Предмет доведення

У частині 1 ст. 179 ЦПК закріплено поняття предмета дока­зування, але згідно із аналізом цього положення закону слід сказати, що у цій нормі має йтися про предмет доведення. Ви­ходячи із сутності понять «доводи» та «доведення» доцільно сформулювати поняття «предмет доведення» та проаналізува­ти його складові, зупинитися на порядку його формування, зміни.

Предмет доведення складається з:

- кваліфікації правовідносин згідно з нормами законодав­ства, тобто посилання на норми закону;

■ визначення тих юридичних обставин, з якими закон пов'язує дію відповідної норми, а також проведення зв'язку між нормами законодавства та реальними обставинами справи;

- подання доказів на підтвердження існування відповідних юридичних обставин;

- аргументів на підсилення власної позиції і заперечень про­ти аргументів противної сторони.

Предмет доведення формується протягом розгляду справи по суті і залежить від правової позиції противної сторони. Спо­чатку він складається з доводів позивача, потім доповнюється запереченнями відповідача, третіх осіб. Щодо усього предмета доведення у справі, то він складається з окремих предметів до­ведення кожної сторони, які мають свої певні особливості, за­лежать від процесуального становища суб’єкта, який його формує, від мети, яку він хоче досягти ухваленням судового рішення. Також згідно зі ст. 31 ЦПК може змінюватися пред­мет доведення, що зумовлено правом позивача змінити пред­мет або підставу позову, збільшити або зменшити розмір по­зовних вимог. Такі дії позивача, як правило, призводять до зміни позиції відповідача.

Тому розглянемо типову схему предмета доведення, в осно­ву якої покладено лише юридичні обставини, із аналізу струк­тури предмета доведення слід виокремити дві складові:

- юридичні обставини, які підлягають доведенню;

- юридичні обставини, які не підлягають доведенню.

У свою чергу, юридичні обставини поділяються на;

- юридичні обставини матеріально-правового характеру;

- юридичні обставини процесуально-правового характеру.

Юридичні обставини матеріально-правового характеру прийнято поділяти:

І. За вольовим критерієм:

1) дії - юридичні факти, настання яких залежить від свідо­мої волі особи, які у свою чергу поділяються на:

- правомірні’

а) юридичні акти (правочини, рішення суду), які безпосе­редньо спрямовані на настання юридичних наслідків;

б) юридичні вчинки - не мають на меті встановлення юри­дичних наслідків, проте можуть настати у силу прямої вказів­ки закону;

- неправомірні - дії або бездіяльність, які суперечать нор­мам матеріальних галузей права (завдання шкоди, невико­нання договору, несплата аліментів);

- зловживання правом - нова категорія неправомірних дій, яка полягає в тому, що управомочена особа використовує свої права на шкоду іншим особам;

2) події - юридичні обставини, настання яких не залежить від волі особи. Різновидом подій е строки., які передбачені за­коном, встановлюються договором сторін або рішенням суду;

3) стан особи - це юридична обставина, яка, в основному, не залежить від волі особи (хвороба), але у деяких випадках стан особи, коли вона не розуміє значення своїх дій (наприк­лад, стан сп’яніння алкогольного або наркотичного), може бу­ти використаний іншою особою для отримання вигоди;

II. За юридичними наслідками:

1) правоутворюючі - юридичні обставини, які спричиню­ють виникнення правовідносин;

2) правозмінюючі - юридичні обставини, які змінюють існуючі правовідносини;

3) правоприпиняючі ~ юридичні обставини, внаслідок нас­тання яких припиняються правовідносини;

Ш. За тривалістю:

1) одноразові - юридичні обставини, які мають одноразо­вий характер (факт реєстрації шлюбу);

2) тривалі - юридичні обставини, які існують протягом певного періоду часу (непрацездатність, вагітність, шлюб, спільне набуття майна). Особливість цих обставин зумовлена тим, що вони можуть кваліфікуватися за різними нормами за­конодавства, яке змінилося, що може позначатися на доказах, які мають подаватися на їх підтвердження;

IV. За складом:

1) прості — одна життєва обставина, якої достатньо для ви­никнення, зміни, припинення правовідносин (реєстрація на­родження);

2) складні - наявність такої дії або події, яка має низку оз­нак (справа про відібрання дитини).

Отже, матеріально-правові факти, що входять у предмет до­ведення, у цивільній справі позовного провадження виража­ються через підстави позову і заперечення проти позову, які ґрунтуються на гіпотезі і диспозиції норми чи декількох норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Щодо юридичних обставин процесуально-правового ха­рактеру, то з їх наявністю або відсутністю пов’язана реаліза­ція права на звернення до суду за судовим захистом (ст. 122 ЦПК) чи з реалізацією права на здійснення інших процесуаль­них дій (забезпечення доказів та позову, права на зупинення, закриття провадження у справі тощо).

