Загальна характеристика суб’єктів позовного провадження

3.1. Сторони як суб’єкти позовного провадження

3.1.1. Поняття сторін, їх риси, процесуальні права та обо­в’язки

Сторони - це основні суб’єкти позовного провадження. За­коном до сторін віднесено позивача та відповідача, але у ЦПК не розкрито сутність цих понять.

Сторони - це суб’єкти спірних матеріальних правовідно­син, спір між якими про їхні суб’єктивні права та обов’язки має бути вирішений судом у порядку цивільного судочинства.

Це суб’єкти, які від свого імені та з метою захисту своїх власних прав та інтересів звертаються до суду, або у їх інтерес сах це можуть зробити Інші особи. Але слід зазначити те, що на момент пред’явлення позову вони є передбачуваними суб’єктами, оскільки суд може дати відповідь про їхні оста­точні права та обов’язки тільки після розгляду справи по суті, тобто у судовому рішенні.

Сторони мають різну юридичну заінтересованість у резуль­татах розгляду справи. Юридичний інтерес сторін може бути як матеріально-правовим, так і процесуальним.

Позивач - це особа, на захист порушених, оспорюваних, невизнаних суб’єктивних прав, свобод та охоронюваних за­коном інтересів якої відкривається провадження у справі в суді.

Матеріально-правовий інтерес позивача виражається в одержанні блага, яке принесе йому рішення суду про задово­лення позову. Цим зумовлюється також процесуальний інтерес позивача, який спонукає його до процесуальних дій, спрямованих на досягнення процесуальної мети - ухвалення судом рішення про задоволення позову.

Відповідач - це особа, яка вступає у процес або притягуєть­ся судом до участі у справі за вказівкою і вимогою позивача за порушення, невизнання або оспорення його прав. При цьому слід зазначити, що порушення прав позивача з боку відповіда­ча - це лише припущення позивача, яке проходить всебічну перевірку судом під час розгляду справи.

Матеріально-правовий інтерес відповідача виявляється у встановленні судовим рішенням або ухвалою відсутності у нього будь-яких правових обов’язків перед позивачем, а процесуальний - у діяльності, спрямованій на доведення запе­речень проти позову або у створенні можливих перешкод для ухвалення судом рішення про задоволення позову і покладен­ня ∏a нього відповідних обов’язків. Останнє положення легко довести тим, що відповідачі у позовному провадженні намага­ються затягувати розгляд справи, не з’являються до суду, ко­ристуються різними процесуальними можливостями для зат­римання розгляду справи та ухвалення судового рішення то­що, Про це свідчить судрва практика, коли розгляд цивільних справ може затягуватись навіть на кілька років. Найяскраві­ше про це може свідчити окрема норма права, яка передбачає розшук відповідача (ст, 78 ЦПК). Отож найбільш поширени­ми у судовій практиці є випадки, коли відповідачі не зацікав­лені в ухваленні судового рішення.

Отже, позивач і відповідач мають протилежні матеріально- правові та переважно процесуальні інтереси, які взаємовик- лючають один одного.

Юридичний інтерес сторін відрізняється від заінтересова­ності інших осіб, які згідно зі ст. 45 ЦПК мають право у випад­ках, встановлених законом, звернутися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб. їх заінтересованість не має осо­бистого характеру. Сторони в справах позовного провадження характеризуються тим, що вони вступають (притягуються) у процес для захисту своїх суб’єктивних прав, а також несуть судові витрати. Отже, юридичний інтерес сторін - це не тіль­ки їх визначене правове положення, згідно з яким вони мають право на звернення до суду за захистом, а й визначена суб’єк­тивна спрямованість особи, сторони у справі, мотив, який примушує особу порушувати діяльність по здійсненню право­суддя і домагатися ухвалення рішення на свою користь.

Щодо позивача, то він сам може звернутися до суду за за­хистом свого порушеного права чи в його інтересах це може зробити інша особа у порядку ст.

Так само права відповідача можуть представлятися в суді його представником, але це положення жодною мірою не впливає на зміну статусу особи, яка зазначена відповідачем.

Сторонами у процесі можуть бути фізичні та юридичні осо­би, а також держава. Основною умовою є те, що сторони повин­ні бути наділені процесуальною право- та дієздатністю. Щодо установ, підприємств та організацій, то у цивільному процесі при визначенні їхнього процесуального становища враховуєть­ся також такий критерій, як правосуб’єктність. Це можли­вість підприємств, організацій, установ, які не користуються правами юридичної особи, бути суб’єктами цивільних процесу­альних відносин. Наприклад, орган опіки та піклування не є юридичною особою (це складова частина виконкому), але відповідно до закону ці органи мають право звертатися до су­ду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб. Крім перерахованих у ч. 2 ст, ЗО ЦПК суб’єктів, статус по­зивачів та відповідачів можуть отримати також особи, зазна­чені у ст. 2 ЦК, зокрема, держава Україна, Автономна Респуб­ліка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Представництво інтересів держави та територіальних громад у суді мають здійснювати визначені у законодавстві суб’єкти.

У статті ЗО ЦПК йдеться про те, що держава може бути сто­роною у процесі. Частина 4 ст. 38 ЦПК зазначає, що державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через представника. Отже, цивільна процесуаль­на дієздатність держави виявляється у здатності діями проку­рора чи органу державної влади та місцевого самоврядування здійснювати свої права в суді.

Держава є особливим суб’єктом цивільного судочинства.

Теоретичне обґрунтування правового становища держави в цивільному судочинстві може бути підтверджено концепцією представництва, суть якої полягає в тому, що суб’єкт, діючи в інтересах держави, представляє її інтереси. Правові форми та­кого представництва в процесі різні: це звернення прокурора до суду із заявою про відкриття цивільної справи (ст. 45 ЦПК), органів державної влади та місцевого самоврядування, упов­новаженого Верховної Ради з прав людини (ст. 45 ЦПК), а та­кож вступ органу державної влади та місцевого самоврядуван­ня у справу в інтересах держави. Джерела такого представни­цтва базуються на співвідношенні таких понять, як «носій» і «виразник» інтересів. Носієм інтересів є держава, яка одер­жує і реалізує певні блага, а виразником - прокурор і орган державної влади та орган державного управління (нині — ор­ган місцевого самоврядування. - С.Ф.), які діють з метою одер­жання благ державою¹⁴. М.С. Шакарян, зазначала, що до прокурора і органу державного управління (нині - органи дер­жавної влади та місцевого самоврядування), які захищають у цивільному процесі інтереси держави, поняття процесуальної правоздатності неприпустиме, оскільки правове становище цих суб’єктів визначається їхньою компетенцією¹⁵.

Процесуальна правоздатність притаманна держані. Вона полягає в можливості держави діяти на захист своїх інтересів у суді через прокурора чи орган державної влади та місцевого самоврядування, наділяючи їх для цього відповідною компе­тенцією.

Ознаки сторін

Виходячи із процесуального становища позивача та відпо­відача можна сформулювати основні їх ознаки:

- захищають у процесі свої власні порушені, оспорювані, невизнані права, свободи та інтереси;

- заінтересованість у результатах розгляду справи е об’єк­тивним критерієм, який притаманний сторонам;

- діють у процесі від свого імені або від їх імені може діяти у процесі процесуальний представник;

- матеріально-правовий спір між сторонами, який виникає з матеріальних галузей права, є підставою для відкриття по­зовного провадження і предметом розгляду його у суді;

- щодо сторін може мати місце процесуальне наступницт­во;

- з приводу їх спору ухвалюється судом рішення:

- на них поширюється законна сила судового рішення;

- вони несуть судові витрати.

Процесуальні права та обов’язки сторін

Сторони згідно із ЦПК наділяються рівними процесуальни­ми правами, а також несуть рівні процесуальні обов’язки - це принцип, який спонукає до врівноваження прав сторін у про­цесі розгляду справи. Рівними можна вважати загальні права сторін як осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК). При цьому слід враховувати той фактор, що рівність прав сторін не означає їхню тотожність.

Так, позивач має право на позов та на судовий захист пору­шених або оспорюваних прав. У свою чергу право відповідача має бути врівноважене з правом позивача, тому законодавець з цією метою передбачив способи захисту інтересів відповіда­ча, які можуть реалізуватися шляхом подання заперечень проти позову, що можуть мати як матеріальний, так і проце­суальний характер, або пред’явлення зустрічного позову. Але таке врівноваження прав сторін не є їхньою тотожністю, оскільки право на позов не є тотожним запереченням проти позову або зустрічного позову.

