§ 1. Загальні положення про представництво в господарському праві. Правова природа та порядок видачі довіреності

У системі здійснення і захисту прав суб'єктів господарювання важливе місце посідає конструкція представництва. Фізичні та юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності можуть укладати угоди на власний розсуд і власними діями або за допомогою інших осіб через інститут представництва.

Якщо мова йде про фізичних осіб (у тому числі, тих, що зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності), то вони можуть діяти як самостійно у власних інтересах, задовольняючи власні потреби (самопредставництво), так і звертатись за допомогою до професійних представників. При цьому такі форми участі можуть бути характерними і для матеріальних, і для процесуальних правовідносин, суб'єктом яких є відповідна фізична особа. Таким чином, така особа здійснює своє волевиявлення самостійно або у встановленому законом порядку наділяє відповідними повноваженнями іншу особу.

Реалізація юридичною особою своєї правоздатності через свої органи та представництво - це два різних правових інститути, оскільки, як зазначають С. Фурса та К. Капляр, орган, який представляє юридичну особу не має достатньої самостійності для визнання його особою. Це положення втілене, зокрема, в ст. 92 ЦКУ. Лише у випадку коли юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків та здійснює їх через своїх учасників застосовуються норми інституту представництва, оскільки такі учасники діють за довіреністю. Наприклад, відповідно до ст. 122 ЦКУ, якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства. Тому, волевиявлення органу юридичної особи не є самостійним, а є волевиявленням безпосередньо юридичної особи ^[113].

Під представництвом зазвичай розуміється вчинення однією особою, представником, у межах наявних у нього повноважень правочинів та інших юридичних дій від імені та в інтересах іншої особи, яку представляють (довіритель) ^[114]

Статус суб'єкта господарських відносин, як, власне, і цивільних також, характерний тим, що надає йому можливість розширити сферу свого юридичного впливу за межі власних можливостей.

Спірним питанням є розмежування представництва в матеріальному праві та процесуального представництва. Дискусії з цього приводу мають глибоке коріння, оскільки першочергово представництво зародилось саме в матеріальному праві. Саме тому досить тривалий час ці два поняття не розмежовувались, а розглядались як синонімічні. На сьогоднішній день практично ні в кого не викликає сумнівів те, що між ними є різниця.

Відтак, видається можливим розмежувати процесуальне та матеріальне представництво за низкою таких критеріїв.

1. Предмет регулювання. Представництво в матеріальному розумінні завжди носить приватноправовий характер. У господарсько-процесуальному представництві не все так однозначно. З одного боку, воно має публічно-правовий характер, бо однією зі сторін у цих правовідносинах є суд. А з іншого - інтереси, які представляються в господарському суді, можуть мати як приватний, так і публічний характер.

Важливою правовою категорією для представництва є поняття «інтерес», визначення якого немає в законодавстві України. Як слушно зауважує В. В. Рєзнікова, кожен суб'єкт господарського права має свій інтерес як усвідомлену господарську потребу в досягненні певних матеріальних та / або нематеріальних благ. Зазвичай, кожен господарюючий суб'єкт (фізична чи юридична особа), діючи вільно в господарському обороті, набуває господарських прав та обов’язків з власної волі та у своєму інтересі ^[115]. Проте є законодавчо встановлені винятки, коли особа може діяти «в чужих інтересах», зокрема, і з метою процесуального представництва інтересів інших осіб.

Найбільш поширеним підходом до визначення поняття «інтересу» є його аналіз як об’єктивно-суб’єктивної категорії ^[116]. Інтерес є об’єктивним явищем, оскільки зумовлений усією сукупністю об’єктивно існуючих обставин господарської діяльності конкретного суб’єкта господарювання. Разом з тим, у праві немає інтересу, що не був би суб’єктивно зумовленим ^[117].

2. Цілі. Метою представництва в матеріальному праві є вчинення представником правочинів для іншої особи, які безпосередньо створюють, змінюють або припиняють права та обов’язки особи, яку представляють. Наприклад, О. Л. Невзгодіна представництво в цивільному праві визначає як організаційне правовідношення, відповідно до якого юридичні дії, що їх вчиняє в межах повноважень одна особа (представник) від імені іншої особи (яку вона представляє) щодо третіх осіб, обізнаних із представницьким характером таких дій, спричиняють виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків безпосередньо в особи, яку представляють, у її правовідносинах з третіми особами ^[118].

Метою процесуального представництва є забезпечення ефективного захисту матеріальних прав та інтересів сторін або третіх осіб у суді шляхом використання встановлених процесуальним законом засобів у межах наданих представникові повноважень.

