§ 2. Види процесуального представництва

На сьогодні в господарському процесуальному праві, як і в процесуальному праві загалом, не вбачається єдиних підходів до класифікації процесуального представництва. Відсутність такого уніфікованого підходу до відповідної класифікації можна пояснити дискусійністю, неоднозначністю зазначеної проблематики для науки як процесуального права загалом, так і процесуального зокрема, а також «наявністю цілої низки юридичних фактів, які можуть розглядатися як класифікаційні критерії поділу вказаної правової категорії на види»^[221].

Так, у науці господарського процесуального права предс­тавництво класифікують за різними критеріями. Традиційним вважається поділ процесуального представництва за підставою виникнення на договірне (добровільне) та законне^{[222] [223] [224]. Добровільне представництво виникає на підставі договору доручення, а законне - на підставі прямої вказівки, яка міститься в законодавчому акті.}

На нашу думку, така класифікація є надто спрощеною та не охоплює всіх можливих видів представництва, що виникають в господарському процесі. По-перше, у рамках такого поділу варто звернути увагу на розмежовування законного та, так званого, «публічного»²² (те, яке здійснюється прокурором) представництва, а також виконання представницьких функцій консулом. П. Ф. Немеш та Д. В. Іванчулинець вважають, що різниця між цими двома видами процесуального представництва полягає у відсутності судового контролю за діяльністю публічного представника (прокурора). На думку авторів, діяльність законного представника перебуває під судовим контролем на підставі ст.ст. 174, 175 ЦПКУ у зв'язку з тим, що особа, яку представляють, не може самостійно захистити свої права та інтереси. У той же час прокурор має право відмовитись від позову, а суд не повинен перевіряти відповідність таких дій інтересам того, кого він представляє в процесі.

господарювання - юридичної особи її виконавчим органом не охоплюється змістом договірного або законного представництва, хоча є одним із найбільш вагомих та розповсюджених видів у господарському процесі.

Більш новітню класифікацію представництва за підставами виникнення запропонував А. І. Павлуник. Автор здійснив поділ процесуального представництва на: договірне представництво (підвиди: адвокатське представництво, представництво інтересів юридичних осіб їх працівниками, представництво співучасниками, представництво, здійснюване іншими особами, допущеними судом до представництва); законне представництво (підвиди: предс­тавництво родичів за походженням, представництво опікунами, піклувальниками інтересів неповнолітніх осіб і осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними, представництво осіб, визнаних судом безвісно відсутніми); та представництво, здійснюване на основі статутів, положень, інших спеціальних правових підставах (яке в свою чергу поділяється на представництво громадськими, іншими організаціями інтересів своїх членів, представництво вищестоящими органами (організаціями) інтересів нижчестоящих, офіційне представництво)^[225].

За способом виникнення виділяють факультативне та обов’язкове представництво^[226]. Факультативне представництво можливе у двох випадках. По-перше, коли учасником господ- дарського процесу є дієздатна фізична особа, яка має декілька можливих альтернатив своєї участі у процесі: може захищати свої права та інтереси самостійно, разом з представником або повністю доручити ведення справи процесуальному представникові.

таких осіб представляють їх законні представники. Наприклад, коли внаслідок фізична особа-підприємець була визнана судом недієздатною внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, то над нею встановлюється опіка. А інтереси такого підприємця в господарському суді з питань, які пов'язані з його підприємницькою діяльністю, буде представляти законний представник - особа, яка призначена його опікуном

В. С. Анохін запропонував свій підхід до класифікації та здійснив поділ представництва в господарському процесі на особисте, функціональне та договірне. Під «особистим» автор пропонує розуміти представництво, яке здійснюється безпосередньо керівником чи заступником, іншою посадовою особою, яка діє в силу повноважень, наданих йому засновницькими документами. Під «функціональним» представництвом мається на увазі представництво, яке здійснюється іншою посадовою особою організації в силу його функціональних, посадових обов'язків. «Договірним» представництвом є таке, що здійснюється сторонньою для організації особою на основі цивільно-правового або трудового 227 договору.

Поряд з наведеними класифікаціями з урахуванням специфіки національного господарського судочинства видається можливим виокремити такі види господарського процесуального представництва залежно від:

1) кількісного складу суб'єкта(ів), що здійснює(ють) представницькі функції в господарсько-процесуальних відносинах: а) одноособове представництво (наприклад, адвокат, керівник юридичної особи); б) колективне представництво (наприклад, комітет кредиторів, можливість реалізації представницьких повноважень якого пояснюється специфікою господарського процесу, а саме - провадження у справі про банкрутство загалом та, зокрема, його окремих процедур).