У теорії цивільного процесу процесуальні права та обов’яз­ки сторін поділяються на загальні та спеціальні.

Загальними правами сторони наділяються як особи, які бе­руть участь у справі. Такі права передбачені у ст. 27 ЦПК. Згідно з ч. З ст. 27 ЦПК вони добросовісно повинні користува­тися своїми процесуальними правами та нести свої процесу­альні обов’язки. У деяких випадках законом чітко закріплено положення, що певним правам сторін кореспондуються відпо­відні обов’язки, наприклад, зач. 2 ст. 10 ЦПК, ст. 27 ЦПК при зверненні до суду особа має право подавати докази, але водно­час на сторону покладається обов’язок щодо доведення суду тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх ви­мог та заперечень - ч. З ст. 10 ЦПК.

Недобросовісність користування сторонами процесуальни­ми правами та невиконання покладених на них обов’язків призводить до негативних наслідків, які виявляються у при­тягненні винуватої сторони до відповідальності згідно із зако­ном та до настання інших негативних наслідків.

Взагалі, неналежне виконання обов’язків та користування своїми процесуальними правами призводить до програшу справи, тобто позивач може втратити свої матеріальні права, за якими він звернувся до суду, якщо він не доведе їх пору­шення, оспорення в суді. А відповідач може нести неадекватні правовому конфлікту з позивачем обов’язки, якщо не спрос­тує надмірні або необґрунтовані претензії позивача.

Обов’язки сторін також можна поділити на: загальні та спеціальні.

До загальних обов’язків треба віднести такі: добросовісно користуватися своїми процесуальними правами, дотримува­тися порядку в судовому засіданні, виконувати розпоряджен­ня головуючого.

Щодо спеціальних обов’язків, то вони досить різноманітні й залежать від предмета спору, стадії процесу, кожної конк­ретної правової ситуації, тобто від характеру та певних особ­ливостей процесуальних дій.

У статті 31 ЦПК закріплено спеціальні права сторін. Ці права є спеціальними тому, що їх можуть здійснювати тільки позивач, відповідач, а також третя особа з самостійними вимо­гами щодо предмета спору.

Спеціальні права позивача:

- протягом усього часу розгляду справи змінити предмет або підставу позову;

- збільшити або зменшити розмір позовних вимог;

- відмовитися від позову.

У судовій практиці мають місце такі процесуальні дії, як уточнення позовних вимог. У статті 31 ЦПК йдеться про те, що позивач протягом усього розгляду справи має право зміни­ти предмет або підстави позову. Уточнення позовних вимог (як більш широкий термін) може відбуватися шляхом зміни предмета або підстав позову, може виявлятися у збільшенні або зменшенні розміру позовних вимог. Уточнення позовних вимог може здійснюватися як за ініціативою самого позивача, так і за пропозицією суду. За клопотанням відповідача суд мо­же просити позивача уточнити позовні вимоги.

Існують два різновиди зміни предмета позову: заміна й уточнення. Коли йдеться про кардинальну зміну способу лік­відації правопорушення, то предмет позовних вимог може не тільки збільшуватися, а й замінюватися. Наприклад, пози­вач звернувся з позовом до відповідача - продавця товару про гарантійний ремонт автомобіля, але під час розгляду справи було встановлено, що при попередньому гарантійно­му ремонті двигуна було залито оливу невідповідної марки, що могло негативно позначитися на його подальшій роботі. У такому разі позивач замінив вимогу про проведення ремон­ту двигуна на вимогу про заміну старого двигуна новим. Ви­ходячи із аналізу даної ситуації можна говорити не про збільшення вимог позивача, а про кардинальну зміну позо­ву-

Але їх об’єднує те, що як якісна, так і кількісна зміна пред­мета позову не призводить до заміни одного позову іншим.

Згідно з ч. 2 ст. 11 ЦПК, в якій ідеться про принцип диспо- зитивності, особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заяв­лено вимоги їх представниками. Тобто позивач може здійсню­вати розпорядчі дії, які направлені на зміну позову, а саме: зміну предмета або підстав позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог. Такі розпорядчі дії він може вчиняти протягом усього розгляду справи.

Одночасно змінювати предмет і підставу позову не можна, оскільки замінюється первісний позов на інший (самостій­ний) позов, який нічого спільного із первісним позовом не має.

Щодо зміни підстав позову, то це є заміна юридичних обс­тавин, які були вказані позивачем у первісній позовній заяві, з метою доведення тих обставин, на яких ґрунтувалась вимо­га, на нові юридичні обставини, при збереженні первісного предмета позову. Ця зміна може бути проведена таким чином: доповненням існуючих підстав новими фактами або виклю­ченням із підстав якихось фактів та введенням нових, або вик­люченням деяких фактів із первісних підстав. Тобто при замі­ні підстав предмет позову зберігається і особа досягає своєї первісно поставленої мети. Наприклад, позов про визнання особи такою, що втратила право користування житловою пло­щею, може обґрунтовуватися різними підставами, зокрема:

- коли особа не проживала у квартирі більше шести місяців, доводиться відповідний факт і до цих правовідносин буде зас­тосована ст. 71 ЖК;

- коли особа фактично змінила місце проживання, то вона втрачає право користування жилим приміщенням з дня ви­буття - ст. 107 ЖК;

- якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які прожи­вають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного спів­життя роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселен­ня винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення - ст. 116 ЖК.

Позивач може також змінити розмір позовних вимог, тобто збільшити або зменшити їх. Такі розпорядчі дії позивача мо­жуть бути зумовлені різними обставинами, але вони мають місце у позовах з об’єктом, який вимірюється у грошовому ви­раженні. Щодо зменшення позовних вимог, то такі дії позива­ча можуть бути зумовлені неможливістю довести суду розмір позовних вимог у повному обсязі за відсутності доказів, непра­вильністю визначення, обчислення, неможливістю сплати су­дового збору тощо. Збільшення розміру позовних вимог може бути зумовлене зміною підстав позову, доповнення позову до­датковими вимогами - пред’явленням вимоги про відшкоду­вання моральної шкоди, появою додаткових доказів, які да­дуть позивачеві можливість довести свої додаткові вимоги. Щодо меж (розмірів) збільшення або зменшення позовних ви­мог у законі нічого не зазначено, тобто у цьому випадку мож­на зробити висновок, що такі розміри законом не обмежені. Право на зменшення позовних вимог має тільки позивач як суб’єкт спірних відносин. Хоча позивач наділений правом збільшувати та зменшувати розмір позовних вимог, однак це не означає, що він змінює предмет позову, він тільки уточнює розмір позовних вимог.

Позивач має також право відмовитися від позову. Така відмова є його одностороннім добровільним волевиявленням та може мати місце у випадку, коли відповідач після пред’яв­лення позову добровільно відшкодує шкоду позивачеві, пози­вач буде поновлений на роботі, тобто відпаде необхідність розгляду справи судом. Відмова від позову означає відмову по­зивача від своєї матеріально-правової вимоги та відмову від продовження процесу. Позивач може відмовитися від позову повністю або частково, але в останньому випадку за умови, як­що вимога є подільною, наприклад, розірвання шлюбу та стяг­нення аліментів. При відмові позивача від позову суд поста- новлює ухвалу про закриття провадження у справі та повинен роз’яснити йому наслідки такого закриття. Позивач може від­мовитися від позову як у суді першої інстанції, так і в апеля­ційній та касаційній інстанціях (статті 306, 334 ЦПК).

Спеціальні права відповідача:

- визнати позов повністю або частково;

- пред’явити зустрічний позов.

Визнання позову - це безумовне визнання відповідачем ма­теріально-правової вимоги позивача. Але суд не пов’язаний таким визнанням, оскільки відповідач може визнати сам по­зов та не погоджуватися з його мотивами, підставами, розмі­ром. На відміну від відмови позивача від позову, де провад­ження у справі закривається, при визнанні позову процес про­довжується. При визнанні позову повністю судом ухвалюєть­ся рішення на стадії попереднього судового засідання (ст. 130 ЦПК). Позов відповідачем може визнаватися частково. Невиз­нання позову розцінюється як заперечення проти позову. За­перечення поділяються на матеріальні та процесуальні. Так, до відповідача у порядку ст. 129 CK пред’явлено позов про виз­нання батьківства, відповідач не вважає себе батьком дитини, тому, з точки зору матеріального права, позов не визнає у пов­ному обсязі. Відповідач може позов не визнавати і з процесу­альної точки зору, наприклад, справа про поновлення на робо­ті судді районного суду не підсудна з урахуванням статей 109, 110 ЦПК районному суду, а повинна бути пред’явлена у вищу інстанцію (ч. 1 ст. 108 ЦПК). Невизнання позову відповідачем може здійснюватись і на змішаній основі, коли відповідач у справі є неналежним, тобто, з точки зору матеріального права, він не повинен відповідати за позовом, а з точки зору проце­су - до нього не може бути пред’явлено позов, він має бути за­мінений на іншого відповідача (ст. 33 ЦПК).