Щодо юридичних обставин, які не підлягають доведенню, то до таких фактів згідно зі ст. 61 ЦПК належать:

1) визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, факти;

2) загальновідомі факти;

3) преюдиційні факти;

4) законні презумпції.

Ці факти є підставами звільнення від доведення. Російські науковці²¹ дотримуються цієї концепції, але факти, які не під­лягають доведенню, поділяють на дві підгрупи. До першої під­групи цим автором віднесено обставини, які визнано судом за­гальновідомими та преюдиційні факти. До другої підгрупи - безспірні (визнані факти) та презюмовані факти.

Зупинемося на аналізі фактів, які не підлягають доведен­ню.

1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, - це факти, які одна із сторін по­винна довести, а інша сторона прямо та беззастережно визнає. Визнання стороною обставин, якими інша сторона обґрунто­вує свої вимоги чи заперечення, звільняє останню від не­обхідності у майбутньому доводити ці обставини. Такі факти набувають статус безспірних (визнаних), але в силу того, що інша сторона визнала ці факти, вони не підлягають доведенню тієї особою, яка їх повинна доводити, сторони та особи, які бе­руть участь у справі, не повинні подавати суду докази на підтвердження визнаних обставин.

Однак тут необхідно виділяти юридичні обставини, які є незалежними від волі іншої сторони і такими, що потребують обов’язкового доведення.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потре­бують доказування. Загальновідомими є факти, які відомі ши­рокому колу суб’єктів, зокрема, особам, які беруть участь у справі, та суду. Такі факти мають бути очевидними, існувати об’єктивно, тобто незалежно від волі суб’єктів. Вони можуть мати як міжнародне (Велика Вітчизняна війна, аварія на ЧАЕС), так і державне та локальне (повінь в Івано-Франківсь­ку) значення. Для визнання факту загальновідомим байдуже чи має він міжнародний, чи місцевий характер, важливо те, що він є очевидним, тобто його доведення є зайвим. При цьо­му обставини стають загальновідомими за умови, що вони бу­дуть визнані судом такими, тобто цей факт має бути відомим суду.

Судова практика™

При розгляді судом цивільної справи про захист прав спо­живачів телефонних послуг позивач посилався на обставину, що абонентам телефонної мережі м. Києва, а також інших міст України та м. Москви телефонними станціями надси­лалися квитанції на оплату телефонних розмов, яких вони не провадили. З цього приводу (у певний час) по телевізору бу­ла серія передач, велика кількість публікацій у газетах, де ко­ристувачів телефонів попереджали про можливі несанкціоно­вані випадки підключення до телефонних мереж, компетен­тні органи роз’яснювали громадянам як потрібно діяти у та­ких випадках. Коли позивач попросив суд звільнити його від доказування у такій справі, оскільки такий факт є загаль­новідомим, суддя зазначив, що він таких передач не дивився і справ подібних не розглядав. На публікацію у російській га­зеті про те, що в м. Москві мають місце кримінальні злочини, пов’язані з несанкціонованим підключенням до телефонних мереж, суддя відреагував відмовою у прийнятті такого дово­ду, тому що м.

Про визнання судом обставини загальновідомою має поста- новлюватися ухвала. Визнати факт загальновідомим може не лише суд першої, але й апеляційної та касаційної інстанцій.

3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивіль­ній, господарській або адміністративній справі, що набра­ло законної сили, не доводяться при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встанов­лено ці обставини. Але формально вони підлягають доказу­ванню, оскільки на їх підтвердження потрібно надати ті акти правосуддя, в яких ці обставини встановлені судом.

Із цими обставинами тісно пов’язаний принцип загально­обов’язковості судового рішення. При визнанні фактів прею- диційними відмежовуються такі два випадки:

1) коли особи брали участь в одній справі і потім беруть участь в Іншій, то встановлені щодо них судом обставини вва­жаються такими, що не підлягають доведенню, зокрема рег- ресні позови;

2) коли особи не брали участі в попередній судовій справі, то встановлені обставини не повинні мати для них обов’язко­вого характеру.

Другий випадок є правильним тому, що позивач та відповідач можуть «штучно» погодитися з первісним рішен­ням суду. У подальшому відповідач може покласти відповідальність на третю особу, яка потенційно мала висту­пати на боці відповідача, але її не залучили до участі у справі всупереч вимогам ч.

