§ 4. Правовідносини батьків і дітей

Відносини батька та дітей. Становище дітей щодо батька було однаковим як у шлюбі cum manu, так і в sine manu. Діти завжди пере­бували під владою батька (in patria potestate). Гай називав інститут батьківської влади суто національним інститутом римських громадян: «Навряд чи є інші люди, які мали б таку владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни» (D.

Існували такі підстави встановлення батьківської влади над дітьми:

1) народження в римському законному шлюбі, 2) узаконення та 3) усиновлення. Діти, народжені в конкубінаті, незаконному шлюбі, у фактичному спільному проживанні своїх батьків, не потрапляли під батьківську владу. Вони вважалися для батька чужими.

Мати дитини була завжди відома, незважаючи на наявність або відсутність шлюбу. Батьком дитини, народженої в шлюбі, вважався чоловік матері. Ця юридична презумпція не потребувала доказів. «Батько — це той, на кого вказує факт шлюбу» (D. 2. 4. 5). Але ця презумпція обмежувалася такими умовами: дитина повинна була на­родитися не раніше ніж через 6 місяців після укладення шлюбу та не пізніше 10 місяців після його припинення.

Узаконення (legitimatio) — це визнання законними власних дітей, народжених поза шлюбом, та встановлення над ними батьківської влади. Узаконення відбувалося: шляхом укладення шлюбу між бать­ками позашлюбної дитини ', надання імператорського дозволу —реск­рипту на legitimatio', зарахування сина до членів муніципального сенату (курії) або видання доньки заміж за члена муніципального сенату^[XCI].

Узаконення почало застосовуватися лише за часів імперії.

Усиновлення — це встановлення батьківської влади над чужи­ми дітьми.

У найдавніші часи функція усиновлення полягала у збільшенні суспільного значення та робочої сили сімейної групи, яка перебувала на спаді, шляхом залучення нових членів ззовні¹. Згодом усиновлення стало шляхом для досягнення політичних, династичних та економічних амбіцій.

У Римі існувало дві форми усиновлення: 1) арогація (arrogatio) — для повнолітніх та осіб із повною правоздатністю, тобто для усинов­лення осіб свого права; 2) адопція (adoptio) — для усиновлення осіб чужого права, тобто тих, що перебували під владою pater familias.

Для здійснення арогації скликалися куріатні збори, і верховний жрець вносив пропозицію співродичам ухвалити рішення про встанов­лення батьківської влади однієї особи над іншою. Таким чином вільна особа перетворювалася на підвладну.

Адопція почала застосовуватися для підвладних осіб, які намага­лися перейти в іншу сім’ю, для неповнолітніх осіб та жінок, позбав­лених права участі в куріатних зборах. Адопція здійснювалася шляхом виконання правила Законів XII таблиць по тричі здійсненій манціпації (mancipatio)^{[XCII] [XCIII]}. Батько тричі продавав підвладного старшого сина довіреній особі, а той двічі відпускав його на волю. Після третього продажу в справу втручався усиновлювач та через фіктивний позов про витребування власності набував над усиновленим батьківську владу. Для молодших синів, доньки та онука було достатньо одного продажу, тобто однієї манципації.

Для усиновлення необхідно було дотримуватися таких вимог:

1) усиновлювачем міг бути тільки чоловік (жінка могла усиновлювати лише в деяких випадках, зокрема, якщо вона втратила дитину);

2) усиновлювач мав бути самостійним, тобто правоздатним; 3) різниця у віці між усиновлювачем та усиновлюваним мала бути не менше 18 років.

Для арогації додатково вимагалося проведення магістратом розслі­дування обставин справи для з’ясування позитивних наслідків усинов­лення для усиновлюваного.

Батьківська влада припинялася внаслідок: смерті pater familias або підвладного', втрати волі чи громадянства pater familias або підвлад­ним', позбавлення pater familias батьківської влади за те, що він зали­шив підвладного без допомоги', набуття підвладним деяких почесних звань', звільнення з-під батьківської влади за волею pater familias (emancipatio).

Еманципація (emancipatio) — це звільнення підвладного сина за волею pater familias.

Цей інститут виник як антипод манципації (mancipatio), за допо­могою якої римські громадяни здійснювали правочини з речами та особами. При здійсненні mancipatio особа підпадала під владу, а при emancipatio — звільнялася з-під батьківської влади.

Існували різні форми еманципації. В юстиніанівський період еман­ципація здійснювалася: на підставі імператорського рескрипту, який включали до протоколу суду, заяви pater familias, яка також вносила­ся до судового протоколу, фактичного надання протягом тривалого часу самостійного становища підвладному.

Унаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності, хоча втрачав спадкові права в колишній сім’ї.

У найдавніші часи батьківська влада над дітьми була безмежною. Pater familias мав право на життя та смерть своїх дітей, право на їх продаж, застосування до них будь-яких покарань. Згодом батьківська влада обмежується. Так, у класичний період сину дозволялося зверта­тися за допомогою до державної влади з метою примусити батька відмовитися від влади над ним. Ще раніше право батька на вбивство сина (або доньки) було обмежене, а потім почало каратися криміналь­ною відповідальністю так само, як «убивство найближчих родичів», поки імператор Константин (IV в.) не скасував це право назавжди.

Особисті відносини між батьками та дітьми врешті-решт звелися до права батька застосовувати міри покарання до дітей, до обов’язку дітей шанувати батьків, у зв’язку з чим діти не мали права подавати позови на батьків, які принижують честь і гідність останніх, не мали права укладати шлюб без згоди батьків і т. ін.^[XCIV] Батько мав право на позов до будь-якої третьої особи про витребування підвладного.

У майновій сфері зміни були менш значними. З часом дорослі сини набувають права вимагати поділу сімейного майна або виділу з нього окремої частки. Для ведення господарства діти наділялися певним

майном батька — пекулієм (peculium). Усе, одержане синами внаслідок управління peculium. належало pater familias.

З часом сини, які перебували на військовій службі, отримали право власності як на трофеї, так і на інше майно, набуте на службі, а потім і на майно, набуте на державній службі.

Що стосується правовідносин матері та дітей, то в жодному з рим­ських шлюбів мати не мала влади над дітьми. Поступово, з лібералі­зацією жіночого правового статусу, мати набула права на спільне проживання з дітьми, які перебували під опікою або були залишені їй після розлучення. Із II ст. н. е. мати та діти, навіть ті, що народилися в шлюбі sine manu, спад кують один після одного.