Відповідач має право на пред’явлення зустрічного позову з метою захисту його прав та інтересів. Порядок, умови пред’явлення зустрічного позову передбачені статтями 123, 124 ЦПК. Зустрічний позов має не тільки матеріальний зміст та процесуальну форму - позовна заява відповідача про пору­шення його прав позивачем, а й являє собою правовий аспект, оскільки таким чином відповідачем ставиться питання про те, що суд не повинен ставати на захист прав позивача і розціню­вати відповідача як правопорушника.

Спеціальні права сторін

Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії процесу. Мирова угода - це двостороння угода між позивачем та відповідачем, при укладенні якої вони йдуть на взаємні поступки, при цьому вони фактично заново визначають свої права та обов’язки у спірних правовідносинах. Таке право сто­рін на укладення мирової угоди контролюється судом, оскіль­ки останній повинен її визнати.

Мирову угоду не можуть укладати особи, які звертаються до суду з метою захисту права інших осіб (ст. 45 ЦПК), оскіль­ки вони позивачами не є та не захищають свої власні права та інтереси.

Сторони можуть укласти мирову угоду у суді першої інстанції до ухвалення судового рішення, у суді апеляційної та касаційної інстанцій (статті 306, 334 ЦПК) та на стадії ви­конавчого провадження (ст.372 ЦПК). Укладання мирової угоди належить до спеціальних прав сторін тому, що тільки сторони можуть піти на поступки одна одній щодо розпоряд­ження об’єктом їхніх майнових прав та обов’язків та предме­та позову. Мирова угода за ст. 175 ЦПК стосується предмета позову, а за ст. 31 ЦПК тільки позивач може змінити предмет позову, зменшити розмір позовних вимог, тобто саме позивач йде на поступки відповідачеві, але з боку відповідача також повинні мати місце якісь поступки, наприклад, виконання умов мирової угоди (із поступками) добровільно або у скоро­чені строки¹⁶.

Кожна сторона має право вимагати виконання судового рішення у частині, що стосується цієї сторони. Так, якщо у одному провадженні розглядався первісний та зустрічний позови та суд ухвалив рішення, яким передбачив часткове задоволення первісних та зустрічних вимог, то кожна із сторін має право вимагати виконання рішення у частині, яка стосується її.

Подаючи заяву, позивач може зазначити про порядок вико­нання рішення у прохальній частині чи у довіреності, яку він надає своєму представнику для здійснення представництва в суді та на стадії виконавчого провадження. Позивач може заз­начати у заяві про негайне виконання судового рішення (ст. 367 ЦПК), клопотати про забезпечення позову, коли у нього є побоювання, що у майбутньому виконання рішення буде неможливим або утрудненим (статті 151, 152 ЦПК), буде важко або неможливо застосувати певні способи виконання судового рішення (статті 374, 375, 376 ЦПК). Відповідач же може просити суд допустити відстрочку або розстрочку вико­нання судового рішення (ст. 373 ЦПК) або про забезпечення зустрічного позову. Сторони можуть клопотати про видачу кількох виконавчих листів, якщо рішення ухвалено на ко­ристь кількох позивачів або проти кількох відповідачів (ст. 368 ЦПК).

3.1.2. Процесуальна співучасть та її види

Не завжди у цивільних справах позов пред’являється од­ним позивачем до одного відповідача. Бувають випадки, коли позов пред’являється:

- одним позивачем до кількох відповідачів;

- кількома позивачами до одного відповідача;

- одночасно кількома позивачами до кількох відповідачів.

Така ситуація зумовлена насамперед складністю і необме­женістю суб’єктного складу матеріальних правовідносин. Процесуальна співучасть поширюється як на фізичних осіб, так і юридичних осіб. У теорії цивільного процесу таку конс­трукцію називають процесуальною співучастю.

Процесуальна співучасть - це участь у одному і тому са­мому процесі кількох позивачів чи (та) кількох відповіда­чів.

Якщо сторона позивача виражена декількома суб’єктами, то їх називають співпозивачами, крім випадку, коли позов пред’являється особами у порядку ст. 45 ЦПК з метою захис­ту прав, свобод та інтересів інших осіб.

Якщо на боці відповідача декілька осіб, то вони іменуються співвідповідачами. Загалом такі категорії осіб є співучасника­ми. Співучасники наділяються рівними процесуальними пра­вами та несуть однакові процесуальні обов’язки згідно з ЦПК, але вони незалежні один від одного, діють самостійно шодо іншої сторони у процесі.

Серед підстав виникнення процесуальної співучасті виділя­ють: матеріально-правові та процесуальні.

Матеріально-правові підстави процесуальної співучасті:

1) належність спірного права кільком особам;

2) наявність у кількох суб’єктів спільного обов’язку;

3) наявність самостійних прав на один і той самий об’єкт. Процесуально-правові підстави процесуальної співучасті:

1) доцільність розгляду справи у одному провадженні;

2) економія часу та процесуальних засобів;

3) поширення законної сили одного рішення на усіх спів­учасників у частині, яка стосується кожного із них.

Кожний із позивачів або відповідачів (навіть при солідар­ній чи субсидіарній відповідальності) щодо другої сторони діє у цивільному процесі самостійно, тобто один із співпозивачів може відмовитися від позову у частині, яка стосується тільки його, зменшити або збільшити розмір своїх (особистих) позов­них вимог, а співвідповідач - визнати позов повністю або част­ково, вони можуть кожен самостійно заявляти клопотання без погодження з іншими.

Видя процесуальної співучасті

Враховуючи підстави виникнення процесуальна співучасть поділяється на певні види. Але слід зазначити, що при поділі співучасті на види треба одночасно враховувати як матеріаль­но-правові, так і процесуальні критерії.

Залежно від кількісного складу позивачевої і (чи) відпові- дачевої сторін (процесуальний критерій) співучасть поділя­ється: на активну, пасивну та змішану.

Активна співучасть - коли на стороні позивача виступа­ють кілька осіб, а відповідач один.

Пасивна співучасть - коли на стороні відповідача одно­часно беруть участь кілька осіб, а позивач один.

Змішана - коли одночасно на стороні позивача та відпові­дача беруть участь по кілька осіб.

Зупинемося на аналізі цих видів співучасті.

Участь кількох суб’єктів на позивачевій стороні, тобто при активній співучасті може бути зумовлена як матеріальним, так і процесуальним критерієм. Наприклад, за договором під­ряду три муляри взяли на себе обов’ язок виконати певну робо­ту за обумовлену в договорі плату та визначили у договорі вар­тість робіт кожного. Після прийняття роботи замовник не оп­латив їх роботу. Тому ці три муляри змушені звертатися до су­ду із заявою про стягнення заборгованості за договором. У ць­ому випадку однаковими є обставини справи, правовідносини, один відповідач, але у позивачів немає спільного права, оскільки у договорі вартість робіт щодо кожного муляра виз­начена окремо. Виходячи із аналізу цієї правової ситуації слід виділити такі два моменти:

1) муляри можуть подати одну спільну позовну заяву до су­ду;

2) кожний із мулярів може звернутися до суду окремо.

У першому випадку має місце активна співучасть.

Якщо кожний із мулярів звернеться до суду із самостійною вимогою, а суд дійде висновку про необхідність об’єднання цих вимог у одне провадження, то матиме місце активна фа­культативна співучасть.

Щодо пасивної співучасті, наприклад, при вчиненні зло­чину двома особами була завдана шкода потерпілому, який пред’явив цивільний позов до двох відповідачів, що повинні за ЦК нести солідарну відповідальність. У даному разі має міс­це пасивна співучасть, оскільки відповідачева сторона вира­жена кількома суб’єктами, а позивач один. Але для даної пра­вової ситуації потрібно враховувати матеріальний критерій, який обумовлений нормами ЦК, де йдеться про солідарну від­повідальність, тобто наявність у відповідачів спільного обов’язку щодо відшкодування шкоди. Тому у даному разі має місце обов’язкова пасивна співучасть.

