Процес доведення та його елементи

Процес доведення - це розумова діяльність осіб, які беруть участь у справі, орієнтована на досягнення позитивного ре­зультату у захисті власних прав та інтересів у суді, яка вира­жається у юридично грамотному обґрунтуванні позиції у справі.

Існують правові ситуації, коли особи допускають істотні правові помилки і захистити їх права просто неможливо і тут допомогти такій особі неможливо. Зокрема, гр. Д. позичив за усною угодою гр. А. значну суму коштів. Коли ж батьки гр. А. повертали гроші, то гр. Д. власноручно написав розписку, що він кошти у сумі 10 000 гривень отримав і не зробив будь- яких застережень чи пояснень. У цьому випадку, очевидним доказом існуючого боргу гр. Д. є розписка, а події, що переду­вали їй, довести в суді стає неможливим.

Тому процес доведення - це надбудова над існуючими дока­зами і вони тісно взаємопов’язані, але доведення стосується і кваліфікації матеріальних і процесуальних правовідносин, обґрунтування порушеного права, вини відповідача, розміру завданої шкоди та інших випадків, коли потребуватиметься обґрунтувати позицію у справі. Наприклад, коли судді заяв­ляється відвід, то у переважній більшості випадків йде поси­лання на помилки або правопорушення судді, які, на думку особи, мали місце під час розгляду справи і свідчать про упе­редженість судді. Тобто у цій ситуації відбувається доведен­ня позиції особи за допомогою норм законодавства та тих юридичних обставин, які мали місце при розгляді справи. У зв’язку з цим визначити, коли потребуватиметься доведення в цивільному процесі, просто неможливо, оскільки для такого аналізу створюються науково-практичні коментарі законів.

8.1. Дослідження доказів та його стадії

Дослідження доказів - процесуальна діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, яка спрямована на перевірку та встановлення належності та допустимості доказів, які пода­ні сторонами на підтвердження їх вимог та заперечень, їх дос­татності та достовірності.

Особливість такого дослідження полягає в тому, що кожна з осіб, які беруть участь у справі, переслідуючи власні цілі, на­дає публічний аналіз доказам, поданим іншими особами. Та­кий публічний аналіз стає підґрунтям для висновків суду, який узагальнює їх і на цій підставі виробляє власні висновки.

У нормах ЦПК закріплено процедуру щодо дослідження до­казів, передбачених у ч.2 ст. 57 ЦПК. Порядок дослідження таких доказів має свої певні особливості та закріплений у ок­ремих нормах ЦПК.

Порядок дослідження доказів передбачено ЦПК, проте за­лежно від змісту спірних правовідносин і в разі потреби може бути змінений судом, наприклад, спочатку суд досліджує пись­мові та речові докази, а потім допитує свідків. Про зміну по­рядку дослідження доказів суд виносить протокольну ухвалу.

Процес дослідження доказів у цивільному судочинстві відбувається досить хаотично, оскільки докази не «розклада­ються» за зв’язком із спірними юридичними обставинами, а досліджують за видами і розташуванням у справі. Це призво­дить до розмитості інформаційних потоків, які спрямовують­ся для дослідження суду та ускладнюють у подальшому їх об’єктивну оцінку. Особливою складністю відрізняється дослідження окремих видів доказів, що зумовлено їх спе­цифікою, та сукупності доказової інформації, з якої необхідно усунути суперечності,

8.2. Особливості дослідження окремих видів доказів

8.2.1, Дослідження пояснень сторін, третіх осіб, заявників та заінтересованих осіб і їх представників

На стадії судового розгляду суд заслуховує пояснення сторін, третіх осіб, заявників та їх представників. Ці пояснен­ня вміщують виклад обставин справи, що характеризують по­рушення або оспорювання прав чи охоронюваних законом інтересів, і твердження про певні юридичні обставини, які кожна сторона, третя особа з самостійними вимогами та заяв­ники зобов’язані довести суду.

При цьому твердження про існування певних юридичних обставин дій, подій або стану можуть мати місце у поясненнях лише тих суб’єктів, які брали участь у розглядуваних пра­вовідносинах, а їх представникам слід надавати лише правову оцінку відповідним обставинам, висловлювати доводи та міркування.