Влучно зазначив Я. Розенберг про те, що метою представництва в цивільному праві є вчинення правочинів чи інших юридичних дій

у сфері цивільного обороту. Метою представництва в процесі є здійснення юридичних дій, а саме процесуальних дій ^[119].

3. Засоби досягнення цілей. Представник в господарському процесі для досягнення своїх цілей може використовувати лише засоби, визначені законом (подання позову, подання доказів, пояснень тощо), а в матеріальному праві ці засоби визначає для представника довіритель або, за його розсудом, в окремих випадках - і сам представник.

4. Суб’єктний склад. У процесі представниками можуть бути лише фізичні особи, оскільки повинні володіти волею в психологічному сенсі для здійснення конкретних процесуальних дій.

Крім того, у матеріальному праві представник у відповідних випадках може представляти кілька сторін одночасно (наприклад, при комерційному представництві, за згодою таких сторін), а процесуальний представник - лише одну зі сторін, що обумовлено діаметральною протилежністю інтересів позивача та відповідача в господарському процесі.

5. Обсяг повноважень. У матеріальних галузях права обсяг повноважень представника визначає сам довіритель на основі договору доручення, а також шляхом видачі довіреності.

Процесуальні ж права представника чітко визначені в ГПКУ, а тому їх обсяг не може бути змінений чи збільшений самим довірителем, представник просто використовує ті з них, які вважає за доцільне використати, виходячи із завдань, які перед ним стоять у процесі. А в довіреності визначається лише коло повноважень, які надаються представникові залежно від бажання і волі особи, яку він представляє.

6. Правові наслідки видачі доручення на здійснення юридичних дій. У матеріально-правових відносинах діє або сам суб’єкт права, і представник при цьому не потрібен, або діє представник, який заміщує довірителя, оскільки останній у вчиненні правочину участі не бере.

У процесуальних правовідносинах паралельна участь представника і особи, яку представляють, допускається законодавством.

7. Підстави припинення. Представництво в матеріально- правовому розумінні припиняється з припиненням дії довіреності (у

разі договірного представництва) та настання інших юридичних фактів (у випадку з законним представництвом).

Підстави для припинення представництва в господарському процесі значно ширші. Поряд з матеріально-правовими фактами такими підставами є і факти процесуальні (припинення провадження по справі, залишення заяви без розгляду, винесення судом рішення у справі та інші підстави, але за відсутності у представника повноважень на оскарження подібних судових актів).

Досить часто до послуг довірителів звертаються, щоб скористатися спеціальними знаннями та досвідом представника.

За допомогою представництва можуть здійснюватися як майнові, так і окремі немайнові права.

Таким чином, представництво характеризує статус суб'єкта, що має право діяти як представник, та визнає можливими набуття, зміну та припинення прав шляхом вчинення юридичних дій особою, що отримала право здійснювати представництво від імені іншої особи.

Правовою основою представництва в господарському праві служать цивільно-правові норми, що регулюють відносини, пов'язані з представництвом, довіреністю, договором доручення.

Інститут представництва регулюється гл. 17 ЦКУ. Відповідно до ч. 1 ст. 237 ЦКУ, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

У правовій доктрині представництво розглядається як своєрідне правовідношення, у силу якого одна особа (представник) набуває і здійснює в інтересах і від імені іншої особи, яку вона представляє, права й обов'язки з метою вчинення правочинів у межах, встановлених для представника або наданих йому повноважень.

Крім того, представництвом називається також діяльність представника, спрямована на реалізацію наданого йому повноваження. Зміст цього правового відношення становить повноваження однієї особи (представника) діяти від імені, в інтересах і за рахунок іншої особи (довірителя), що виникає з договору, акта уповноваженого на це державного органу або органу місцевого самоврядування, або в силу закону.

Під повноваженням розуміється система двох суб'єктивних прав представника, одне з яких є абсолютним, інше - відносним,

спрямованим проти довірителя (того, кого представляють). Абсолютне право представника включає в себе (1) можливість вчинення певних юридичних дій від імені, в інтересах і за рахунок довірителя та (2) можливість вимагати від довірителя, своїх контрагентів і будь-яких інших осіб не його юридичну сферу як представника з юридичною сферою довірителя.

120

представництва.

Основним елементом цього складного за структурою права (повноваження) є право на власні «позитивні» дії, тобто можливість представника діяти певним чином від імені певної особи, яку він представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження не вичерпується цією правомочністю, бо суб'єктивне право має включати і правомочність вимоги певної поведінки від інших осіб. У цьому разі така правомочність вимоги полягає у праві представника зажадати від особи, яку він представляє, прийняття на себе юридичних наслідків дій, вчинених на підставі та в межах повноваження.

