Що означає положення, закріплене вч.З ст. 235 ЦПК, про те, що справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду? Які це загальні положення?
Відповідно до принципу змагальності кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд сприяє в цьому учасникам процесу шляхом роз'яснення прав, витребування доказів, якщо в них є труднощі в їх наданні і про це заявлено перед судом.
Принцип диспозитивності визначає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб у межах заявлених ними вимог.Винятки із зазначених положень щодо змагальності та диспозитивності зміщують акцент у розподілі обов'язків з доказування, а також з активності заявників у справах окремого провадження на активність суду. Вказане свідчить про специфіку дії вказаних принципів цивільного процесу, обумовлених особливостями об'єкту процесуальних правовідносин та суб'єктного складу учасників процесу в справах окремого провадження, а не про суперечність основним положенням зазначених принципів процесу.
Зокрема, суд може вийти за межі вимог заявника, якщо цього потребує здійснення охорони прав та інтересів особи, а також те, що суд не може відмовити у задоволенні заяви з мотивів ненадання заявником доказів, якщо вбачається, що такі докази існують і суд може їх витребувати.
Наприклад, при розгляді справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою враховується той факт, що у даному випадку достовірних доказів життя чи смерті бути не може, оскільки висновок суду про безвісну відсутність фізичної особи ґрунтується на юридичному припущенні знаходження особи в живих, а про оголошення її померлою - на юридичному припущенні смерті особи (правова презумпція). Саме тому законодавець надає суду право на активність у процесі, а саме - право допитувати свідків, яких сам визнає за потрібне (ч. 1 ст. 249 ЦПК). Це ж передбачене і у справах про усиновлення (ч. 2 ст. 254 ЦПК).
Особливістю правового регулювання справ окремого провадження є наявність норм бланкетного та відсильного характеру, так як вказує на дотримання загальних положень, встановлених ЦПК (ч. З ст. 235 ЦПК), а також відсилає до інших нормативно-правових актів, якими можуть визначатися порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення (ч. 2 ст. 256 ЦПК).