Давання пояснень цими суб’єктами має відповідати пред­мету доведення, який формується кожною стороною і на підставі цього має складатись в уяві судді, якому, на відміну від суб’єктивної позиції кожної сторони, необхідно сприйняти об’єктивні межі дослідження. Звідси випливає, що у судді має формуватись уявлення про предмет доведення, який буде вра­ховувати не тільки позицію однієї сторони, але й інших осіб, що беруть участь у справі.

Судова практика

У суді розглядалася цивільна справа про відшкодування шко­ди, завданої у результаті ДТП. Позов було пред’явлено до юри­дичне». особи. Водій, що вчинив ДТП мае брати участь у справі як третя особа без самостійних вимог на боці відповідача.

У попередньому судовому засіданні було встановлено, що автомобіль дійсно належить юридичній особі, але вона здала його в оренду іншій юридичній особі, водій якої й здійснив ДТП. У цій ситуації на боці відповідача мають притягуватись не тільки власник автомобіля, але і його орендар та працівник цього підприємства, в результаті дій якого мало місце ДТП та було завдано шкоди позивачеві.

У цій справі позивач обмежився встановленням належного відповідача у справі - власника автомобіля, оскільки його не цікавлять правовідносини власника автомобіля з іншими суб’єктами.

Виходячи з аналізу цього прикладу судової практики вини­кає запитання: на кому лежить обов’язок доведення внутріш­ніх відносин у юридичній особі: на позивачеві або відповідаче­ві? Такий обов’язок доведення лежить на відповідачеві, який і має відстоювати власні інтереси шляхом залучення до спра­ви співвідповідачів та третіх осіб. Ініціатива суду щодо залу­чення співвідповідачів (ст. 33 ЦПК) чи третіх осіб (ст. 36 ЦЦК) суперечить принципу змагальності.

Пояснення (заперечення) відповідача мають досліджувати­ся у межах заявлених позивачем тверджень, доводів та мірку­вань, на які має відповісти відповідач.

Отже, обставинам, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, має даватись аналіз відповідачем, який повинен висловити свої заперечення проти них, обґрунтувати ці заперечення шляхом посилання на недоведеність вимог позивача чи на підставі власних доказів. У противному разі ці юридичні обс­тавини мають вважатись встановленими. Виходячи з процесу­ального статусу відповідача він лише захищається від заявле­них позовних вимог.

Заявники ж висловлюють лише твердження, а заінтересо­вані особи можуть і не спростовувати твердження заявника, якщо із встановленням юридичного факту не порушувати­меться їх суб’єктивне право. Зміст висловлювань заінтересо­ваної особи на стадії пояснень може зводитись до вимоги до­вести певні юридичні факти на підставі належних і допусти­мих доказів.

Деякі автори пропонують при дослідженні пояснень сторін І τ^,peτiχ осіб у судовому засіданні приділяти основну увагу встановленню того, як сформувалось знання про факти, чи бу­ли фахтц, дкі вплинули на якість збереження в пам’яті сторін отриманих відомостей, на встановлення та усунення супереч­ностей у поясненнях сторін і третіх осіб²³. Така позиція пра­вильна, оскільки на практиці можуть виникати колізії: пози­вач не подав доказів на підтвердження певної юридичної обс­тавини, а відповідач не заперечив проти встановлення такого факту судом, У подальшому відповідач може вимагати скасу­вання рішення суду, але за принципом змагальності саме «бездіяльність» відповідача призвела до визнання такого фак­ту встановленим.

При дослідженні пояснень сторін, третіх осіб та заявників, які стосуються твердження про існування певних обставин, слід аналізувати і враховувати:

- предмет логічного зв’язку порушеного, оспорюваного, не­визнаного права чи охоронюваного законом інтересу з вимога­ми позивача, заявника та запереченнями відповідача, тобто чи правильно ними визначено предмет доведення;

- правовий зміст вимог та заперечень проти них, які мають ґрунтуватись і доводитись на нормах матеріального права або виходячи з аналогії закону чи права, чи породжуватиме вста­новлюваний судом факт юридичні наслідки для заявника;

- докази, при допомозі яких позивач доводить певні юри­дичні обставини, з якими законом пов’язуються права та відповідні обов’язки іншої сторони та докази, якими заявник обґрунтовує свої вимоги;

- пояснення сторони, третьої особи, заявника мають розціню­ватися як передбачений законом засіб доказування.

