Значення та підстави виникнення представництва у цивільному процесі України

Правове підґрунтя представництва у цивільному процесі сягає часів стародавнього Риму та римського права. Так, з роками розвиток суспільства потребує виникнення нових правових норм та способів їх реалізації.

Інше правове значення представництва зумовлене тим, що існують категорії осіб, які не здатні особисто брати участь у цивільному процесі, оскільки вони не володіють цивільною процесуальною дієздатністю. До цих осіб можна віднести малолітніх і по деяких правовідносинах неповнолітніх осіб, недієздатних і обмежено дієздатних осіб, юридичних осіб, які також потребують представництва своїх інтересів у цивільному процесі тощо.

Правовими особливостями представника у цивільному процесі є завдання і мета участі останнього під час здійснення правосуддя у цивільних справах. Так, з одного боку, до основних завдань представника слід віднести надання правової допомоги з метою отримання позитивного правового результату для особи, інтереси якої він представляє. З іншого боку, представник під час здійснення представницьких функцій вступає

у правовідносини із судом, а також сприяє суду у здійсненні судочинства у повній відповідності до встановленої законодавством процедури та вимог законодавства. Так, представник вправі оскаржувати дії або бездіяльність суду, його рішення та ухвали, які не відповідають вимогам законодавства і на цій підставі досягається більш високий рівень правосуддя.

Правові підстави участі представника у цивільному процесі закріплені у нормативно-правових актах держави, які направлені на врегулювання суспільних відносин у сфері процесуального представництва. Аналізуючи нормативно-правову базу процесуального представництва, їх можна систематизувати так:

1) Конституція України - Основний Закон України, норми якого закріплюють основні принципи Інституту процесуального представництва;

2) міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

3) Цивільний процесуальний кодекс України, норми якого регламентують правовий режим інституту процесуального представництва;

4) інші кодифіковані законодавчі акти, які містять норми, що регулюють відносини з приводу функціонування матеріальної основи представництва: СК, ЦК та ін. На базі таких нормативних актів встановлюються матеріальні основи процесуального представництва;

5) закони України, норми яких регулюють правовий статус окремих видів представників, зокрема, закони України «Про адвокатуру», «Про прокуратуру», «Про Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини» тощо;

6) підзаконні нормативно-правові акти, норми яких приймаються у розвиток положень Конституції та законів України.

Приводом виникнення правовідносин у сфері процесуального представництва є необхідність захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження. У справах окремого провадження - необхідність встановлення певних обставин - юридичних фактів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи відсутністю яких закон пов’язує виникнення, зміну, припинення суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав. Наприклад, згідно зі cm.

Підставами виникнення процесуального представництва є виникнення цивільних процесуальних правовідносин, оскільки на відміну від матеріального представництва, яке обумовлюється в основному нормами матеріального законодавства, процесуальне — виникає у зв’язку із вчиненням процесуальних дій. Наприклад, подання заяви одним із батьків - представником до суду у інтересах малолітньої особи здійснюється на підставі норм ЦЕ, СЕ та Закону України «Про охорону дитинства», але виникатиме лише при отриманні судом такої заяви. Так само у разі прийняття позовної заяви судом, спрямованої проти інтересів особи (зокрема щодо розподілу майна тощо), яка визнана судом недієздатною, представництво її інтересів у суді має здійснювати опікун. Тобто

комплекс прав та обов’язків представників, який встановлений у нормах матеріального права, поширюється й на норми процесуального права, але він активізується при виникненні цивільних процесуальних правовідносин.

Слід зазначити, що не всі матеріальні правовідносини поширюються й на процесуальні, оскільки довіреність або договір доручення, за якими представник уповноважений здійснювати представництво, наприклад у переговорному процесі, при укладенні договору тощо, свідчить про можливість стати процесуальним представником.

Судова практика

На практиці, у більшості випадків для представництва інтересів особи в суді посвідчується спеціальна довіреність, в якій обумовлюється комплекс прав та обов’язків представника в суді.

Слід зазначити, що для виникнення правовідносин у сфері процесуального представництва необхідне існування певних юридичних обставин, зокрема:

1) наявність родинних зв’язків, які зумовлюють право представництва конкретної особи, призначення опікунів та піклувальників, призначення особи на посаду, яка згідно з установчими документами вправі представляти її інтереси тощо;

2) довіритель (особа, права та охоронювані законом інтереси якої представляють) повинен мати статус суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин, який дає можливість здійснювати іншою особою (представником) його суб’єктивні процесуальні права і обов’язки. Серед суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин лише сторони та треті особи, заявники та інші заінтересовані особи (крім справ про усиновлення) у справах окремого провадження можуть брати участь у процесі через або поряд з представником.

Сукупність матеріальних та процесуальних норм права створюють базу для правового регулювання відносин, що виникають під час здійснення процесуального представництва. Завдяки нормам матеріального і процесуального права переві-

ряється наявність повноважень у представника. Саме тісний зв’язок між правовими нормами інституту процесуального представництва та інституту складу суду, а також інших спеціальних інститутів утворюють єдиний регулятор правовідносин, де одним з учасників є процесуальний представник.

2.