Щодо змішаної співучасті, коли позивачева та відповідаче­ва сторони виражені кількома суб’ єктами, наприклад, праців- ники охоронної фірми звернулись за виплатою заробітної плати до двох магазинів, які є юридичними особами та нале­жать до одного концерну «Плодосупермаркет», то потрібно виходити із конкретних умов, якщо позивачам не належить спільно спірне право, а у відповідачів немає спільного обов'яз­ку, то у даному випадку буде мати місце факультативна змішана співучасть. Якщо право позивачів спільне та обов’язок відповідачів спільний, то матиме місце обов'язкова змішана співучасть.

За матеріальним критерієм співучасть може бути обов’яз­кова (необхідна), а за процесуальним - факультативна (нео­бов’язкова).

Необхідна співучасть має місце тоді, коли характер спірних матеріальних відносин не дозволяє вирішити питання про права та обов’язки одного із учасників процесу без прав та обов’язків інших суб’єктів матеріальних правовідносин. У ЦПК не сфор­мульовано поняття обов’язкової співучасті. Необхідна співу­часть не залежить від розсуду судді, сторін, оскільки вона визна­чається характером спірних матеріальних правовідносин та пе­редбачається нормами матеріального права. Наприклад, коли йдеться про права та обов’язки учасників спільної сумісної влас­ності, розподіл спадщини тощо. Тому така співучасть може бу­ти: активною обов’язковою або пасивною обов’язковою.

У деяких випадках закон прямо вказує на необхідність притягнення до участі співучасників-співвідповідачів. Хоча в законі, а саме у статті 32 ЦПК, не йдеться про право та іні­ціативу суду щодо притягнення до участі у справі співвідпові­дачів, але така діяльність буде правомірною, якщо це прямо передбачено у спеціальному законодавстві. Після притягнен­ня до участі у справі співвідповідачів, якщо це має місце на стадії розгляду справи, провадження у справі має починатися спочатку. Щодо співпозивачів, то незалежно від вказівки за­кону на обов’язкову співучасть суд не може притягнути спів­позивача до участі у справі, оскільки таке положення порушу­ватиме принцип диспозитивності.

Щодо факультативної співучасті, то вона не має обов’яз­кового характеру та зумовлена обставинами процесуального характеру і допускається судом на власний розсуд. Але при цьому слід також враховувати, що підставами для її настання є: однорідні вимоги, вони мають випливати із одних правовід­носин, та суд, допускаючи таку співучасть, керується принци­пом оптимізації цивільного процесу, який направлений на економію процесуальних засобів та часу.

Враховуючи одночасно критерії необхідної (обов’язкової) та факультативної співучасті в ЦПК заріплено підстави нас­тання процесуальної співучасті.

Процесуальна співучасть допускається, якщо:

1) предметом спору є спільні права та обов’язки кількох по­зивачів та відповідачів. Наприклад, право спільної сумісної та часткової власності може вважатися підставою для уча­сті декількох співвласників як співпозивачів чи співвідпові­дачів;

2) права та обов’язки кількох позивачів чи відповідачів ви­никли з однієї підстави. Наприклад, в одній дорожньо-транс­портній пригоді постраждали декілька власників авто­мобілів, а також зазнали ушкодження здоров’я особи, які ке­рували автомобілями за трудовими чи договірними відноси­нами;

3) предметом спору є однорідні права й обов’язки.

Умови, за яких допускається процесуальна співучасть, ма­ють відповідати умовам об’єднання і роз’єднання позовів, що встановлені у ст. 126 ЦПК. ЦПК встановлено лише один кри­терій для об’єднання позовів у одне провадження - однорід­ність позовних вимог, хоча у п.З ч. 2 ст. 32 ЦПК йдеться про однорідність прав і обов’язків.

Достатньо однієї з них для того, щоб об’єднати позовні ви­моги декількох позивачів у одне провадження.

При ухваленні судового рішення за участю співучасників суд зобов’язаний у ньому дати відповідь щодо прав і обов’язків кожного співучасника. На практиці бувають випадки, коли суд може відмовляти у задоволенні позову деяким зі співпози­вачів. Щодо солідарної відповідальності співвідповідачів, то суд повинен в рішенні зазначити цю обставину або визначити частку кожного з них.

Співучасники можуть доручити вести справу одному з них за умови, що ця особа мала б повну цивільну процесуальну діє­здатність. Повноваження представника одного або декількох із співучасників повинні бути застережені у виданій йому (їм) від імені інших співучасників довіреності. Це є добровільне представництво. Але якщо хтось із співучасників захоче мати адвоката, він може укласти з ним договір або ж сам давати по­яснення у справі та вчиняти інші процесуальні дії.

3.1.3. Заміна неналежного відповідача, залучення співвід­повідачів

Поняття належних та неналежних сторін

Виходячи із ст. 119 ЦПК, де йдеться про зміст позовної за­яви, саме позивач встановлює відповідача у справі. Пред’яв­ляючи позовну заяву, позивач може зазначити відповідачем особу, яка не є носієм спірного обов’язку, тобто неналежного відповідача. При пред’явленні позову суд не завжди здатен од­разу ж встановити, чи є позивач або відповідач належними сторонами, оскільки при пред’явленні позову вони є передба­чуваними суб’єктами спірних матеріальних правовідносин і питання про їхню належність до справи вирішується тільки на підставі застосування норм матеріального права та з ураху­ванням поданих доказів у справі.

За загальним правилом, позов має пред’являтися до суду належним позивачем, тобто особою, яка має право вимоги за позовом, оскільки саме її права, свободи та інтереси порушені, оспорюються або невизнані (ст. З ЦПК) та лише до належного відповідача - особи, яка повинна відповідати за позовом. Та­ке процесуальне право та обов’язок позивача та відповідача бути належним суб’єктом цивільних процесуальних відносин зумовлено матеріально-правовими відносинами, учасниками яких вони є. Належні сторони у цивільному процесі є носіями суб’єктивних прав та обов’язків, які складають зміст мате­ріально-правових відносин.

Якщо судом буде встановлено, що позов пред’явлено нена­лежним позивачем, тобто тією особою, яка не має права вимо­ги, то суд не може на цій підставі відмовити позивачеві у від­критті провадження у справі (ст.122 ЦПК) чи закрити провад­ження (ст.205 Ц1ІК), оскільки такі підстави у цих нормах не передбачено. Суд також із власної ініціативи не може заміню­вати неналежного позивача, оскільки порушуватиметься та­кий принцип цивільного процесу, як диспозитивність. Суд має розглянути вимогу неналежного позивача по суті та ухва­лити рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки не­належний позивач не має права вимоги. Суд за власного іні­ціативою може лише залучити особу до участі у справі належ­ного, на його думку, позивача, як третю особу без самостійних вимог на боці цього позивача (ст. 36 ЦПК).

Щодо неналежного відповідача - особи, яка не повинна відповідати за позовом, оскільки не є суб’єктом спірних ма­теріально-правових відносин та не має обов’язків, які з них випливають, перед позивачем та щодо якої виключається «пе­редбачення», яке мало місце при пред’явленні позову, про йо­го відповідальність перед позивачем, то законом передбачено порядок його заміни.

Порядок заміни неналежного відповідача

У статті 33 ЦПК об’єднано два інститути: інститут заміни неналежного відповідача та інститут залучення співвідповіда­чів.

У ЦПК не конкретизовано, на якій стадії процесу суд може провести заміну неналежного відповідача, тільки зазначаєть­ся, що така заміна може відбуватися без припинення розгляду справи (ч. 1 ст. 33 ЦПК).

Випадки заміни неналежного відповідача:

Заміна неналежного відповідача може мати місце: за кло­потанням позивача та ініціативою суду, тому що саме до ком­петенції суду належить перевірка процесуальної правосу- б’єктності осіб, які беруть участь у справі.

Заміна неналежного відповідна відбувається:

1) за клопотанням позивача (ч. 1 ст. 33 ЦПК) (а також тре­тьої особи з самостійними вимогами до відповідача чи обох сторін. - С.Ф.);

2) за ініціативою суду та при наявності згоди позивача;

3) за ініціативою суду та при відсутності згоди на це позива­ча.