Якщо ж учасник господарського процесу виявив бажання, щоб його інтереси в господарському процесі представляли одночасно два представники (наприклад, адвокат і керівник юридичної особи), то таке представництво все одно вважатиметься одноособовим, оскільки кожен з представників матиме самостійний правовий статус та зможе діяти незалежно один від одного (хоч і від імені та в інтересах одного довірителя). Однак при цьому варто враховувати, ^[227] що вольовий характер дій таких представників буде залежити від безпосередніх вказівок довірителя, який окреслить основну (бажану для себе) мету, що визначить основні напрями, у яких буде здійснюватися представництво. У свою чергу, правова природа комітету кредиторів обумовлена його колективно-колегіальним характером.

2) виду провадження у господарському процесі: а) представ­ництво у позовному провадженні, у порядку якого вирішуються спори про право; б) конкурсне представництво, що здійснюється у межах провадження у справах про банкрутство; в) представництво у порядку непозовного провадження (незважаючи на те, що у ст. 4-1 ГПКУ окремо про це нічого не зазначено). До категорій справ, які розглядаються у порядку непозовного провадження, відносяться: а) справи про арешт судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги (ч. 2 ст. 16 ГПКУ); б) заяви про вжиття запобіжних заходів в порядку Розділу V-1 ГПКУ; в) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів на підставі Розділу XIV-1 ГПКУ; г) виконання в Україні судових доручень іноземних судів в порядку ст.ст. 127, 128 ГПКУ^[228]. Кожна з цих категорій справ має свої особливості в суб’єктному складі, наборі процесуальних дій, які можуть вчиняти учасники особисто або через свого представника тощо. Наприклад, оскаржити рішення третейського суду мають право: учасники третейського розгляду справи (сторони); треті особи, які брали участь у третейському розгляді справи; особи, які не брали участь у справі, у разі, якщо третейський суд вирішив питання про їх права та обов’язки.

Відповідно до п. 3 Інформаційного листа ВГСУ «Про деякі питання практики застосування норм ГПКУ, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році»^{[230] [231] тлумачення змісту правочину господарським судом можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої(их) сторони(ін) правочину. Проте одним із перспективних напрямів удосконалення господарського проце­суального законодавства є запровадження спеціальної процесуальної форми (або окремої категорії справ у порядку непозовного провадження) розгляду справ про судове тлумачення договорів у порядку окремого провадження[232]. Мета такого провадження має бути превентивною - уникнути порушення умов договору при його виконанні через відсутність їх однозначного розуміння. Межі представництва в такому провадженні будуть іншими (на відміну від позовного провадження), оскільки на момент розгляду справи спір про право, в традиційному для процесуальних наук розумінні, ще відсутній, а швидше, ідеться про захист інтересів сторін[233]. Крім того, відсутність спору про право свідчить про відсутність сторін з протилежними інтересами, що в свою чергу прямо впливає на безпосередні функції процесуального представника, відтак - кардинально змінюється характер його діяльності.}

окремих положень господарського договору або його суті загалом з метою забезпечення належного виконання такого договору всіма сторонами в подальшому;

3) характеру інтересів, які захищаються в господарському суді: представництво а) приватних або б) публічних інтересів. Так, наприклад, такі автори як: Є. Харитонов та О. Харитонова розглядають представництво як міжгалузеву категорію приватного та публічного права, оскільки представництво може бути спрямоване на захист як індивідуального інтересу приватної особи, так і публічного, колективного інтересу^[234];

4) правового статусу осіб, які здійснюють представництво в господарському процесі: а) представництво, яке здійснюється належним чином уповноваженими процесуальними представни­ками; та б) виконання представницьких функцій у господарському процесі іншими особами (прокурором, органом юридичної особи, консулом);

5) національної належності осіб, чиї інтереси представляються в суді: представництво а) резиденти та б) нерезиденти;

6) за сферою дії повноважень представника в господарському процесі: а) загальнопроцесуальне представництво - повноваження представника поширюють свою дію на всі стадії та на всі форми господарського судочинства; б) постадійне представництво - представникові надаються повноваження на здійснення ним представницьких функцій, не на всіх, а на одній або декількох стадіях господарського судочинства.