Пояснення ж позивачу та його представнику доцільно буду­вати за певними стадіями викладення матеріалу.

На першій стадії пояснень сторін, третіх осіб слід сконце­нтрувати увагу на доведенні відповідними особами тих обста­вин, з якими вони пов’язують випадки правопорушення або оспорювання прав.

Можливість переходу до другоі стадії буде пов’язана лише з:

1) встановленням відповідних прав позивача або інших осіб, що заявили відповідні позовні вимоги;

2) вичерпним аналізом всіх пред’явлених доказів.

Друга ж стадія складатиметься з аналізу доказів, що пред’являтимуться на обґрунтування винної поведінки відпо­відача або щодо виникнення обов’язків відповідача з деліктів.

Третя стадія має бути присвячена встановленню розмірів завданої шкоди і обов’язків відповідача щодо її відшкодування.

Така система дослідження обставин справи може бути зас­тосована й для справ окремого провадження, але для цього ви­ду провадження вона складається лише з першої стадії.

Відповідач може вибрати пасивну форму поведінки, тобто коли він просить розглянути справу без його участі і не подає жодного доказу, зокрема, й у тому разі, коли у справі буде ух­валюватись заочне рішення (глава 22 ЦПК), а тому суд дослід­жуватиме докази, подані лише однією стороною.

Процедура дослідження показань сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, закріплена у стат­ті 184 ЦПК, де має місце відсилка на статті 180-182 ЦПК, у яких регламентується порядок допиту свідків, тобто процеду­ра дослідження показань сторін, третіх осіб, їх представників аналогічна дослідженню показань свідків.

Слід відмітити, що пояснення осіб, які беруть участь у справі, завершується можливістю ставити питання таким особам, а відповіді на них так само мають характер доказів у справі і вони справляють на суддів певне враження. Наприклад, коли постало питання про те, за які кошти була придбана квартира, то позива­чу було поставлено запитання: «Як Ви можете довести, звідки у Вашої сім’ї з’явилась така сума коштів? » Вона відповіла, що ко­жен вечір їх перераховувала, але де вони бралися, вона відпо­вісти не здатна, однак заперечує проти позову третьої особи. Така відповідь красномовно підтверджує: відсутність доказів, наяв­ність боргу і права третіх осіб на майно, що підлягало розподілу.

8.2.2. Дослідження показань свідків

Показання свідків досліджуються у порядку, передбачено­му статтями 180-183 ЦПК.

Способи дослідження показань свідків:

1) допит свідка у присутності осіб, які беруть участь у спра­ві, що здійснюється у судовому засіданні, безпосередньо тим судом, який розглядає справу;

2) шляхом оголошення протоколу про допит свідка у по­рядку окремого доручення іншим судом як забезпечення до­казу;

3) відтворення у судовому засіданні технічного запису по­казань свідка - прослуховування фонограми.

Допит свідка у судовому засіданні

Коли свідок дає суду показання, то йото слухає не тільки суд, який розглядає справу, а й усі особи, які беруть участь у справі, які потім вправі ставити йому запитання, чим остаточ­но формують конкретний доказ - показання свідка. Самі ж по­казання свідка - це лише озвучена ним інформація, яка має місце в його пам’яті. Фактично особи, які ставлять запитання свідкові, сприяють йому у пригадуванні тих чи інших обста­вин, тим самим допомагають суду отримати більше інфор­мації про відомі свідку обставини.

При постановці запитань свідку доцільно дотримуватися таких загальних правил, вироблених практикою:

1. Кожне запитання повинно бути спрямоване на встанов­лення конкретної обставини справи, на яку сторона поси­лається у своїх вимогах або запереченнях, або на встановлен­ня джерела, з якого отримано певний доказ;

2. Не повинна встановлюватися суб’єктивна думка свідка щодо відомих йому фактів, а має бути знайдено джерело, з якого отримано відповідну інформацію про стан особи (сп’я­ніння - розширені зіниці, специфічний запах, невпевнена хо­да тощо) або відповідні дії (перебування на утриманні, факт ведення спільного господарства);

