1. Поняття і предмет земельного права

Після проголошення незалежності в Україні почала формува­тися національна система права. Вона базується на поєднанні традицій і нового розвитку права, які відображають реалії політичних та економічних перетворень у суспільстві.

Предметом правового регулювання нормами земельного пра­ва є суспільні земельні відносини. Предмет земельного права ви­пливає із завдань земельного законодавства. Згідно зі ст. 4 Зе­мельного кодексу України (далі — ЗК України) завданнями зе­мельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використан­ня та охорони земель. Характерною особливістю предмета зе­мельного права є те, що він охоплює собою як матеріально-пра­вові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм, наприклад, по­рядок приватизації державних земель, вилучення земельних ділянок для державних і громадських потреб, надання земельних ділянок у приватну власність для ведення фермерського та особистого селянського господарства, землеустрій, порядок роз­гляду земельних спорів, облік тощо.

Земельні правовідносини мають свою історію. В попередні історичні періоди земля як об'єкт права належала до речового права, земельні відносини регулювалися нормами цивільного (приватного) права, а щодо казенних земель — нормами публіч­ного права. До предмета цивільного права належали власне зе­мельні ділянки, а також земельні ділянки разом із побудованими на них будинками, будівлями і спорудами. Такі будівлі з земель­ними ділянками називалися нерухомістю і розглядалися як єди­ний об'єкт суспільних відносин, їх правового регулювання.

Після Жовтневої революції 1917 р. декретом «Про землю», прийнятим Другим Всеросійським з'їздом рад 26 жовтня (8 ли­стопада) 1917 р., всю землю — державну, поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну, громадську і всі інші великі приватні землеволодіння — було перетворено у все­народне добро: націоналізовано, конфісковано і передано в роз­порядження волосних земельних комітетів і повітових рад се­лянських депутатів1. Згідно зі ст, 5 декрету землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувалися, а передавалися їм у кори­стування. Категорично заборонялася купівля-продаж землі, здавання в заставу, дарування тощо. Цей декрет було запрова­джено в УРСР відповідно до постанови Першого Всеукраїн­ського з'їзду рад2. Декретом РНК РСФСР «Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах» від 20 серпня 1918 р. було скасовано приватну власність на всі без винятку зе­мельні ділянки як збудовані, так і не збудовані, як ті, що належа­ли приватним особам і промисловим підприємствам, так і ті, що належали відомствам і установам у межах міських поселень (ст.1).

З того часу на всій території СРСР, зокрема і в УРСР, всі землі були вилучені з торгового обігу, земельні відносини перестали бути предметом цивільного права і були віднесені до предмета земельного права як самостійної галузі права.

Після проголошення незалежності 30 січня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про форми власності на землю», яким в Україні було визнано приватну, колективну і державну форми власності на землю. 13 березня 1992 р. було прийнято ЗК України в новій редакції, який підтвердив всі три форми власності на землю.

5 травня 1993 р. до ст. 14 Закону України «Про власність», яким було визначено право приватної власності громадян на землю, були внесені зміни і доповнення3. Громадяни України мали право на одержання у приватну власність земельних ділянок для:

1) ведення селянського (фермерського) господарства;

2)ведення особистого підсобного господарства, а тепер — фер­мерського та особистого селянського господарства;

3)будівництва та обслуговування жилого будинку і господар­ських будівель (присадибна ділянка);

4) садівництва.

Суб'єктами права приватної власності на землю могли бути лише громадяни України. Об'єктом земельних відносин, зокрема відносин власності, виступають земельні ділянки, конкретний розмір яких надається громадянам у власність для певної мети.

Згідно зі ст. 20 цього Закону суб'єктами права колективної власності на землю були визнані колективні сільськогоспо­дарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садів­ницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства.

З дня прийняття Закону України «Про форми власності на землю», ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. і внесення 5 травня 1993 р. поправок до Закону України «Про власність» зе­мельні відносини, що складаються в частині приватної і колективної власності на землю, стали предметом цивільного права України. Відповідні правові норми щодо регулювання зе­мельних відносин передбачені в новому Цивільному кодексі України 2003 р.

Але це не означає, що земельні відносини перестали бути предметом земельного права, що земельне право як галузь права втратило свою регулятивну роль, самостійне місце в системі пра­ва України. Для науково обґрунтованого висновку треба виходи­ти з того, що земля посідає особливе місце в життєдіяльності лю­дини і має такі властивості, які не можуть ігноруватися законом і не вписуються у цивільне право.

По-перше, земля — це єдине місце проживання людей, тва­рин і всіх живих організмів. Земля — це основа основ самого існу­вання і буття, єдине місце для господарської і будь-якої іншої діяльності. Земля виступає як найважливіший природний ре­сурс, основа життя, загальнолюдське і загальнонаціональне на­дбання, як компонент природи і біосферна категорія.

По-друге, земля виступає як просторовий операційний базис, що використовується для розташування житлових, адміністра­тивних, наукових та інших об'єктів у населених пунктах, вироб­ничих об'єктів і як основний засіб виробництва у сільському гос­подарстві. Вона обмежена у просторі і не може бути ні збільшена, ні зменшена як майно.

По-третє, земля — найважливіший компонент навколишньо­го природного середовища, який функціонує за законами живих організмів, здатних до самовідновлення, створення умов для розвитку і підтримання життя рослин, тварин, птахів, риб, мікроорганізмів, до очищення атмосфери, збереження води, надр тощо.