При заміні неналежного відповідача на належного їх згода на вибуття чи вступ у процес не вимагається.

Щодо першого випадку, якщо позивач клопотатиме про заміну неналежного відповідача, він має вибути із процессу, а належний відповідач - вступити у процес.

Щодо другого випадку, якщо судом буде встановлено, що відповідач є неналежним та позивач дасть згоду на його замі­ну, неналежний відповідач має вибути із процесу, належний - вступити у процес.

Щодо третього випадку, якщо суд встановить, що відпові­дач є неналежним, а позивач не дасть згоди на його заміну, суд має право залучити до участі у справі другого відповідача як належного, а не як співвідповідача, як зазначено у ст. 33 ЦПК. Якщо у процесі одночасно беруть участь належний та неналежний відповідачі, вони не є співвідповідачами (співу­часниками), оскільки їх інтереси не збігаються, у них немає спільного обов’язку щодо позивача. Щодо наслідків розгляду справи з одночасною участю у справі неналежного та належ­ного відповідачів, то позов повинен вирішуватися щодо дру­гого, тобто належного відповідача та саме на нього мають по­ширюватися усі правові наслідки законної сили судового рі­шення¹¹.

Суд при проведенні заміни неналежного відповідача пови­нен постановити ухвалу.

Порядок залучення співвідповідачів

У статті 33 ЦПК йдеться також про такий інститут цивіль­ного процесу, як залучення співвідповідачів, тобто у одній нормі об’єднано інститут заміни неналежної сторони та інсти­тут залучення співвідповідачів.

Залучення співвідповідача може мати місце:

1) за клопотанням позивача;

2) за ініціативою суду.

Щодо першого випадку, якщо позов було пред’явлено до одного відповідача, але буде встановлено, що існують інші осо­би, які повинні відповідати за позовом, оскільки вони також є суб’єктами спірних матеріальних правовідносин, то за клопо­танням позивача суд може залучити цих осіб до участі у справі як співучасників, тобто співвідповідачів (наприклад солідар­на відповідальність).

Щодо другого випадку, якщо позивач не дає згоди на залу­чення іншої особи як співвідповідача, суд може залучати іншу особу як співвідповідача за власно» ініціативою. Тобто у ч. 1 ст, 33 ЦПК йдеться про залучення до участі у справі іншої осо­би як співвідповідача за ініціативою суду, а не про заміну не­належного відповідача.

Вважаємо, якщо позивач не згоден на заміну неналежного відповідача іншою особою чи залучення у справі відповідачів, то суд має розглядати справу за первісно заявленим позовом та відмовити позивачеві у задоволенні позовних вимог, а не залу­чати при цьому іншу особу як співвідповідача чи залучати до справи належного відповідача за власного ініціативою, оскіль­ки така ініціатива суду суперечитиме ч. 4 ст. 10 ЩІК та ч. З ст. 11 ЦПК.

Процесуальні наслідки заміни неналежного відповідача, залучення співвідповідачів

Заміна неналежного відповідача та вступ у процес належ­ного або другого відповідача, залучення співвідповідачів може мати місце у суді першої інстанції до ухвалення судових рішень. Після заміни неналежного відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа розглядається спо­чатку тільки за їхнім клопотанням (ч, 2 ст.ЗЗ ЦПК). Це поло­ження закону зумовлено тим, що до вступу у процес належно­го відповідача процесуальну діяльність на стадії підготовки, розгляду справи по суті здійснював неналежний відповідач, тому усі дії, вчинені ним до вступу належного відповідача, не мають ніякого правового значення та не можуть бути викорис­тані судом при ухваленні судового рішення щодо належного відповідача. В основу судового рішення не можуть бути покла­дені, зокрема, визнання позову повністю або частково нена­лежним відповідачем, подання ним доказів, доведення перед судом переконливості обставин, якими неналежний відпові­дач обґрунтовував свої заперечення проти позову. У противно­му разі порушуватиметься такий принцип цивільного проце­су, як безпосередність.

3.1.4. Процесуальне наступництво

Процесуальне правонаступництво - заміна сторін чи третіх осіб (правопопередників) іншою особою (правонаступ­ником) у разі вибуття з процесу суб’єкта спірних чи встановле­них судом правовідносин.

При процесуальному наступництві має місце перехід про­цесуальних прав та обов’язків під час процесу від однієї особи, яка була стороною або третьою особою у справі, до іншої, яка не брала участі у справі.

Основою процесуального наступництва є наступництво у матеріальних правах та обов’язках. У цивільному праві воно поділяється на універсальне та сингулярне, коли правонас- тупництво відбувається щодо всіх прав та обов’язків суб’єкта цивільних відносин, а також коли стосується лише певної час­тини таких прав та обов’язків.

Процесуальне наступництво є завжди загальним щодо ма­теріального. Тобто у цивільному процесі до правонаступника переходять усі процесуальні права та обов’язки, не може бути половинчастого (часткового) правонаступництва. Наприклад, коли під час розгляду справи помирає позивач, то всі його про­цесуальні права, встановлені у ЦПК для позивачів, перехо­дять до його правонаступника.

Підстави процесуального наступництва (ч. 1 ст. 37 ЦПК):

- смерть фізичної особи, яка була стороною чи третьою осо­бою у процесі;

- оголошення її померлою;

- встановлення факту смерті у порядку окремого провад­ження;

- припинення юридичної особи¹®;

- заміна кредитора чи боржника у зобов’язанні, тобто при переведенні боргу чи уступки вимоги, а також в інших випад­ках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір.

За загальним правилом, процесуальне наступництво мож­ливе не з усіх вимог, а тільки з тих, які мають майновий ха­рактер. Правонаступництво не допускається, якщо вимога тісно пов’язана з особистістю, тобто йдеться про захист осо­бистого немайнового права, наприклад, розірвання шлюбу, стягнення аліментів, поновлення на роботі.

Правонаступництво щодо третіх осіб

Процесуальне наступництво також можливе щодо третьої особи з самостійними вимогами, оскільки третя особа, пре­д’являючи самостійну вимогу на предмет спору за ч. 1 ст. 34, має усі процесуальні права та обов’язки позивача та вважає, що саме її спірне право порушене і воно потребує захисту шля­хом ухвалення судового рішення, яке буде підставою для от­римання певних благ правонаступником після вибуття із про­цесу його правопопередника.

Щодо третіх осіб без самостійних вимог, то у разі їх вибут­тя із процесу правонаступництво може також мати місце, хо­ча вони у процесуальних правах не прирівнюються до сторін, але така ситуація зумовлена правом регресу. Тобто якщо буде розглянуто первісний позов, де участь брала третя особа без са­мостійних вимог на боці відповідача, і позовні вимоги буде за­доволено у повному обсязі та при розгляді справи встановлено, що вона вчинила правопорушення. Щодо правонаступництва третьої особи без самостійних вимог на боці позивача: наприк­лад, було завдано шкоди підприємству та здоров’ю водія, по­шкоджені одяг, годинник, телевізор - керував автомобілем підприємства водій, тоді він е третьою особою на боці позива­ча. В частині майнової шкоди може мати місце правонаступ­ництво, а в немайновій - ні (адже йдеться про здоров’я).

Порядок вступу у процес правонаступника

Правонаступництво може мати місце на будь-якій стадії цивільного процесу, тобто як з моменту відкриття проваджен­ня у справі до ухвалення судового рішення, так і після його ухвалення - до набрання ним законної сили.

На період вирішення питання про вступ у процес правонас­тупника провадження у справі повинно зупинятися за п. 1 ст. 201 ЦПК на точно не визначений строк, тобто до вступу чи залучення у справу правонаступника (ч. 1 ст, 203 ЦПК). Після вступу у процес правонаступника він має продовжуватися, і ті права, які були притаманні правопопереднику, та ті дії, які він вчинив, є обов’язковими для правонаступника тією ж са­мою мірою, якою вони були обов’язковими для правоноперед- ника, оскільки права правопопередника та правонаступника збігаються і не суперечать між собою.

Вступ у процес правонаступника має оформлятися ухвалою суду. Це зумовлено тим, що суд на підставі п. 1 ч. 1 ст. 201, ст. 203 ЦПК зобов’язаний зупиняти провадження у справі до вступу у справу правонаступника, якщо спірні правовідноси­ни допускають правонаступництво, про що за ч. 2 ст. 201 ЦПК повинен постановити ухвалу.