3. Доцільно встановлювати конкретний факт декількома непрямими запитаннями, ніж одним прямим, оскільки це дозволяє робити висновки про факт з декількох відповідей, а не однієї, що дасть можливість отримати точніше враження про факт;

4. Кожне запитання ставиться окремо, наступне запитання слідує лише при відповіді на попереднє. Це дозволить ставити запитання несподівано і не дасть можливості свідку «виграти час для обдумування відповіді», а також не відповісти на одне з них і просити повторити найскладніше;

5. Не можна ставити запитання, відповідь на які може не­гативно вплинути на власне правове становище, оскільки осо­би, що мають протилежні інтереси, матимуть можливість уск­ладнити правову позицію особи, а також запитання, які вже у собі містять відповідь на них, а свідку залишається відповісти «так» чи «ні»;

6. Всі запитання повинні ставитись лише в коректній формі²⁴;

7. Суд має відвести запитання, в якому відповідь прямо під- казується свідку у змісті запитання і йому можна відповісти на нього «так» чи «ні»²⁴.

Вирішуючи питання про допит свідка, суд повинен врахо­вувати не лише ту обставину, що свідком може бути особа, якій відомі обставини, що мають значення для справи, а й по­ложення статей 50-52 ЦПК.

Якщо свідок, даючи показання у випадках, передбачених ст. 181 ЦПК, користувався письмовими записами, то вони ма­ють подаватися суду та особам, які беруть участь у справі для ознайомлення та висловлення своєї думки щодо цих письмо­вих показань.

Показання свідка можна розцінювати як потік інформації, яку уточнюють всі особи, які беруть участь у справі. До поста­новки запитань свідку така інформація має дещо аморфний вигляд, а не форму доказу. Лише після фіксування показань свідка з дотриманням процедури його допиту, такі показання стають відповідним доказом. Однак і у такому разі показання свідка не можна вважати абсолютним доказом, оскільки мо­жуть вноситися зауваження на технічний запис судового засідання, показання свідків можуть суперечити одне одному, такі суперечності можуть усуватися судом шляхом повторно­го допиту свідка (ч. 11 ст. 180 ЦПК), суд може одночасно допи­тати свідків (перехресний допит) для з’ясування причин роз­ходжень у їхніх показаннях (ч. 12 ст. 180 ЦПК). Якщо свідок дав неправдиві показання, то після притягнення його до кримінальної відповідальності та набрання вироком суду за­конної сили, показання свідка можуть уточнюватися і конк­ретизуватися.

Оголошення протоколу допиту свідка у порядку окремого доручення

Якщо свідок допитаний Іншим судом у порядку окремого доручення, то протокол про його допит оголошується у судово­му засіданні судом, який розглядає справу по суті (ст.183 ЦПК). Особи, які беруть участь у справі, мають право вислови­ти своє ставлення до цих показань та дати щодо них свої пояс­нення або можуть клопотати про виклик цих свідків у судове засідання (ч. 5 ст. 132 ЦПК) та їх допит з метою одночасного допиту їх із свідками, які давали показання безпосередньо у судовому засіданні для з’ясування причин розходжень у їхніх показаннях (ч. 12 ст.181 ЦПК). При цьому має місце технічна фіксація зауважень, питань, пояснень щодо протоколу допиту свідка, до нього можуть вноситися зауваження.

Відтворення технічного запису показань свідка — прос- луховування фонограми може мати місце у судовому засідан­ні, якщо суд допитував свідків за відсутності іншої сторони. Така сторона може заявити клопотання про прослуховування фонограми допиту свідка з метою висловлення до них став­лень, можливо, з необхідністю заяви клопотання про повтор­ний допит свідка.

Тому суд при оцінці доказів має враховувати усі обставини, які мали місце при дослідженні показань свідків у судовому засіданні.

8.2,3. Дослідження речових доказів

При дослідженні речових доказів суддя має керуватися CT. 187 ЦПК.

Способи дослідження речових доказів:

1) огляд у судовому засіданні;

2) огляд доказів за місцезнаходженням.

Огляд речових доказів у судовому засіданні здійснюється судом. Судовий розпорядник може пред’являти їх для огляду особам, які беруть участь у справі, а також експертам, спеціалістам та свідкам. Вони можуть зберігатися у камері схову суду чи бути приєднаними до справи.

