ВСТУП

Актуальність теми. Існування правової держави неможливо уявити без належного правового забезпечення діяльності із здійснення правосуддя. Закріплення у Кримінальному кодексі України (далі – КК) заборони вчинення окремих діянь, які спрямовані на заподіяння шкоди правосуддю, має розглядатися як невід’ємна складова правового забезпечення цього виду діяльності держави.

Важливе місце серед кримінально-правових норм, що покликані захистити суспільні відносини із здійснення правосуддя від злочинних посягань, посідають норми, які закріплені у ст. 387 КК. Ці приписи мають убезпечувати інтереси правосуддя у частині формування та накопичення доказового матеріалу на досудовій стадії кримінального процесу. Разом із тим, за даними Головного управління інформаційного забезпечення МВС України у період з 2001 по 2014 рр. зареєстровано усього 6 випадків вчинення діянь, відповідальність за вчинення яких передбачається у ст. 387 КК. При цьому в Україні не постановлено жодного вироку за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування. Наведені показники свідчать про існування нагальної потреби визначитися з причинами відсутності практики застосування ст. 387 КК. Вказана ситуація може обумовлюватися такими факторами, як: недосконалість існуючої конструкції складів злочинів щодо розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування; недоліки в механізмі реалізації процедури попередження про обов’язок зберігати у таємниці дані оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування, що, в свою чергу, унеможливлюють або ускладнюють застосування ст.

У вітчизняній науці кримінального права розгляд питань щодо кримінальної відповідальності за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування традиційно проводиться в межах дослідження злочинів проти правосуддя. Аналізу підстави кримінальної відповідальності за розголошення слідчої таємниці у своїх роботах приділяють увагу такі вчені, як: М.І. Бажанов, В.І. Борисов, О.В. Брилліантов, В.М. Бурдін, І.С. Власов, Ю.П. Гармаєв, О.С. Горелик, З.А. Загиней, В.Г. Івшин, М.Р. Косевич, Я.М. Кульберг, Л.В. Лобанова, А.А. Піонтковький, Ш.С. Рашковська, Е.А. Смірнов, І.М. Тяжкова, П.В. Тепляшин, В.І. Тютюгін, М.І. Хавронюк та ін. Крім цього, необхідно вказати на існування низки робіт таких науковців, як О.О. Гончарової, Г. Гросса, К.В. Гутник, В.Г. Лісогора, В. Морозюка, М.А. Михайлова, М.О. Новікової, В.І. Осадчого, Ю.В. Стеценка, А.О. Шаповалової, Б.В. Щура тощо, в яких досліджувалися окремі аспекти відповідальності за цей злочин. Разом із тим, у науці кримінального права України відсутні фундаментальні дослідження, які були б присвячені аналізу соціальної зумовленості, підстави кримінальної відповідальності за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування та проблемним питанням кваліфікації.

Викладене свідчить про актуальність проведення ґрунтовного дослідження розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування, відповідальність за яке передбачена у ст. 387 КК.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до плану наукових досліджень кафедри кримінального права № 2 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого в межах цільових комплексних програм: «Проблеми ефективності кримінального, кримінально-виконавчого законодавства та системи запобігання злочинності» (номер державної реєстрації 0106U002292) і «Теоретичні проблеми ефективності кримінального законодавства України та практики його застосування» (номер державної реєстрації 0111U000959).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний науково-правовий аналіз проблем кримінальної відповідальності за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування, зокрема, встановлення соціальної зумовленості кримінальної відповідальності за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування, визначення елементів і ознак підстави кримінальної відповідальності, вироблення науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення кримінального законодавства і практики його застосування.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі задачі:

− встановити соціальну зумовленість кримінально-правової заборони розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування, дослідивши історію становлення кримінальної відповідальності за розголошення кримінально значущої інформації у вітчизняному законодавстві, встановивши наявність критеріїв криміналізації розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування та ознайомившись із зарубіжним досвідом впровадження кримінальної відповідальності за розголошення кримінально значущої інформації;

− дослідити родовий, видовий і безпосередній об’єкти розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування;

− з’ясувати предмет розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування й визначити загальні і спеціальні ознаки предмета цього злочину;

− проаналізувати об’єктивну сторону досліджуваного посягання через виявлення обов’язкових ознак, як тих, що безпосередньо вказані у законі, так і тих, що прямо витікають із його змісту;

− вивчити ознаки суб’єктивної сторони складів злочинів, передбачених у ст. 387 КК, а саме, виявити властиві цим складам злочинів можливі форми поєднання свідомості та волі винного;

− розглянути загальні та спеціальні ознаки, що характеризують суб’єкта злочину за ст.

− розв’язати проблемні питання кваліфікації злочину;

− розробити пропозиції щодо вдосконалення законодавчого визначення підстави кримінальної відповідальності за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування та кваліфікації вчиненого за ст. 387 КК.

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що забезпечують визначений законом порядок здійснення правосуддя.

Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування (ст. 387 КК України): аналіз складу злочину.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сучасні методи наукового пізнання, застосування яких обумовлене змістом і метою поставлених завдань. У якості загальнофілософського підґрунтя у роботі був використаний діалектичний метод, за допомогою якого показаний розвиток досліджуваних явищ у їх взаємозв’язку, єдності та протиріччях. З використанням історико-правового методу проводився аналіз історії розвитку кримінальної відповідальності за розголошення кримінально значущої інформації, здійснено встановлення родового об’єкта досліджуваного посягання. Порівняльно-правовий метод був застосований під час дослідження і порівняння окремих положень КК України з відповідними положеннями кримінальних кодексів інших країн з метою встановлення соціальної зумовленості кримінально-правової заборони. За допомогою системно-структурного методу визначено внутрішню структуру складів злочину, що містяться у ст. 387 КК, встановлено місце відповідних норм у системі Особливої частини КК. Застосування догматичного методу дозволило у результаті опрацювання доктринальних позицій, нормативно-правових актів з’ясувати зміст досліджуваних дефініцій, сформулювати пропозиції щодо зміни законодавчих норм. Конкретно-соціологічні методи використовувалися при аналізі результатів опитування. Статистичний метод застосовувався при аналізі офіційних статистичних даних.