Вступаючи у процес, правонаступник має довести своє пра­во на наступництво прав та обов’язків конкретного суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин. Після вступу у про­цес правонаступника за ч. 1 ст. 204 ЦПК провадження у спра­ві відновлюється.

Щодо заміни правопопередника-позивача, то потрібна зго­да, правильніше клопотання, про це правонаступника. Якщо такої згоди (клопотання) немає, провадження у справі повин­но закриватися, але така підстава не передбачена у ст. 205 ЦПК та за аналогією тут не може застосовуватися п. 1 цієї нор­ми, оскільки передбачуваний правонаступник позивачем не є. Крім того, правонаступник повинен подавати відповідну зая- ву-клопотання, що відповідає принципу диспозитивності. Щодо пунктів 6, 7 ст. 205 ЦПК, тут йдеться про закриття про­вадження у справі, коли правовідносини не допускають про­цесуального право наступництва.

Заміна ж правонопередника-відповідача правонаступни­ком відбувається незалежно від волі (згоди) останнього та по­винна узгоджуватися з волею позивача, здійснюватися на під­ставі ухвали суду. Тобто у цьому випадку може застосовувати­ся аналогія ст. 33 ЦПК, де має враховуватися воля позивача.

Якщо правопопередник помер у проміжок часу від ухва­лення рішення до набрання ним законної сили, саме суд пер­шої інстанції повинен допустити до участі у справі правонас­тупника, і тоді до нього перейде право апеляційного оскар­ження судового рішення. Якщо правонаступник вступить у процес після набрання рішенням законної сили і заявить, що не знав про знаходження справи у суді, тому пропустив строк на апеляційне оскарження, то формально він не може оскар­жити це рішення у касаційній інстанції, оскільки це супере­чить передбаченій ЦПК процедурі (обов’язковість розгляду справи спочатку у апеляційній інстанції). Але він може звер­нутися до суду першої інстанції з проханням про поновлення терміну на подання апеляційної скарги, оскільки пропуск ним строку на подання апеляційної скарги був зумовлений по­важними причинами.

У частині 1 ст. 37 ЦПК йдеться про те, що правонаступник може бути залучений на будь-якій стадії цивільного процесу, тобто як у суді першої, так і апеляційної і касаційної інстан­цій чи на стадії виконавчого провадження.

Так, коли справа розглядається у суді першої інстанції і ма­теріальне наступництво мало місце саме у цей проміжок часу, то процесуальний наступник відповідача без його згоди може залучатися судом у процес до ухвалення судового рішення.

Якщо ж наступництво у матеріальних правах мало місце на стадії апеляційного та касаційного проваджень або при вико­нанні судового рішення, то процесуальне наступництво відпо­відача не може здійснюватися без його згоди, оскільки рішен­ня фактично ухвалювалося без участі у судовому процесі пра­вонаступника.

У такому разі можна говорити про активну роль суду, який має здійснити певні заходи для того, щоб залучити до участі у справі правонаступника. Для того, щоб залучити правонас­тупника, його треба розшукати. Це можна здійснити шляхом звернення до державного нотаріуса за останнім місцем прожи­вання фізичної особи або за місцем реєстрації юридичної осо­би, де мають бути відомості про реорганізацію чи ліквідацію юридичної особи.

Якщо у правонаступництві беруть участь декілька осіб як з боку позивача, так і з боку відповідача, суд повинен їх усіх про це повідомити.

Після встановлення відомостей про правонаступників суд має з’ясувати їх позицію з приводу продовження процесу роз­гляду справи або відмову від участі у справі, якщо вони замі­нюють позивача.

Що ж до вступу у процес кожного із правонаступників по­зивача, то це їхнє вільне волевиявлення, навіть і у тому випад­ку, коли за законом має місце обов’язкова активна співучасть.

Щодо відповідача - фізичної особи, то він може бути право­наступником лише у розмірі успадкованого майна.

Представник не може ототожнюватися з правонаступни­ком у справі особи, що вибула, оскільки він діє лише до того часу, до якого діють його повноваження як представника. У разі вибуття з процесу основного суб’єкта перестають діяти повноваження представника, і постає питання про правонас- тупництво.

Відмінність процесуального правонаступництва від замі­ни неналежного відповідача:

- процесуальне наступництво можливе щодо сторін, третіх осіб як з самостійними вимогами, так І без самостійних вимог щодо предмета спору, а заміна неналежної сторони - лише що­до відповідача;

- процесуальне наступництво має місце на всіх стадіях ци­вільного процесу, а заміна неналежного відповідача - лише у суді першої інстанції до ухвалення рішення;

- при правонаступництві процес продовжується, а при замі­ні неналежного відповідача процес може починатися спочатку за його клопотанням;

- щодо процесуальних прав та обов’язків, то вони є обов’яз­ковими для правонаступника тією самою мірою, в якій були обов’язковими для правопопередника, а при заміні неналеж­ного відповідача усі дії, вчинені неналежним відповідачем, не викликають для останнього ніяких правових наслідків;

- правонаступництво настає внаслідок переміни суб’єктів спірних відносин, між якими існує матеріально-правовий зв’язок, а заміна неналежної сторони — відповідача - у разі відсутності матеріального обов’язку перед позивачем.

3.2. Треті особи як суб’єкти позовного провадження

Поняття третіх осіб

Треті особи є спеціальними суб’єктами позовного провад­ження. Суд з метою повного та всебічного розгляду справи має уточнити у сторін коло осіб, на права яких може вплинути майбутнє судове рішення. До таких осіб, які мають певний інтерес у справі сторін, хоча не є суб’єктами спірних мате­ріальних правовідносин, належать треті особи.

Треті особи - суб’єкти цивільних процесуальних правовід­носин, які вступають у відкриту в суді цивільну справу між сторонами з метою захисту своїх особистих порушених, невиз­наних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Треті особи мають певний інтерес у справі, оскільки рішен­ня суду між сторонами може вплинути на їх права та обов’яз­ки.

Інтерес третіх осіб має як матеріальний, так і процесуаль­ний характер.

Матеріальна заінтересованість третіх осіб полягає у то­му, що рішення, ухвалене по спору сторін може порушити ма­теріальні права третьої особи, може стати підставою пред’яв­лення до третьої особи регресного позову.

Щодо процесуальної заінтересованості третіх осб, то во­на виявляється у недопущенні ухвалення для них несприят­ливого рішення. Тому, користуючись загальними процесуаль­ними правами осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК), зокрема, правом подавати докази, брати участь у їх дослід­женні, задавати питання, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркуван­ня, які виникають під час розгляду, і заперечення проти кло­потань, вони впливатимуть на хід судового процесу, тим са­мим сприятимуть суду у встановленні об’єктивної істини.

У теорії цивільного процесу та законодавстві виділяють два види третіх осіб:

1) які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору між сторонами;

2) які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спо­ру між сторонами.

У статті 34 ЦПК має місце посилання на процесуальне ста­новище третіх осіб із самостійними вимогами, на їх процесу­альні права та обов’язки, а також регламентується їх порядок вступу у процес. Проте у даній нормі не розкрито сутність цих суб’єктів.

3.2.1. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору між сторонами - суб’єкти позовного провад­ження, які вступають у відкриту у суді справу між сторонами, пред’явивши позов на предмет спору до однієї чи обох сторін з метою захисту своїх особистих порушених, невизнаних чи ос­порюваних прав свобод чи інтересів.

Рис. 3. Порядок вступу у процес третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору між сторонами.

Третя особа вступає у справу:

- на будь-якій стадії цивільного процесу у суді першої інстанції, тобто до ухвалення судового рішення;

- в уже розпочатий процес по спору між сторонами;

- шляхом пред’явлення самостійного позову до однієї або обох сторін;

- за власного ініціативою;

- для захисту своїх особистих прав та інтересів.

Щодо підстав вступу в процес третіх осіб, то вони заявля­ють самостійні вимоги щодо предмета спору між сторонами, тобто на той самий матеріальний предмет, який складає об’єкт спірних матеріальних правовідносин. Таким об’єктом може бути і нематеріальний предмет.

Третю особу, яка заявляє самостійні вимоги до відповідача, слід відрізняти від співпозивачів (співучасників). Вимоги співпозивачів направлені до відповідача, і вони не виключа­ють один одного, оскільки інтереси співпозивачів збігаються.