Щодо особливостей дослідження речових доказів, то слід виходити із обставин справи та предмета доведення, тобто який саме аспект у речовому доказі цікавитиме суд при його дослідженні. Особи, яким пред’явлено речові докази для огля­ду, можуть звертати увагу суду на ті чи інші обставини, пов’язані з оглядом, ставити запитання один одному з метою усунення суперечностей з іншими матеріалами справи.

Щодо речових доказів, що швидко псуються (наприклад, при розгляді справи про захист прав споживачів), вони негай­но оглядаються судом та особами, які беруть участь у справі, а також спеціалістом, експертом. При їх дослідженні може здійснюватися фотографування, відеозапис.

Після їх огляду та дослідження речові докази мають повер­татися особам, від яких вони одержані, чи установам, підприємствам, організаціям у порядку ст. 142 ЦПК.

З метою з’ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису, у судовому засіданні відтворюється звукоза­пис, демонструється відеозапис, що мають приватний характер.

Огляд речових доказів за місцезнаходженням має місце у разі, коли їх не можна доставити до суду. В огляді таких до­казів беруть участь суд, особи, які беруть участь у справі, мо­жуть запрошуватися спеціалісти та експерти. При огляді суд керується своїми знаннями. Спеціаліст може фотографувати доказ, відбирати з нього зразки для подальшого проведення експертизи, давати консультації та роз’яснення (висновки спеціаліста - ст.190 ЦПК), фіксувати процедуру огляду речо­вого доказу, його характерні ознаки. З приводу дослідження можуть ставитися запитання, які відображаються у протоколі про вчинення огляду речового доказу (ст.200 ЦПК).

8.2.4. Дослідження письмових доказів

При дослідженні письмових доказів насамперед слід вихо­дити з того, на підтвердження яких обставин вони подані. Ці докази можуть сприйматися візуально, шляхом їх огляду чи прочитування. Для письмових доказів характерним є також дослідження форми та змісту такого доказу.

Способи дослідження письмових доказів:

1) прочитування (оголошення);

2) огляд;

3) у необхідних випадках - проведення експертизи.

Прочитування (оголошення) документа здійснюється су­дом в усній формі.

Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - також експертам, спеціалістам і свідкам. Незалежно від того, що протоколи огляду письмових доказів приєднані до справи та особи, які беруть участь у справі, мали можливість з ними оз­найомитися, вони повинні бути оголошені в судовому засіданні. Лише за умови безпосереднього дослідження пись­мових доказів та протоколів їх огляду у судовому засіданні та у спосіб, визначений законом (проголошення та безпосереднє ознайомлення, а не вільне переказування письмового доказу), вони можуть бути покладені в основу судового рішення.

Після оголошення письмових доказів особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу цих до­казів або протоколу їх огляду. Особами, які беруть участь у справі, з приводу зазначених доказів можуть ставитися запи­тання свідкам, а також експертам, спеціалістам. Усі запитання та думки з приводу дослідження в судовому засіданні письмо­вих доказів повинні бути відображені у журналі судового засі­дання. Така скоординована процесуальна діяльність учасників процесу сприяє однаковому сприйняттю письмових доказів.

З метою охорони особистих немайнових прав фізичної осо­би у ЦК передбачено норми, які регламентують право на інформацію (ст. 302 ЦК), право на особисті папери (ст. 303 ЦК), розпорядження особистими паперами (ст. 304 ЦК), пра­во на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК). Тому при розг­ляді цивільної справи оголошення та дослідження у відкрито­му судовому засіданні змісту особистих паперів, листів, за­писів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспон­денції фізичних осіб можливе тільки за згодою осіб, визначе­них ЦК.

Згода особи на оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції повинна бути безумовною та може бути висловлена у письмовій формі та належним чином оформлена чи подана суду особою безпосередньо, або заявлена усно шля­хом занесення до журналу судового засідання. Якщо особа не надасть такої згоди, то її відсутність є перешкодою для оголо­шення та дослідження відомостей, які містяться в особистих паперах, листах, записах телефонних розмов, телеграмах та інших видах кореспонденції. Суд відповідно до обставин спра­ви може призначити закритий розгляд справи, оскільки йдеть­ся про нерозголошення таємниці, яка охороняється законом.