При цьому варто зауважити, що в ГПКУ не визначається перелік стадій, а в юридичній літературі цей аспект є дискусійним. Вирішення зазначеного питання є важливим для цілей даного дослідження, оскільки визначивши стадії господарського процесу, зможемо окреслити межі, в яких матиме місце аналіз представницьких відносин, їх правового регулювання, а також правовий статус представників, зокрема, коло їх повноважень як в усьому господарському процесі, так і на окремих його стадіях. Кількість процесуальних повноважень, які покладаються на представника в господарському процесі залежить від мети та завдань, які перед ним ставляться.

Господарський процес - не просто сукупність дій, урегульо­ваних нормами господарського процесуального права, а їх визначена

система. Діяльність господарського суду з розгляду і вирішення підвідомчих йому спорів здійснюється в певній логічній послідовності по стадіях процесу. Процесуальні дії, які здійснюють учасники господарського процесу, залежно від мети їх здійснення і змісту, складають стадії господарського процесу. В кожній стадії процесуальні відносини носять специфічний характер, який визначається об'єктом цих відносин, суб'єктним складом учасників на кожній стадії, змістом і метою процесуальних дій. Стадія господарського процесу - це сукупність процесуальних дій по конкретній справі, об'єднаних однією метою або спрямованих до однієї певної мети. Як слушно зазначає С. Демченко, господарські суди, розглядаючи спори, що випливають з економічних відносин, здійснюють, по суті, функцію судового контролю. У процесі здійснення цієї функції відбувається поновлення юридичної рівноваги, порушеної у відносинах між сторонами спору^[235].

У юридичній літературі стадії судочинства розглядають як сукупність зумовлених нормами господарського процесуального права стадій (етапів) розгляду, вирішення господарських спорів (здійснення правосуддя у господарських спорах та виконання рішень господарських судів. До стадій господарського судочинства відносять такі: 1) підготовча стадія; 2) досудове врегулювання спору; 3) звернення та розгляд господарського спору у суді першої інстанції шляхом подання позову; 4) подання апеляційної скарги та її розгляд в апеляційній інстанції; 5) подання апеляційної скарги та її розгляд у касаційній інстанції; 6) перегляд рішень ВСУ; 7) розгляд господарського спору за нововиявленими обставинами; 8) виконан­ня рішень господарського суду^[236]. Щодо переліку стадій господарського процесу існує й інша точка зору відповідно до якої стадіями є: 1) порушення провадження у справі; 2) підготовка матеріалів до розгляду в судовому засіданні; 3) розгляд справи господарським судом; 4) перевірка законності й обґрунтованості судових рішень; 5) виконання судових рішень^[237]. Як вбачається з викладеного, що серед науковців немає єдиної позиції щодо кількості та назв стадій господарського процесу. Найбільш

дискусійним є віднесення до такого переліку стадії досудового врегулювання спору та стадії виконання судових рішень.

Логічним та безспірним було виділення досудового врегулювання спору як окремої стадії за часів обов’язковості такої процедури до звернення з позовом до господарського суду. Відповідні акценти були розставлені в Рішенні КСУ у справі за конституційним зверненням ТОВ «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України^[238] від 09.07.2002 р., а згодом - у Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо досудового врегулювання спорів»^[239]. Відповідно до п. 3 мотивувальної частини зазначеного Рішення КСУ обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту.

Основу господарського процесу складають публічно-правові відносини (виходячи з того, що їх обов’язковим учасником є суд, а виконання судових рішень забезпечується державним примусом), а досудове врегулювання спору має місце виключно у приватно­правових відносинах. Якщо керуватися таким розумінням, то досудове врегулювання не можна відносити до стадій господарського процесу. Проте, хоча б тезово, про особливості здійснення представництва в такому порядку все ж варто зазначити, оскільки зрештою правові норми, які регулюють відповідні відносини, все ще є чинними та містяться у ГПКУ, що й породжує

суперечки вже тривалий час. З господарським процесом досудове врегулювання по’вязує лише наявність господарського спору та необхідність його вирішити / врегулювати. На сьогодні досудове врегулювання відносять радше до альтернативних способів вирішення спорів, ніж до стадій господарського судочинства. Під досудовим врегулюванням спорів розуміють ведення господарюючими суб’єктами усних переговорів, обмін кореспонденцією, пред’явлення претензій та проведення інших заходів, які мають на меті розв’язання спорів і суперечок, що виникають між ними, без передачі спору на розгляд до