Вимоги третьої особи не можуть пред’являтися одночасно з вимогою позивача, вони е відносно самостійними, оскільки пред’являються на базі первісного позову, тобто позову, пред’явленого первісним позивачем. Згідно зч, 1 ст. 34 ЦПК треті особи вступають в уже розпочату сторонами у суді спра­ву.

Є спірні точки зору з приводу того, що «інтереси третьої особи з самостійними вимогами та співпозивача завжди мають взаємовиключний характер», але практика свідчить і про інше. Наприклад, між подружжям має місце спір про поділ квартири, яка була придбана у шлюбі за кошти батьків пози­вача. Батьки позивача (чоловіка) вступають у процес з само­стійними вимогами, пред’являючи позов до відповідачки (ко­лишньої дружини їхнього сина) про повернення їм 1/2 части­ни грошей за договором позики, які брали у них сторони на придбання спірної квартири. До сина такий позов не пред’яв­ляється. Як бачимо з даного прикладу, інтереси позивача - си­на та інтереси його батьків - третіх осіб з самостійними вимо­гами не суперечать одні одним¹⁹.

Пред’являючи такий позов, третя особа повинна дотриму­ватися закону щодо змісту та форми позовної заяви, яка має бути оплачена судовим збором та відповідати іншим вимогам, встановленим у статтях 119, 120, 125 ЦПК.

Щодо підсудності такої заяви, вона повинна пред’являти­ся за аналогією до ст. 113 ЦПК, тобто третя особа з са­мостійними вимогами незалежно від підсудності її позову по­винна пред’являти його у суд за місцем розгляду первісного позову.

Процесуальні права та обов’язки третіх осіб з самостійни­ми вимогами щодо предмета спору

Треті особи з самостійними вимогами щодо предмета спору користуються загальними правами та несуть обов’язки осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК).

Щодо спеціальних процесуальних прав третьої особи з са­мостійними вимогами, то вона користується спеціальними процесуальними правами позивача, передбаченими ст. 31 ЦПК:

- протягом усього розгляду справи може змінити підставу або предмет своєї вимоги (позову), яка пред’являється до однієї чи обох сторін;

- збільшити або зменшити розмір позовних вимог;

- відмовитися від позову;

~ вимагати виконання судового рішення у частині, яка сто­сується третьої особи;

- при заміні неналежного відповідача може клопотати про залучення до справи належного відповідача;

- може бути учасником мирової угоди (тристоронньої), яка укладається між сторонами та третьою особою з самостійними вимогами.

Згідно з ч. 1 ст. 34 ЦПК на третіх осіб з самостійними вимо­гами поширюються також обов’язки позивача.

До третіх осіб з самостійними вимогами щодо предмета спору позивачем та відповідачем може пред’являтися зу­стрічний позов. Хоча це положення однозначно не закріплено у ЦПК.

Відмова позивача від первісного позову не означає закрит­тя провадження у справі за позовом третьої особи з са­мостійними вимогами. Суд за первісним позовом повинен пос­тановити ухвалу про закриття провадження у справі, виділив­ши в окреме провадження вимоги третьої особи з самостійни­ми вимогами та продовжити їх розгляд.

Випадки вступу у процес третьої особи з самостійними ви­могами з урахуванням стадійності цивільного процесу

1. Третя особа вступила у процес після відкриття провад­ження у справі (статті 123,125 ЦПК).

Суд вирішує питання про прийняття такої заяви, потім - про можливість допуску третьої особи до участі у вже розпоча­тий процес, а також про доцільність розгляду її позову разом із первісним позовом, про що постановлює ухвалу.

Після допуску третьої особи з самостійними вимогами у процес між сторонами та прийняття її позову копія позовної заяви третьої особи направляється стороні або сторонам з ух­валою. Сторона (сторони) має (мають) право подати письмове заперечення проти вимоги третьої особи.

Після цього суд призначає попереднє судове засідання з участю третьої особи. Якщо ж спір з участю третьої особи не буде врегульовано, проводиться підготовка справи до судового розгляду, в якому також бере участь третя особа, а далі розг­лядається справа по суті.

2. Третя особа з самостійними вимогами вступила у про­цес на стадії попереднього судового засідання.

Суддя вирішує питання про допуск або відмову у допуску третьої особи з самостійними вимогами до участі у справі між сторонами. Якщо третя особа допущена до участі у справі, копія її позовної заяви вручається стороні(ам) для надання письмових пояснень, та суддя призначає дату попереднього судового засідання по спору між сторонами з участю третьої особи з самостійними вимогами. Якщо спір не буде врегульо­вано у попередньому судовому засіданні, проводиться підго­товка справи до судового розгляду, а потім судовий розгляд.

Якщо третя особа з самостійними вимогами вступила у про­цес на стадії підготовки справи до судового розгляду (ч. 6 ст. 130 ЦПК), суддя вирішує питання про її допуск у процес, про що постановлює ухвалу. Копію її позовної заяви направ­ляє стороні(ам) для надання письмових заперечень, після чого призначає справу до судового розгляду.

3. Третя особа з самостійними вимогами вступила у про­цес на стадії судового розгляду (ч. 1 ст. 126 ЦПК).

Суддя повинен вирішити питання про її допуск або відмову у допуску до процесу розгляду справи, про що постановити ух­валу.

Після вступу у справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору між сторонами, справа за клопо­танням цієї особи розглядається спочатку (ч. 2 ст. 34 ЦПК). Розгляд справи повинен починатися спочатку незалежно від такого клопотання, згідно з принципом безпосередності (ст. 159 ЦПК), а також це обумовлено статтями 176, 179, 180, 183, 185, 187 ЦПК. Так, сторони у справі повинні мати реаль­ну можливість відповісти на пред’явлений до них позов, тому їхня позиція як осіб, які беруть участь у справі, має врахову­ватися при вирішенні питання про допуск третьої особи до участі у справі та, зокрема, про слухання справи спочатку. Інакше не можна говорити про рівність прав осіб, які беруть участь у справі. Розгляд справи доцільно починати з поперед­нього судового засідання, оскільки сторони мають висловити своє ставлення до самостійних вимог третьої особи.

Про допуск третьої особи з самостійними вимогами до уча­сті у справі за позовом між сторонами суд постановлює ухвалу про об’єднання позову третьої особи з самостійними вимогами у одне провадження з первісним позовом сторін (ст.123 ЦПК).

Якщо суд відмовить у допуску до участі у справі третьої осо­би з самостійними вимогами (визнання її такою), про це він має постановити ухвалу.

Різні думки у вчених-процесуалістів та практиків викли­кає можливість поширення на таку процесуальну конструк­цію, як «спільне провадження з розгляду первісного позову та позову третьої особи з самостійними вимогами» положення ч, 2 ст. 126 ЦПК про роз’єднання об’єднаного у одне провад­ження позову третьої особи з самостійними вимогами з первіс­ним позовом. Законодавець передбачив інститут третіх осіб з самостійними вимогами щодо предмета спору між сторонами саме з метою одночасного розгляду первісного позову та позо­ву третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спо­ру між сторонами з метою недопущення ухвалення рішення, яке порушуватиме права третьої особи. Крім того, доцільність спільного розгляду первісного позову сторін та позову третьої особи зумовлена також тим, що ці два позови взаємопов’язані, вони виникають із одних правовідносин, вимоги за позовами можуть зараховуватися або задоволення позову третьої особи з самостійними вимогами може виключати повністю або част­ково задоволення первісного позову між сторонами. Дії щодо роз’єднання первісного позову та позову третьої особи з са­мостійними вимогами на практиці призводять до негативних наслідків, а саме - незахищеності прав третьої особи.

3.2.2. Треті особи без самостійних вимог щодо предмета спору між сторонами

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - це суб’єкти позовного провадження, які вступають або залучаються до участі у справі по спору між сто­ронами на стороні позивача або відповідача у зв’язку з тим, що ухвалене рішення може вплинути на їхні права та обов’язки щодо однієї зі сторін.

Рис. 4. Порядок вступу у процес третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору між сторонами.

Третя особа без самостійних вимог не бере безпосередньої участі від власного імені у спірних відносинах між сторонами, про це свідчить той факт, що вона не користується процесу­альними правами сторони, хоча виступає на стороні позивача або відповідача. Вона тільки пов’язана правовим зв’язком з однією із сторін. Треті особи без самостійних вимог здебільшо­го виступають на стороні відповідача, рідше - позивача.