У такому розгляді можуть брати участь експерти, перекла­дачі, спеціалісти, свідки (ч. 5 ст. 6 ЦПК), тому суд повинен їх попередити про необхідність дотримання таємниці, тобто не­поширення відомостей особистого характеру, які стали відомі їм під час розгляду справи.

При дослідженні письмових доказів, як зазначає російсь­кий вчений І.К.Піскарьов, слід мати на увазі, якщо суд ціка­вить не зміст самої кореспонденції, а, зокрема, конверт, на якому має місце дата відправлення та отримання листа адре­сатом, зразки підпису на документі, то процесуальні дії по­винні вчинятися згідно з нормами, які регламентують дослідження речових доказів²*.

На практиці дослідження письмових доказів пов’язане з визнанням договору, заповіту недійсним, у разі необхідності їх тлумачення судом тощо. У таких випадках суд цікавитиме зміст цих документів і кожна кома матиме правове значення.

Залежно від виду письмових доказів по-різному здійсню­ється й їх дослідження, тобто письмовий доказ, крім оголо­шення, може бути оглянуто.

Огляд документа - безпосереднє сприйняття зовнішнього вигляду документа, його форми, змісту.

Так, при дослідженні офіційних письмових доказів слід пе­ревірити чи відповідають вони встановленій законом формі та змісту (свідоцтво про народження), чи мають вони усі реквізи­ти, які для них передбачено (печатку, підпис), порядок фор­мування цих доказів та їх видачу, повноваження органів та посадових осіб, які склали та видали цей документ.

Офіційні документи повинні мати певні реквізити: вихід­ний номер, дату видачі, штамп, логотип, печатку. Тому, коли у суду виникає сумнів у їхній достовірності, він може зверну­тися до компетентного органу із запитом щодо видачі такого документа, його змісту, форми, оскільки може мати місце підробка документів. Нотаріально посвідчені чи засвідчені до­кументи виконуються на спеціальних нотаріальних бланках, з нумерації яких можна встановити приблизну дату їх по­свідчення. Всі нотаріальні дії фіксуються в реєстрі вчинюва­них нотаріальних дій, електронному реєстрі доручень, за­повітів і спадкових справ тощо. Тому за різними критеріями можна встановити підробку відповідного документа.

Якщо після ознайомлення з письмовим доказом є сумніви щодо достовірності доказу, суд може направити його на екс­пертизу.

Заява про фальшивість доказу

На практиці іноді зустрічаються випадки, коли суду нада­ються фальшиві висновки органів опіки та піклування, розпис­ки, договори, довіреності тощо. Деякі з них не важко кваліфіку­вати як фальшиві при зовнішньому огляді. Така ситуація мала місце, коли під сумнів ставилося посвідчення нотаріусом приб­лизно в один і той самий період договору довічного утримання, заповіту і довіреності. Підписи на всіх цих документах були зроблені лише приблизно однаковими, але різними. Досить час­то це виявляється, коли підписи ставляться на кожному ар­куші договору, Іноді печатка не збігається з назвою організації, позначеною поряд з підписом, тощо.

Якщо особа, яка подала документ, заявить, що доказ фаль­шивий, вона може просити суд виключити його з числа до­казів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Виключення доказу з числа доказів, які мають місце у справі, не означає його повернення. Навпаки, такий доказ повинен за­лишатися у справі. Крім того, у журналі судового засідання має бути зафіксовано «реакцію» інших осіб, які беруть участь у справі, на таку заяву про виключення доказу та рішення суду з приводу задоволення такої заяви. Подання стороною недос­товірного чи фальшивого доказу свідчить про зловживання нею процесуальними правами. Така заява є позитивним моментом, оскільки сама особа оцінює ті негативні наслідки, які для неї та для інших осіб, які беруть участь у справі, можуть настати в майбутньому. Але, з іншого боку, ця особа повинна нести відпо­відальність за неналежне виконання покладеного на неї обов’яз­ку щодо добросовісного здійснення своїх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків (ч. З ст. 27 ЦПК), якщо во­на не доведе, що їй не було відомо про фальшивість цього доку­мента на момент подання його до суду. Таку відповідальність до­цільно передбачити в ЦПК. Але якщо такий доказ було подано особами, які пред’являють заяви на захист прав та інтересів інших осіб заст. 45 ЦПК, то реакції суду на таку заяву щодо вик­лючення доказу замало. Суд повинен відреагувати на цей факт шляхом постановления окремої ухвали (ст. 211 ЦПК).