240 господарського суду

Під час досудового врегулювання спору представництво не носить процесуального характеру, що обумовлено, зокрема, тим, що: у такій процедурі суд, як обов’язковий учасник господарського процесу, не бере участі; відсутній механізм реалізації можливості суб’єктом господарювання ефективно захистити свої права (державний примус)^{[240] [241]. У такому випадку особа, інтереси якої захищає представник в порядку досудового врегулювання спору, не має ще (до звернення з позовом до господарського суду) правового статусу учасника господарського процесу (сторони або третьої особи) з усією сукупністю належних йому процесуальних прав та обов’язків, які відповідно можуть делегуватися представникові.}

Таким чином, вважаємо, що необхідно окремо виділяти представництво, що знаходиться у безпосередньому зв’язку з господарським процесуальним представництвом, метою якого є захист інтересів суб’єкта господарювання при вирішенні господарського спору, але при цьому не має процесуально-правового характеру - представництво інтересів суб 'єкта господарювання у порядку альтернативних (позасудових) способів вирішення господарських спорів (досудове врегулювання, медіація тощо).

Стадія виконавчого провадження, на перший (поверхневий) погляд, так само як і досудове врегулювання, має місце поза господарським процесом. Однак обов’язковість судових рішень є найважливішою засадою судочинства. Доречним є висловлювання С. Ф. Демченко з приводу того, що відокремлення свого часу

виконавчої служби від судової системи та підпорядкування її Міністерству юстиції призвело до руйнування принципу обов’язковості судових рішень, оскільки послаблення судового контролю призвело до погіршення стану виконання рішень, зменшення довіри до правосуддя, що в підсумку стало чинником формування недовіри суспільства не тільки до судової системи, а й державної влади в цілому ^{[242] [243] [244].}

Останнім часом як в науці, так і в практиці правозастосування склалась доволі однозначна позиція, відповідно до якої виконавче провадження є завершальною стадією господарського процесу. Такої позиції притримуються С. В. Васильєв ², М. І. Тітов ², Н.А. Абрамов ^[245], К. В. Бернатович ^[246] та М. В. Амельченко^{[247] [248]. Зокрема, Н. А. Абрамов визначає виконавче провадження як завершальну стадію господарського процесу, на якій реалізується прийняте рішення, оскільки виконавче провадження починається на підставі рішення або іншого акта суду, здійснюється виконавчими органами у тісній взаємодії з судом та під його контролем, тоді як під час виконання рішення необхідно зупинити, змінити характер, форми виконання тощо. Тому виконавче провадження є частиною, стадією господарського процесу.}

Щодо європейської практики визначення місця і правової природи виконавчого провадження слід зазначити, що у судовому рішенні від 7.05.2002 р. у справі «Бурдов проти Росії» Європейський суд з прав людини: а) нагадав, що п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав

людини (Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 р.) надано кожному право звертатися до суду у разі будь-якого спору про його цивільні права («право на суд»), одним із аспектів якого є право на доступ до правосуддя, що являє право порушувати позовне провадження у судах з питань цивільно-правового характеру, проте таке право було б ілюзорним, якби правова система держави - учасника Європейської конвенції припускала, щоб судове рішення, яке набрало чинності та є обов’язковим до виконання, залишалося б недіючим; б) визнав немислимим, що п. 1 ст. 6 Конвенції, детально визначаючи процесуальні гарантії сторін на справедливий розгляд справи, не передбачав би захисту процесу виконання судових рішень; в) наголосив, що виконання судового рішення, ухваленого будь-яким судом, повинно розглядатися як складова «судового розгляду». Отже, до процесу виконання рішення національного суду, яке набуло статусу остаточного, застосовуються також вимоги ст. 6 Конвенції в частині розумних строків виконання. Таким чином, виконання рішення господарського суду є завершальною стадією господарського процесу, у якій рішення, яке набрало законної сили, звертається до виконання та вирішуються питання, що виникають у зв’язку зі зверненням рішення до виконання та його виконанням. Правосуддя у господарських справах не може вважатися ефективним, якщо судові рішення не виконуватимуться.