Участь третіх осіб без самостійних вимог у процесі зумов­люється недопущенням ухвалення щодо останніх несприят­ливого для них рішення. Адже, користуючись комплексом процесуальних прав, передбачених у ст. 27 ЦПК, а саме беру­чи участь у судовому засіданні, вони можуть подавати докази, брати участь у їх дослідженні, подавати свої доводи, міркуван­ня, заперечувати проти доводів та міркувань інших осіб тощо та захищаючи свої власні інтереси допомагають тій особі, на чиїй стороні вони виступають, що зумовлено власними інтере­сами третьої особи.

Після пред’явлення регресного позову інтереси третьої осо­би та сторони, на чиїй стороні вона виступала, є протилежни-

ми. При розгляді регресного позову ті обставини, які були встановлені у судовому рішенні у справі, в яких брала участь третя особа без самостійних вимог, де зачіпалися її права та інтереси, не підлягають доказуванню згідно зі ст. 61 ЦПК, оскільки мають преюдиційне значення. Якщо ж третя особа не брала участі у первісному розгляді справи, оскільки не при­тягувалась до участі у ній, то вона має право доказувати та ос­порювати факти при розгляді регресного позову, оскільки во­на не була учасником процесу та на неї не поширюється закон­на сила судового рішення.

Процесуальні права та обов’язки третіх осіб без самостій­них вимог щодо предмета спору

Процесуальні права та обов’язки третіх осіб без самостій­них вимог передбачено у ст. 27 ЦПК. Ці особи користуються загальними процесуальними правами як особи, які беруть участь у справі. Вони не можуть користуватися спеціальними процесуальними правами сторін, хоча виступають на їхній стороні, оскільки сторонами не є, суд вирішує не їхні права, а вирішує спір про права сторін. Треті особи без самостійних ви­мог не повинні погоджувати свою діяльність зі стороною, на чиїй вони виступають, оскільки у процесі вони діють само­стійно, тобто незалежно від сторін. Не може до цих осіб бути пред’явлено зустрічний позов. Щодо матеріальних наслідків набрання рішенням за основним позовом законної сили, то во­ни не поширюються на третіх осіб без самостійних вимог як на співучасників, а саме співпозивачів та співвідповідачів.

Процесуальне становище третьої особи без самостійних ви­мог може бути змінено самою третьою особою на статус третьої особи з самостійними вимогами. Позивач і третя особа із са­мостійними вимогами щодо предмета спору можуть змінити статус третьої особи без самостійних вимог на відповідача у справі. Наприклад, коли у справі було отримано достатньо до­казів, які свідчать про незаконні дії третьої особи без са­мостійних вимог щодо предмета спору, то за заявою позивача або третьої особи з самостійними вимогами статус третьої осо­би без самостійних вимог може бути змінено на відповідача.

Порядок вступу або залучення третіх осіб без самостій­но

них вимог щодо предмета спору у процес згідно зі cm. 36 ЦПК можливий.:

- за власного ініціативою;

- за клопотанням осіб, які беруть участь у справі;

- за ініціативою суду.

Треті особи без самостійних вимог вступають у процес до ухвалення судом рішення. Щодо підстав вступу або притяг­нення третіх осіб без самостійних вимог у процес у справі між сторонами, вони досить різноманітні, але загальною є та, що рішення між сторонами може вплинути на особисті права та обов’язки третьої особи. Саме цією підставою в основному й зумовлений їхній вступ у процес. Найпоширенішою з них є підстава, яка передбачена нормами ЦК, де йдеться про право регресу, з яким у подальшому вправі звернутися одна зі сторін до третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору. Наприклад, коли директор звільнив працівника своїм нака­зом, то відповідачем має ставати підприємство, установа, ор­ганізація, а третьою особою - сам директор. Це положення зу­мовлене тим, що надалі власники підприємства або керівники вищестоящих установ вправі звернутися до директора з позо­вом, якщо у результаті незаконного звільнення підприємство зазнало істотних збитків з вини директора.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть бути залучені до участі у справі та­кож за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Щодо ініціативи суду, то її, ма­буть, не повинно бути, оскільки порушуватиметься принцип змагальності цивільного процесу. Про необхідність притяг­нення третьої особи повинні заявляти самі сторони, на чиєму боці мають виступати треті особи, оскільки на момент розгля­ду справи їх інтереси збігаються.

Після вступу в процес третьої особи без самостійних вимог, доцільно все ж таки починати розгляд справи спочатку, оскільки треті особи без самостійних вимог належать до осіб, які беруть участь у справі, вступають або притягуються до участі у справі з метою захисту своїх власних інтересів та ух­валене між сторонами рішення може вплинути на їхні права та інтереси. На вирішення цього питання також поширюєть­ся дія таких принципів цивільного процесу, як безпосе­редність, законність. Крім того, законодавець наділяє їх комплексом прав, які безпосередньо стосуються їхньої проце­суальної діяльності щодо доказування, а саме: вони можуть подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання, висловлювати свої міркування, подавати свої до­води та цю процесуальну діяльність вони мають право здійснювати особисто і самостійно, тому що в її основі лежить оціночний фактор, який залежить від внутрішнього переко­нання цієї особи.

Сторони зобов’язані повідомити суд про третю особу без са­мостійних вимог, яка може вступити або бути залученою у процес між сторонами на боці позивача або відповідача Такий обов’язок зумовлюється тим, що у сторони за рішенням суду може виникнути право заявити вимогу до третьої особи (право регресу) або сама третя особа може заявити у такому випадку вимогу до сторонни, оскільки третя особа без самостійних ви­мог належить до осіб, які беруть участь у справі, може заявля­ти клопотання, висловлювати свої міркування, доводи.

Однак це положення має декларативний характер, оскіль­ки не передбачає певної відповідальності у разі невиконання такого обов’язку. Неповідомлення суду відомостей про на­явність інтересів у спірних правовідносинах з боку третіх осіб може звільнити третю особу від відповідальності, і це поло­ження слід було б вважати загальним.

У заяві про залучення третьої особи мають зазначатися ві­домості:

- ім’я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місцезнаходження;

- підстави, з яких вона має бути залучена до участі у справі.

Заява може мати самостійний характер або відомості про третю особу можуть бути зазначені у позовній заяві - після відповідача, може бути усною, зробленою у попередньому су­довому засіданні.

Суд має не тільки повідомити третю особу про справу, а й направити їй копію заяви про необхідність залучення її як третьої особи, а також копію позовної заяви та заперечення проти позову (ч. 1 ст. 120 ЦПК). Суд має встановити строк тре­тій особі для вступу у справу або повідомити дату наступного судового засідання. Копія заяви про залучення третьої особи надсилається особам, які беруть участь у справі.

Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про зго­ду на участь у справі, справа розглядається без неї, тобто її участь не є обов’язковою.

Згідно з принципом диспозитивності третя особа, яка не за­являє самостійних вимог щодо предмета спору, може сама звернутися із заявою про свою участь у справі.

Якщо ж особи, які беруть участь у справі, заперечують про­ти залучення чи допуску третьої особи до участі у справі, то фактично вони заперечують той охоронюваний законом інте­рес, який мала захищати третя особа. Особливо це питання стосується третіх осіб без самостійних вимог на боці відповіда­ча, оскільки таким чином відповідач заперечує можливість звернення з регресним позовом до третьої особи. Суд вирішує це питання залежно від обставин справи, шляхом постанов­ления вмотивованої ухвали.

Отже, загальний порядок передбачає можливість транс­формації правового статусу третьої особи без самостійних ви­мог у третю особу із самостійними вимогами щодо предмета спору. Так, при розгляді первісного позову між позивачем та відповідачем та ухваленні рішення у цьому спорі воно може впливати на права третіх осіб. У такій ситуації третя особа без самостійних вимог може пред’явити позов до однієї чи обох сторін. Такі ситуації обумовлені нормами матеріального пра­ва. Наприклад, у справі, де вирішувалося питання про право на обов’язкову частку у спадщині одного із подружжя, були залучені до участі у справі інші спадкоємці першої черги як треті особи без самостійних вимог на боці позивача. Це пояс­нювалося тим, що обов’язкова частка у спадщині рахується з урахуванням кількості спадкоємців першої черги. Всього дітей у спадкодавця було троє, двоє з яких на момент відкрит­тя спадщини також були непрацездатними і заявили свої ви­моги щодо отримання ними обов’язкової частки у спадщині.

Тобто вони набули статус третіх осіб із самостійними вимога­ми щодо предмета позову - спадщини.

4.