При цьому, як свідчить аналіз норм ЦКУ, перевага надається договорові доручення, який традиційно вважається «договором про представництво». Від інших договорів доручення він відрізняється тим, що лише в ньому представник спеціально виконує завдання за допомогою вчинення юридичних дій від імені і за рахунок того, кого представляють. За договором доручення предметом угоди може бути тільки виконання юридичних дій, тобто дій, що створюють для довірителя правові наслідки щодо третьої особи.

Враховуючи, що принципово важливим є не лише визначення змісту та моменту виникнення повноваження, але й встановлення тих форм, у яких воно може бути повідомлене при укладенні правочину третім особам. У цьому контексті традиційно пропонується довіреність вважати як документ, що визначає обсяг і зміст повноважень, наданих особою, яку представляють, своєму представникові^{[120] [121].}

Важливим є розмежування близьких за змістом понять: двостороннього правочину - договору доручення і одностороннього - видачі довіреності. Шляхом видачі довіреності (як односторонньо-уповноважуючого правочину) суб'єкт в односторонньому порядку надає іншій особі лише право (уповноважує) на представництво інтересів довірителя перед третіми особами. Тому її видача не вимагає згоди представника, а прийняття довіреності або відмова від неї є правом представника. Це означає, що у випадку неналежного здійснення повноважень представником притягнути його до відповідальності за неякісне виконання обов'язків буде практично неможливо.

Довіреність адресована третім особам та засвідчує повнова­ження представника перед третіми особами. По суті, ключове значення довіреність має саме у т.зв. «зовнішніх» відносинах представництва (між повіреним та третіми особами), оскільки є підтвердженням для третіх осіб того, що повірений дійсно має відповідні повноваження на здійснення представницьких дій від імені та в інтересах довірителя. У свою чергу, договір доручення (або ж договір про надання юридичної допомоги) опосередковує «внутрішні» відносини представництва (між довірителем та представником), де, окрім повноважень представника, зазначаються також інші права та обов'язки сторін договору, зокрема, обов'язок довірителя оплатити послуги представника.

Варто зауважити, що за договором доручення, серед обов'язків довірителя на перший план можна винести обов'язок видати повіреному довіреність (ст. 1007 ЦКУ), крім випадків передбачених законодавством. Необхідність видачі довіреності обумовлена декількома моментами. По-перше, у поняття договору доручення законодавець не включив передачу повноважень повіреному. Разом з тим, слід зазначити про допустимість вказівки в самому тексті договору на передачі повноваження і їхній обсяг, що, зокрема, випливає з аналізу п. 3 ст. 244 ЦК. По-друге, довіреність служить підтвердженням повноважень перед третіми особами, з якими довіритель планує вступити в юридично значимі відносини. Довіреність може виступати також як доказ наявності повноважень, що дозволяє зробити висновок про можливість для повіреного вимагати повторної видачі довіреності у випадку її втрати ^[122].

Таким чином, основною відмінністю між договором доручення та довіреністю є те, що на відміну від договору доручення за довіреністю у повіреного виникає лише право вчинити певні дії, а не обов'язок.

Виходячи з викладеного, найбільш поширеною формою закріплення повноважень представника є видача довіреності особою, яка уповноважує представника на вчинення певних юридичних дій. Тривалий час дискусійним залишається питання співвідношення понять «довіреність» та «видача довіреності». Одні вчені зазначають, що одностороннім актом, що містить повноваження, є власне довіреність, інші - правові наслідки пов'язує саме з актом її видачі.

Термін «довіреність», як зауважує О. Л. Нєвзгодіна, можна було б використовувати поряд з терміном «видача довіреності» для позначення юридичного факту - одностороннього правочину, в якому особа, яку представляють, наділяє повноваженнями, якби довіреність означала дію, як це, наприклад, має місце щодо терміну 123

«договір».

Видача довіреності залежить лише від волі особи, яку представляють, яка і після її вчинення може утриматися від передачі її представнику. А. І. Штейнберг вважав, що поки довіреність знаходиться в руках довірителя, вона не породжує ніякого юридичного ефекту, тобто вона ще не діє і не дає повіреному можливості за її допомогою виконати надане йому доручення. Підтримуючи вказану думку, О.Л. Нєвзгодіна звертає увагу на те, що для того, щоб повноваження виникло у стані, готовому до реалізації, або було переведеним у такий стан, необхідно, щоб довіритель виразив свою волю на представництво двічі: при вчиненні довіреності та при її видачі повіреному. Вирішальне значення має видача довіреності^{[123] [124]. Н. О. Нерсесов, наприклад, висловив думку, що довіреність, як односторонній правочин, потребує прийняття, як кожна оферта [125].}

Відповідно до ч. 3 ст. 244 ЦКУ довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Інакше кажучи, видача довіреності - це односторонній правочин, тобто юридичний факт, який передбачає волевиявлення тільки однієї особи, хоч юридичні наслідки в результаті одностороннього правочину можуть наставати також і для інших суб'єктів.