Нормативну базу роботи склали: Конституція України, положення чинного кримінального законодавства України та законодавства інших галузей права, проекти нормативно-правових актів, норми раніше діючого законодавства, норми кримінального законодавства низки інших країн.

Емпіричну базу дослідження склали: статистичні дані МВС України за 2001-2014 рр., офіційні дані, що містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень України, результати опитування 120 практичних працівників (слідчих, суддів, адвокатів).

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація є першим в Україні монографічним дослідженням проблем відповідальності за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування. Результати дослідження, які характеризують його новизну для науки кримінального права, є такими.

Уперше:

− виокремлено спеціальні ознаки предмета досліджуваного злочину. Ознака належності вказує на те, що відомості мають стосуватися саме конкретного кримінального провадження, ознака документованості вказує на необхідність додержання процедури фіксації відповідної інформації, ознака таємності вказує на особливість режиму поводження із даним видом інформації;

− доведено, що окремі учасники процесуальної діяльності не є суб’єктами злочину за ч. 1 ст. 387 КК (захисник, цивільний відповідач, законний представник підозрюваного) та за ч. 2 ст. 387 КК (керівник органу досудового розслідування);

− запропоновано узагальнене визначення суб’єкта злочину за ч. 2 ст. 387 КК як особи, що має доступ до матеріалів кримінального провадження за службою;

− аргументовано необхідність виключення зі ст. 387 КК низки положень (із назви і диспозицій обох частин – вказівки на дані оперативно-розшукової діяльності; з ч. 2 ст. 387 КК – вказівки на ганьбливий характер розголошуваних даних, на необов’язковість безпосередньої участі перелічених в ній категорій осіб у кримінальному провадженні);

− проведено аналіз підстави відповідальності за незакінчене розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування, особливостей кваліфікації у разі вчинення цього злочину у співучасті та за наявності обставин, що виключають злочинність діяння.

Удосконалено:

− позицію щодо визначення видового об’єкта досліджуваного злочину.

− визначення інформації, під якою пропонується розуміти будь-які відомості, які можуть бути зафіксовані на матеріальних носіях, або дані;

− визначення предмета злочину за ч. 1 ст. 387 КК як сукупності отриманих у ході досудового розслідування даних, які закріплені у передбаченому КПК порядку в протоколах, постановах та інших документах кримінального провадження, щодо яких існує адресована певній особі заборона з боку прокурора, слідчого їх розголошувати.

Набули подальшого розвитку:

− позиція щодо соціальної зумовленості кримінальної відповідальності за розголошення кримінально значущої інформації;

− позиція щодо необхідності поряд із діянням як обов’язкову ознаку об’єктивної сторони розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування розглядати обстановку, в якій здійснюється розголошення;

− положення, що єдиним можливим видом вини при розголошенні даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування є прямий умисел;

− положення щодо неможливості притягнення до кримінальної відповідальності за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування осіб, відносно яких здійснюється кримінальне переслідування (підозрюваний, обвинувачений);

− позиція щодо неприпустимості поширення дії ч. 2 ст. 387 КК на осіб, які не задіяні у діяльності з забезпечення інтересів правосуддя на досудовій стадії кримінального провадження (зокрема, суддів Верховного Суду України, присяжних тощо);

− думки щодо необхідності впровадження кримінальної відповідальності за окремі кваліфіковані види розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертаційне дослідження має теоретичне та прикладне значення. Сформульовані в дисертації висновки та рекомендації можуть бути використані: у науково-дослідній роботі − при дослідженні проблем, пов’язаних із розголошенням кримінально значущої інформації чи аналізі злочинів проти правосуддя; у правотворчості − при виробленні пропозицій щодо вдосконалення законодавства з питань кримінальної відповідальності за розголошення слідчої таємниці; у правозастосуванні − при вирішенні проблем кваліфікації розголошення кримінально значущої інформації; у навчальному процесі – при підготовці навчальних посібників, науково-практичних коментарів, курсів з Особливої частини кримінального права України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідалися та обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального права № 2 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, а також на наукових конференціях: «Від громадянського суспільства − до правової держави» (Харків, 25 квітня 2007 р.); «Проблеми розвитку правової системи України» (Полтава, 16 квітня 2009 р.); «Культура і цивілізація: традиції та новації» (Полтава, 23 квітня 2009 р.); «Держава і право України: актуальні проблеми історії, теорії та практики» (Полтава, 22-23 квітня 2010 р.); «До 10-ї річниці чинності Кримінального кодексу України» (Полтава, 29 листопада 2011 р.); «Теоретико-правові засади формування сучасного медичного права в Україні» (Полтава, 26-27 жовтня 2012 р.); «Правові засади гарантування та захисту прав і свобод людини і громадянина» (Полтава, 6 грудня 2013 р.).

Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження викладені у шістнадцяти наукових працях, а саме: шести статтях у наукових фахових виданнях України, однієї статті у виданні іноземної країни та тезах дев'яти доповідей на наукових конференціях.