Великобританія мала форму державно- територіального устрою з «подвійним обличчям»: з одного боку, все королівство являло собою колоніальну імперію, а з іншого — метрополія виступала як унітарна держава. Як зазначалося, імперія як форма державно-територіального устрою, не узгоджується з принципами громадянського суспільства, тому вона (у тому числі й у Великобританії) прийшла до свого закономірного фіналу. Історія справжньої унітарної Великобританії, по суті, й починається з 60-х рр. ХХ ст. Але великобританський унітаризм був дуже далеким від класичного, маючи свої особливості, обумовлені складним внутрішнім державно-територіальним устроєм.
У територіальному відношенні Великобританія складається:
а) з Об’єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії;
б) з «володінь корони» — островів Протоки (Ла-Манш) та острову Мен;
в) з залежних територій, що відділені від Великобританії океаном.
У свою чергу, саме Об’єднане Королівство складається з чотирьох історичних частини: Англії, Уельсу, Шотландії й Північної Ірландії, кожна з яких має офіціально обмежену власну територію, національно-культурні особливості, адміністративно- територіальний розподіл. Стосовно органів управління слід відзначити, що до 1972 р. їх мала тільки Північна Ірландія, зокрема парламент (Стормонт) і уряд.
Проте ескалація дій з боку північноірландських терористів привела в цьому році до ліквідації органів влади й уведення прямого правління Лондоном, що триває й по сьогодні. Англія, Уельс і Шотландія таких владних органів не мали, але на референдумах, які проводилися в 1997—1999 рр., населення цих історичних частин проголосувало за їх створення.У цьому плані пішли вперед інші складові території Великобританії — «володіння корони» та залежні території. З перших, наприклад, острів Мен має свій парламент — Тинвальд, що є одним з найстаріших у світі. Він складається з двох палат: верхньої (Законодавча рада), до якої входять єпископ, прокурор (генерал-атторней), судді острова і 7 членів, що обираються іншою палатою; нижньої (Палата ключів, тобто ключових осіб острову), яка обирається населенням на 5 років і складається з 24 депутатів. Свої парламенти, виконавчі та судові органи мають також острови Протоки, навіть крихітні. Ще більшу автономію мають так звані залежні території — колишні колонії, котрі, однак, не стали суверенними державами (Фолклендські острови та ще близько десяти островів, Гібралтар). Вони мають свої парламенти, органи управління, деякі з них навіть свою валюту. Тобто до початку третього тисячоліття Великобританія стала максимальною мірою децентралізованою унітарною державою, котра, (ще раз підкреслимо) в умовах громадянського суспільства закономірно має наближатися до федерації.
Історичні основи сучасного французького унітаризму
До середини ХХ ст. форма державно-територіального устрою Франції, як і у Великобританії, мала «два обличчя». Тільки з розпадом своєї колоніальної імперії та конституційним регулюванням взаємин між складовими частинами держави починається історія сучасної унітарної Франції. Стаття 2 Конституції 1958 р., котра закріплює положення про неподільність Французької республіки, свідчить про те, що порівняно з Великобританією, централізаторські корені тут більш глибокі. На прихильність французів до історичної традиції вказує і стаття 72 Конституції, що визначає в якості територіальних об’єднань Республіки комуни, департаменти й заморські території.
Базовою адміністративно-територіальною одиницею країни визнано департамент: на території континентальної Франції було створено 96 таких одиниць. У свою чергу, департаменти поділяються на більш дрібні територіальні одиниці — комуни. У 1982 р. з метою вдосконалення управління був створений ще один вищий адміністративно- територіальний рівень — регіони. Кожен регіон (на початок ХХІ ст. нараховувалося 22 регіони. — Л. Б., С. Б.) містить у собі 4—5 департаментів. Таким чином, у країні встановився трирівневий адміністративно-територіальний поділ: регіони, департаменти і комуни зі своєю специфікою управління. У комунах діють органи самоврядування (населення обирає мера й раду комуни), а в департаментах і регіонах поєднуються принципи самоврядування (рада, голова ради, адміністрація) та управління з центру (призначений комісар республіки).
У складі континентальної Франції особливий автономний статус має Корсика (великий острів у Середземному морі). Населення Корсики обирає свій парламент — Збори, котрий у свою чергу формує виконавчий комітет. Вона має більше прав, ніж звичайний континентальний департамент, але менше, ніж, скажімо, заморська територія в Тихому океані.
Заморські територіальні об’єднання — колишні колонії, що стали частиною Франції, поділяються на заморські департаменти, заморські території, території з особливим статусом. Ними здебільшого є розкидані по всій Земній кулі острова, що належать Франції.
Заморські департаменти (їх чотири — території, що мають близький політико- правовий зв’язок із Францією (тобто звичайні департаменти), але зі специфічним расовим складом (переважають темношкірі) і територіально віддалені від Франції океаном:
1) Гваделупа;
2) Мартініка (великі острови в Карибському морі);
3) Гвіана (невелика територія на Південноамериканському континенті, північніше Бразилії);
4) Реюньйон (острів у південній частині індійського океану поблизу Мадагаскару).
Заморські території (їх також чотири), на відміну від заморських департаментів, не є частиною метрополії за океаном. Це землі, що мали набагато менший політико-правовий зв’язок із Францією, дуже велику автономію і значне віддалення від неї (двома океанами): Французька Полінезія (велика кількість дрібних островів у південній частині Тихого океану); Нова Каледонія (великий острів у Тихому океані, населений камаками- індейцями); острови Уолліс та Фугуна (також у Тихому океані); Арктичні землі.
Території з особливим статусом — це острови, відділені від метрополії океаном, що повільно еволюціонують убік перетворення в майбутньому на незалежні держави: острови Майотта (у південній частині Індійського океану); острови Сен-П’єр і Мікелон (у північній Атлантиці, поблизу Канади).
Заморські департаменти й заморські території мають велике значення для Франції, оскільки вони розкидані по всьому світові, і Франція завдяки цьому зберігає свою присутність у всіх його частинах.