По-четверте, земля використовується як важливий, не­замінний і складний об'єкт господарювання та засіб виробни­цтва. В АПК — це найголовніший засіб сільськогосподарського виробництва і виробництва сільськогосподарської продукції. Земля не може бути замінена ніяким іншим засобом проживання і виробництва, не старіє, не зношується і не може збільшуватися.

По-п'яте, як засіб виробництва згідно із цивільним законодав­ством земля належить до майнових об'єктів. Але це майно особли­вого роду. Вона не має і не може мати вартості. У сфері обігу ціна на землю складається з урахуванням її природних властивостей і вкладених коштів на її поліпшення. Саме тому угоди щодо землі повинні укладатися за спеціальними правилами.

Різне економічне, екологічне, географічне і соціальне призна­чення землі як об'єкта земельних відносин виділяє землю серед усіх інших об'єктів матеріального світу і вимагає від людей і від держави особливого ставлення до неї. Якщо розглядати землю з цих позицій, то вона є надбанням всього людства. У статті 13 Кон­ституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського на­роду. Статтею 14 Конституції України проголошено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Незва­жаючи на те, що земля належить усьому Українському народу, Конституція допускає право приватної власності на землю і га­рантує це право. Питання права власності на землю досить ґрун­товно врегульовані ЗК України, прийнятим 25 жовтня 2001 р.

Обґрунтованими є висновки Б. В. Єрофєєва, що з правової та економічної точки зору цінність землі визначається особливостя­ми, специфікою властивостей та ознак, які відрізняють її від інших майнових об'єктів3. Слушним є також зауваження Г. В. Чу­букова, що цивільне право не має правового інструментарію для врахування різноманітності і специфіки землі як об'єкта земель­них відносин. Воно визначає єдині уніфіковані правила цивільно­го обігу і власності на землю без урахування її унікальних особ­ливостей1.

Ряд земельних відносин мають такі особливості і таку спе­цифіку, завдяки яким їх регулювання здійснюється нормами зе­мельного права.

Так, земельним законодавством визначається склад земель України, віднесення їх до категорії відповідно до цільового при­значення і порядок переведення з однієї категорії до іншої; ви­значаються функції і компетенція органів виконавчої влади і місцевого самоврядування у питаннях розпорядження землею і регулювання земельних відносин, виникнення, припинення і пе­реходу прав на землю; права та обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів; порядок та умови використання зе­мель сільськогосподарського та іншого призначення; організація раціонального використання та охорони земель; встановлюється порядок та умови ведення державного земельного кадастру і землеустрою, вирішення земельних спорів і відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, втрат сільсько­господарського виробництва.

В цілому наведене вище підтверджує, що суспільні земельні відносини виникають між органами державної влади всіх рівнів та органами місцевого самоврядування, юридичними особами і громадянами щодо права власності на землю та її використання за цільовим призначенням, які з урахуванням особливих власти­востей землі як об'єкта суспільних відносин регулюються пере­важно земельно-правовими і частково цивільно-правовими нор­мами у тій частині, в якій вони не врегульовані нормами земель­ного права.

Це означає, що предметом земельного права є суспільні зе­мельні відносини, які обумовлені особливими специфічними вла­стивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.

Наявність у земельному законодавстві окремих норм щодо регулювання земельних відносин, які за змістом можна розціню­вати як цивільно-правові (купівля-продаж, дарування, спадщи­на, відшкодування збитків тощо) свідчить про те, що земельне законодавство має комплексний характер, але від цього норми земельного права, якими регулюються специфічні земельні відносини, не втрачають притаманні їм галузеві ознаки, не змен­шують ролі земельного права як самостійної галузі права, основ­ною функцією якого є регулювання суто земельних відносин, за предметом регулювання відмінних від правових норм інших га­лузей права.

Отже, земельне право можна визначити як сукупність зе­мельно-правових норм, спрямованих на регулювання земельних відносин в Україні, які стосуються права власності на землю, ви­користання земельних ділянок за цільовим призначенням, зок­рема для виробництва сільськогосподарської продукції з додер­жанням екологічних правил, встановлення правового режиму земельних ділянок з урахуванням категорії земель, до якої вони належать, створення умов для раціонального використання та охорони земель, збереження її природних властивостей, захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, держави та Україн­ського народу.

Погоджуючись з позицією про нормативно-регулятивне при­значення права та його галузевих складових, В. І. Андрейцев звертає увагу на те, що нормативно-регулятивне розуміння пра­ва звужує його функціональні можливості, що обмеження лише нормативного визначення права створює умови для його обме­женого сприйняття і функціонального призначення1. Він вважає доцільним «розкривати багатогранні функціональні можливості права та його галузей, щоб показати «різнобарвні» можливості цього соціального явища». В. І. Андрейцев виклав ряд слушних наукових позицій, в яких розширив зміст поняття права і його складових, що збагачує розуміння права і сприяє його сприйнят­тю та усвідомленню1.

З урахуванням цього земельне право як галузь у системі правової науки розглядається як система ідей, теорій, націо­нальних правових традицій та інших ціннісних категорій про землю; земельно-правових принципів; правових норм, якими ре­гулюються земельні відносини, а також правових способів задо­волення і захисту земельних інтересів фізичних і юридичних осіб за допомогою державних і земельно-правових інститутів.