Право доказування та обов’язок доведення
У статті 60 ЦПК закріплено обов’язки доказування і подання доказів.
Аналізуючи цю норму, можна вважати, що її основне спрямування - це показати рівність сторін у процесі доказування.
При цьому в назві цієї норми зроблено істотну помилку, якщо погодитися з тим, що доказування є обов’язком, то його складова - подання доказів - не може вважатися обов’язком хоча б тому, що у ст. 27 ЦПК подання доказів віднесено до прав осіб, які беруть участь у справі. Крім того, суд не може зобов’язати сторони подати докази на підтвердження своїх вимог чи заперечень, він лише може запропонувати сторонам подати додаткові докази, якщо доказів у справі може бути недостатньо для ухвалення рішення. Інакше - порушуватиметься принцип диспозитивності.Порівняння ч. 1 та ч. 2 ст. 60 ЦПК свідчить про те, що обов’язок доказування лежить на сторонах, а подають докази всі особи, які беруть участь у справі. Виходить, що їхня роль у процесі доказування відсутня, але лише визначається відповідне право подавати докази.
Згідно із ч 1. ст. 60 ЦПК у разі звернення до суду позивач зобов’язаний довести своє право, а не доказати його. Тому слід говорити про право доказування та про обов’язок доведення. Позивач зобов’язаний довести свої вимоги, а відповідач - заперечення - це загальне правило, з якого існують й винятки. Наприклад, при поширенні інформації, яка є негативною для особи, обов’язок доказування достовірності інформації покладається на відповідача, так само як й належну якість проданої речі має доводити саме відповідач тощо.
Право доказування - це можливість збирати докази, заявляти клопотання про їх витребування, забезпечення, подавати докази. Суб’єктами доказування є всі особи, які беруть участь у справі, оскільки вони згідно зі ст. 27 ЦПК наділені правами щодо доказування.
Обов’язок доведення полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, які орієнтовані на те, щоб скласти певне позитивне враження у суду про юридичні обставини у справі.
Обов’язок доведення зумовлюється настанням для особи несприятливих правових наслідків у разі невиконання або неналежного його виконання, зокрема, відмовою суду визнати наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов’язку по доведенню фактів, якими вона обгрунтовує СВОЇ вимоги, тобто, якщо позивач не доведе підстави позову, то суд відмовить у його задоволенні.Згідно із принципом змагальності (ст. 10 ЦПК) обов’язок доведення покладено на сторони, а суд не е суб’єктом доведення.
Оскільки до суду першим звертається позивач, то саме він має доводити наявність порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, обґрунтовуючи свої вимоги посиланням на норми матеріального права та докази.
Позиція відповідача у відкритій справі, в основному, пасивна, якщо він не заперечує проти позовних вимог або не має наміру звертатися до позивача із зустрічним позовом. Якщо відповідач вважає докази, подані позивачем, неналежними чи недопустимими, то він може аж на стадії судових дебатів проаналізувати їх та висловити свої заперечення проти них. Тому явні переваги існують на боці відповідача, який не зобов’язаний розкривати свої наміри і аргументи до судових дебатів.
Якщо відповідач вважає необхідним висловити свої заперечення проти позову чи пред’явити зустрічний позов, вія також зобов’язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.