Сторони (стягувач та боржник) можуть реалізовувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Здійснювати представництво на стадії виконання рішення господарського суду відповідно до ст. 7 Закону України «Про виконавче провадження»^{[249] [250] [251] можуть: представники сторін та прокурор. Прокурор бере участь у виконавчому провадженні у випадку здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді та відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого документа за його заявою. Прокурор може вступити у виконавче провадження, відкрите не за його заявою, за умови, що він здійснював представництво інтересів громадянина або держави в суді у відповідній справі.}

Посередництво і представництво в господарському праві та процесі України

Особиста участь фізичної особи-підприємця або фізичної особи - учасника корпоративних відносин у виконавчому провадженні не позбавляє її права мати представника, крім випадку, коли боржник згідно з рішенням зобов’язаний вчинити певні дії особисто. Положення щодо участі юридичної особи та представництво її інтересів у судовому процесі краще сформульовано (порівняно зі ст. 28 ПІКУ) у ч. 4 ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої участь юридичних осіб у виконавчому провадженні здійснюється їх керівниками чи органами, посадовими особами, які діють у межах повноважень, наданих їм законом, або через представників юридичної особи. Таким чином, законодавець чітко відділив керівників, органи та посадових осіб юридичної особи від інших процесуальних представників, чого немає в ГИКУ, що й породжує додаткові дискусії щодо правового статусу органів юридичних осіб у господарському процесі. Крім того, у ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» також передбачені категорії осіб, які не можуть бути представниками у виконавчому провадженні. До них відносяться: а) особи, які не досягли 18-річного віку, крім випадків, передбачених законом; б) особи, над якими встановлено опіку чи піклування; в) судді, слідчі, прокурори, працівники підрозділів, які здійснюють оперативно- розшукову діяльність, державні виконавці, крім випадків, коли вони діють як законні представники або уповноважені особи відповідного органу, що є стороною виконавчого провадження ; г) інші особи, які відповідно до закону не можуть здійснювати представництво.

Загалом, представництво у виконавчому провадженні відповідає тим же ознакам, що й господарське процесуальне представництво, яке має місце в інших стадіях господарського судочинства, зокрема, щодо визначення обсягу прав представника на відповідній стадії, можливості участі сторони у провадженні поруч з його представником тощо. Проте враховуючи більш детальне нормативно-правове регулювання деяких аспектів представництва у виконавчому провадженні (як однієї зі стадій господарського процесу), вважаємо за можливе використати надбання Закону України «Про виконавче провадження» та внести необхідні зміни до ГПКУ. Так, пропонуємо у ГПКУ окреслити коло осіб, які не можуть бути представниками в господарському процесі, та викласти статтю у такій редакції: «Не можуть бути представниками у господарському процесі: 1) неповнолітні особи; 2) особи, визнані в установленому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними; 3) судді, працівники апарату господарського суду, слідчі, прокурори, державні виконавці, нотаріуси, народні депутати України, депутати місцевих рад, крім випадків, коли вони діяють як представники відповідних органів у господарському

процесі або як законні представники; 4) секретар судового засідання, експерт, перекладач, які беруть участь у цій же справі.»

Таким чином, пропонуємо для цілей класифікації представництва у господарському процесі за основу використовувати критерій правового характеру здійснюваних представницьких функцій у господарському судочинстві та виділити наступні види господарського процесуального представництва:

1) власне (істинне) представництво, яке за підставами виникнення поділяється на: а) договірне - підставою виникнення такого представництва є не лише цивільно-правовий договір доручення, але й трудовий договір (зокрема, ідеться про виконання представницьких функцій уповноваженими працівниками юридичних осіб, державних та інших органів). Повноваження таких представників підтверджується належним чином оформленою довіреністю; б) законне - пропонуємо розуміти у його традиційному розумінні для позначення процесуального представництва осіб, які з певних причин не володіють повної дієздатністю, або безвісно відсутніх осіб;

2) квазіпредставництво - виконання в господарському процесі окремих представницьких функцій, яке може не відповідати повністю та/або частково виділеним нами ознакам процесуального представництва (наприклад, під ознаку «участь в господарському процесі від імені іншої особи» не підпадає орган юридичної особи, який здійснюючи представницькі функції в господарському процесі, виступає як складова частина юридичної особи, а не окремий суб'єкт права з власною правосуб'єктністю), проте воно має місце і повинно розглядатись з урахуванням наявних особливостей.