Щодо заяви про підробку (фальшивість) доказу, то законо­давство Росії вирішує це питання по-іншому. У ЦПК Росії існує ст. 186, яка іменується «Заява про підробку доказу». Та­ку заяву може зробити будь-яка особа, яка бере участь у спра­ві, але при цьому вона повинна довести суду, в чому ця підроб­ка доказу полягає. З урахуванням результатів перевірки під­робки доказів та вбачаючи в діях сторони, інших учасників процесу, посадової особи чи іншої особи ознаки злочину, суд повідомляє про це прокурора (ст. 226 ЦПК Росії).

Огляд письмового доказу на місці проводиться у тому разі, коли письмовий доказ не можна доставити до суду. Дослід­ження письмового доказу здійснюється у порядку, передбаче­ному ст. 140 ЦПК.

8.2.5. Дослідження висновку експерта

У сттатті 189 ЦПК йдеться про процедуру дослідження вис­новку експерта.

Дослідження висновку експерта у судовому засіданні зу­мовлено:

- необхідністю перевірки висновку на відповідність тим зав­данням, які були поставлені перед експертом, тобто: чи пов­ного мірою виконано завдання, чи дотримано процедуру про­ведення експертизи, чи мали особи, які беруть участь у справі, поставити експертові запитання, чи мали можливість ознайо­митися учасники процесу із висновком експертизи до судово­го засідання;

- перевіркою обставин: компетентності експерта, йоге об’єктивності та неупередженості (п.2 ч. 1 ст, 20, п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦПК), незаінтересованості у результатах розгляду справи (пункти 2, 3 ч. 1 ст.20 ЦПК), чи не вийшов він за межі сфери його спеціальних знань при з’ясуванні обставин, які мають значення для справи (п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦПК), чи не передоруча­лося проведення експертизи іншій особі (ч. 8 ст. 53 ЦПК);

- необхідністю перевірки обставин: чи ґрунтуються виснов­ки на одержаних експертом відомостях, чи не відбирались вихідні дані самим експертом (ч. 5 ст. 53 ЦПК. - С.Ф.), чи дос­татньо даних для певних висновків²⁷. Підлягають оцінці (аналізу. - С.Ф.) також наукова обґрунтованість висновку, правильність застосування конкретних методик, їх дозволе- ність (ким і коли вона рекомендована, апробована) чи є більш сучасні методики дослідження²⁸.

Способи дослідження висновку експерта:

1) оголошення висновку експерта у судовому засіданні;

2) шляхом допиту експерта у судовому засіданні з метою роз’яснення та доповнення висновку.

Оголошення висновку експерта у судовому засіданні — безпосереднє його сприйняття судом та особами, які беруть участь у справі. Тобто письмовий висновок оголошується усно судом в судовому засіданні. Суд та особи, які беруть участь у справі, повинні дослідити висновок експерта, оскільки він мо­же викликати у них запитання щодо його правильності та пов­ноти та зумовити необхідність виклику експерта для роз’яс­нення та уточнення висновку, можливо, для проведення до­даткової, повторної, комплексної чи комісійної еспертизи. Якщо у суду та осіб, які беруть участь у справі немає запитань до експерта, тобто висновок є повним та обґрунтованим, то він береться судом до уваги та може бути покладений в основу су­дового рішення.

Зрозуміло, що юристам буває важко розібратися у виснов­ку експерта, який виходить за межі правових питань. Тому особи, які беруть участь у справі, у більшості випадків не здат­ні його дослідити на належному професійному рівні. У таких випадках необхідно залучати фахівців, які будуть здатні до­слідити правильність отриманих експертом результатів. Але залучати доцільно кваліфікованих осіб, оскільки бувають ка­зуси, коли висновок аналізує бухгалтер, робить свої зауважен­ня, а вони в судовому засіданні спростовуються експертом.