За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні (загальні), спеціальні та разові. Генеральна довіреність видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові філії юридичної особи). Спеціальна довіреність видається представникові на здійснення багатьох однорідних юридичних дій. До спеціальних можна віднести довіреність на представництво у суді, довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажів від залізниці. Разова довіреність видається для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії (наприклад, довіреність на отримання зарплати, на підписання певного договору).

Форма довіреності має відповідати формі, в якій відповідно до закону повинен вчинятися правочин. Довіреність від імені фізичної особи (у тому числі, фізичної особи-підприємця) підлягає нотаріальному посвідченню. Крім того, відповідно до ст. 42 ЦПКУ довіреність фізичної особи може бути посвідчена також посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання. Проте варто зауважити, що у випадку процесуального представництва громадяни можуть вести свої справи в господарському суді через представників, повноваження яких підтверджуються виключно нотаріально посвідченою довіреністю (ст. 28 ГПКУ). Нотаріуси посвідчують довіреності, складені від імені фізичної особи або юридичної особи, на ім'я однієї або кількох осіб з чітко визначеними юридичними діями, які належить учинити представникові.

Посвідчені нотаріусами довіреності, а також довіреності, видані в порядку передоручення, припинення їх дії, підлягають обов’язковій реєстрації в Єдиному реєстрі довіреностей у порядку, установленому Положенням про Єдиний реєстр довіреностей.

Довіреність на вчинення правочину, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто довірителем, нотаріусом не посвідчується.

Довіреність повинна містити:

- зазначення особи, що видає довіреність;

- зазначення особи, якій видано довіреність;

- зазначення третьої особи, перед якою здійснюється представництво;

- повноваження представника;

- строк довіреності;

- дату видачі довіреності. Довіреність, у якій не вказано дати її вчинення, є нікчемною (ст. 247 ЦКУ);

- підпис особи, яка видала довіреність, а якщо довіреність видано юридичною особою, то й печатку юридичної особи.

Довіреність від імені юридичної особи видається на бланку відповідної юридичної особи та засвідчується підписом керівника, а також скріплюється печаткою (за наявності). Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод, що не суперечать її статутові.

У випадку, коли однією зі сторін представницьких правовідносин є іноземний суб'єкт господарювання, то слід мати на увазі, що відповідно до ст. 34 Закону України «Про міжнародне приватне право» порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність.

Виходячи з того, що інститут представництва є міжгалузевим інститутом права, до порядку видачі й форми довіреності на представництво в господарському суді слід застосовувати норми цивільного та цивільного процесуального законодавства в тій частині, в якій це питання не врегульоване нормами господарського та господарського процесуального законодавства.

Наприклад, відповідно до положень Закону України «Про акціонерні товариства» ^[126] певні особливості існують щодо представництва інтересів акціонерів. Так, представником акціонера - фізичної чи юридичної особи на загальних зборах акціонерного товариства може бути інша фізична особа або уповноважена особа юридичної особи; а представником акціонера - держави чи територіальної громади - уповноважена особа органу, що здійснює управління державним чи комунальним майном. Проте посадові особи органів товариства та їх афілійовані особи не можуть бути представниками інших акціонерів товариства на загальних зборах.

У зв'язку з тим, що таке представництво носить добровільний характер, акціонер має низку прав, а саме: призначити свого представника постійно або на певний строк; у будь-який момент відкликати чи замінити свого представника, повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства; видати довіреність на право участі та голосування на загальних зборах декільком своїм представникам. При цьому, згідно з ч. 3 ст. 40 Закону України «Про акціонерні товариства», у разі, якщо для участі в загальних зборах з'явилося декілька представників акціонера, реєструється той представник, довіреність якому видана пізніше.

Відповідними повноваженнями щодо участі в загальних зборах акціонерного товариства представник наділяється шляхом видачі йому довіреності акціонером. Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах, видана фізичною особою, посвідчується нотаріусом або іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, а також може посвідчуватися депозитарною установою у встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку порядку. Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами.

Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах акціонерного товариства може містити завдання щодо голосування, тобто перелік питань порядку денного загальних зборів із зазначенням того, як і за яке (проти якого) рішення потрібно проголосувати. Під час голосування на загальних зборах представник повинен голосувати саме так, як передбачено завданням щодо голосування. Якщо довіреність не містить завдання щодо голосування, представник вирішує всі питання щодо голосування на загальних зборах акціонерів на свій розсуд. Як і у випадках представництва в інших матеріальних правовідносинах, надання довіреності на право участі та голосування на загальних зборах не виключає право участі на цих загальних зборах акціонера, який видав довіреність, замість свого представника.