Ознаки преюдиційності мають матеріально-правові факти, які були встановлені судом, що розглядав справу, та які знайшли своє відображення (закріплення) у рішенні, що наб­рало законної сили. У процесі мають брати участь ті особи, яких ці факти стосуються, особливо щодо встановлених у рішенні суду обов’язків. Тобто преюдиційність цих матеріаль­но-правових фактів визначається також і суб’єктивними ме­жами.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, формально зазна­чаються в тексті судового рішення після слова «встановив» і перераховуються ті обставини, які суд взяв за основу при задо­воленні або відмові у задоволенні позовних вимог. Бувають випадки, коли кількість позовних вимог, які ґрунтуються на встановлених судом обставинах, не відповідає змісту заявле­них вимог, у такому разі суд може у подальшому ухвалити й додаткове рішення. Тому особливу увагу при аналізі рішення суду слід також звертати на встановлені і підтверджені дока­зами та мотивовані судом обставини, а не тільки на резолю­тивну частину рішення суду.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-пра­вові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок або поста­нову суду, з питань чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Наприклад, коли судом розглядається справа про відшкодування шкоди, завданої у результаті ДТП, за наслідками якої було порушено кримінальну справу, то судом не розглядається питання чи мав місце факт ДТП та хто винен у завданні шкоди, ці обставини встановлені вироком суду, який набрав законної сили- При розгляді цивільної справи вирішуються питання про цивільно-правові наслідки, тобто про розмір завданої шкоди.

На практиці бувають І більш складні правові ситуації. Наприклад, у результаті ДТП було завдано шкоди автомобі­лю позивача, у протоколі про адміністративне правопору­шення представниками ДАТ винним встановлено відповіда­ча. У цьому випадку факт вини відповідача у наслідках ДТП не розглядається у порядку цивільного судочинства, оскільки для суду він вважатиметься встановленим, якщо цей факт підтверджено постановою про адміністративне правопору­шення. Проте відповідач вправі оскаржувати протокол пред­ставників ДАТ, але це має відбуватися до розгляду справи про адміністративне правопорушення - у порядку відомчої під­леглості представників ДАТ або в суді. Якщо ж постанову про адміністративне порушення не буде скасовано і вона на­бере законної сили, то факт вини водія у заподіянні шкоди матиме преюдиційне значення.

Хоча у ст. 61 ЦПК серед підстав звільнення від доведення немає презюмованих фактів, проте при розгляді цивільних справ слід брати до уваги, що презюмовані факти, які базу­ються на презумпціях, мають місце в нормах матеріального права.

4. Презюмовані факти - факти, які згідно із законом при­пускаються встановленими, але вони можуть бути спростовані у загальному порядку. Так, за ст. 1184 ЦК шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Тобто у цій нормі вина опікуна та закладу передбачається (презюмується), але ці суб’єкти можуть здійснювати процесу­альну діяльність (висловлювати свої доводи, міркування, за­перечення, подавати на їх підтвердження докази), спрямова­ну на доведення наявності вини інших осіб, а отже - на спрос­тування презумпції своєї вини. Наприклад, якщо позивач дражнив хвору людину і таким чином її розлютив, то відпові­дальність опікуна або закладу може бути зменшена або вони можуть бути звільнені від відповідальності.

До таких презумпцій можна також віднести: факт народ­ження дитини в осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 122 CK), тощо.

Процес доведення може стосуватися й окремих процесуаль­них дій. Продемонструємо логічну схему процесу доведення, існують випадки, коли позивач змінює позовні вимоги, але формально у ч. 1 ст. 123 ЦПК надане право відповідачу пред’являти зустрічний позов до або під час попереднього су­дового засідання і на цій підставі деякі позивачі або їх предс­тавники проти прийняття зустрічного лозову після цієї стадії розгляду справи. На підсилення позиції відповідача можна навести декілька аргументів:

1) ця норма не має імперативного характеру, тобто не існує однозначної заборони приймати позови і після попереднього судового засіданн, коли вони відповідають встановленим у ч. 2 ст. 123 ЦПК ознакам;

2) у ч. 2 ст. 31 ЦПК встановлено право відповідача протя­гом усього часу розгляду справи пред’являти зустрічний по­зов;

3) за ч. 4 ст. 10 ЦПК суд сприяє всебічному і повному з’ясу­ванню обставин справи і здійсненню прав сторін у випадках, встановлених цим Кодексом. Тому у разі виникнення колізії, суд має керуватися останньою нормою.

Уявляється, що такі доводи перехилять ваги у бік прийнят­тя зустрічного позову судом, оскільки вони можуть бути зас­тосовані й в апеляційній скарзі.

Отже, принцип змагальності зумовлює необхідність дово­дити не тільки матеріальні права та юридичні обставини, а й законність вчинення певних процесуальних дій.

7.