Однак навіть нефахівці можуть звернути увагу на такі не­доліки висновку експерта, як відсутність вихідних даних для розрахунку за допомогою комп’ютерної програми; відсутність відомостей, яким чином такі дані отримані, суперечність вис­новку експерта логіці тощо.

Допит експерта у судовому засіданні має місце, коли у су­ду та учасників процесу виникнуть запитання до експерта з ме­тою роз’яснення та доповнення його висновку. Такі роз’яснен­ня та доповнення експертом мають бути викладені письмово, підписані експертом та приєднані до справи. Після цього суд та особи, які беруть участь у справі, мають проаналізувати у су­купності висновок та надані роз’яснення і доповнення з метою їх зіставлення з іншими матеріалами справи ~ чи не суперечать вони між собою. Якщо ж після роз’яснень та доповнень матиме місце неповнота, суд на клопотання осіб, які беруть участь у справі, має призначити додаткову експертизу, проведення якої може доручатися тому самому експертові. У разі якщо висно­вок експерта буде визнано необґрунтованим чи таким, що супе­речить іншим матеріалам справи або викликає сумнів у його правильності, суд має призначити повторну експертизу.

Як бачимо, дослідження висновку експерта як результату спеціально проведеного дослідження фактичних обставин справи із застосуванням спеціальних знань зумовлено необ­хідністю вивчення його судом як засобу доказування з метою подальшої його оцінки у рішенні. Проте висновок експерта не є обов’язковим для суду та оцінюється ним за правилами, встановленими у ст. 212 ЦПК. Незгода суду з висновком екс­перта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі.

8.3. Аналіз доказів особами, які беруть участь у справі

Щодо аналізу доказів, то цей аспект пов’язаний з понятій­ним апаратом цивільного процесу. У теорії цивільного проце­су існують думки, що суб’єкти доказового процесу можуть провадити оцінку доказів, але їх оцінка, на відміну від оцінки суду, є рекомендаційною, а не владною²⁹. Проте слід зазначи­ти, що оцінку доказів здійснює тільки суд, що випливає із ст, 212 ЦПК, оскільки в ст. 27 ЦПК особам, які беруть участь у справі, не надано право здійснювати оцінку доказів.

Щодо осіб, які беруть участь у справі, то вони можуть тіль­ки аналізувати докази, а не оцінювати їх. Свідченням аналізу доказів суб’єктами доказування є їх процесуальна діяльність щодо дослідження доказів на стадії судового розгляду та судо­вих дебатів, у яких вони висловлюють свої доводи, міркуван­ня та заперечення щодо поданих іншою стороною доказів і можливості покладення їх в основу судового рішення.

Процес аналізу доказів - спільна діяльність суб’єктів до­казування, яка спрямована на дослідження доказів щодо їх належності до справи; допустимості по конкретній справі; дос­татності доказів у сукупності для доведення певної обставини; значимості окремих доказів як доказу у конкретній справі і переваги над іншими поданими доказами або доказами, пода­ними іншою стороною.

На кожній стадії процесу доказування його суб’єктами має здійснюватись самостійний аналіз доказів у справі. У резуль­таті аналізу поданих іншою стороною доказів може здійсню­ватись переоцінка доказів у справі, а також навіть змінюва­тись підстава або предмет позову. Результати аналізу доказів безпосередньо пов’язані з процесом доведення. Так, в резуль­таті виявлення суперечностей в доказах або переваг у кілько­сті поданих іншою стороною доказів, вона, безумовно, має до­класти зусиль в доведенні перед судом переваг поданих нею доказів перед доказами іншої сторони, наприклад, на предмет їх більшої юридичної достовірності тощо.

Наприклад, мав місце випадок у справі про втрату права на проживання у квартирі, коли одні свідки, що живуть на одно­му поверсі з відповідачем, заявляли, що не бачили його біль­ше семи місяців, а інші стверджували, що бачили його ос­танній раз у під’їзді десять днів тому. Вихід з цієї ситуації був знайдений представником відповідача, який заявив, що ці та інші свідки говорять правду, але ті, хто заперечував його про­живання, просто не перетиналися з ним у часі. Такий довод не знайшов заперечень з боку іншої сторони і позбавив суд не­обхідності усувати суперечність у показаннях свідків.

9.