§ 1. Поняття і предмет земельного права

Земельне право як правова галузь являє собою сукупність пра­вових норм, які регулюють суспільні земельні відносини. Для виділення у системі права самостійної галузі необхідна наявність предмета і методу правового регулювання, кодифікаційного акта й об'єктивної зацікавленості суспільства у цьому.

Предметом земельного права, як і будь-якої іншої галузі права, є певне коло суспільних відносин, що регулюються його нормами. Щоб стати предметом самостійної галузі права, ці відносини повинні мати специфіку, яка відрізняла б їх від суспільних відносин, що ре­гулюються нормами інших галузей права. Земельні відносини як самостійний вид суспільних відносин мають специфіку, обумовле­ну специфікою їх об'єкта — землі.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством. Термін "земля" може роз­глядатися у різних аспектах — як природний об'єкт, планета (земна куля), частина космічної системи. Як земна куля (плане­та) земля є об'єктом правового регулювання міжнародного пра­ва. Водночас вона може розглядатися як середовище проживан­ня людини, що охоплює земну і повітряну оболонки земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, тваринний і рослинний світ. У цьому значенні земля с об'єктом правового регулювання еко­логічного і природноресурсового права. У третьому значенні за­значений термін виступає тоді, коли земля розглядається як об'єкт правового регулювання земельного права. При цьому під терміном "земля" розуміється розташована над надрами частина земної поверхні, яка називається ґрунтовим шаром і розташова­на у межах території, на яку поширюється суверенітет конкрет­ної держави.

Як об'єкт природи земля володіє унікальними для людини і суспільства властивостями. Вона є основою життя і діяльності лю­дей, які на ній проживають.

Характерними рисами землі як природного ресурсу є й не­замінність, обмеженість у просторі, локальність і нерухомість. Не­замінність дістає вияв у тому, що земля незамінна для людського суспільства, усіх поколінь людей. Про обмеженість у просторі свідчить той факт, що площа землі чітко фіксована і не може бути збільшена людьми залежно від їх потреб. Вони користуються пев­ною територією, що обумовлено самою природою. Ця риса відоб­ражена в одному з основних принципів земельного права — прин­ципі раціонального використання земель. Локальність пояснюється тим, що кожна земельна ділянка знаходиться у певній географічній точці незалежно від зміни землевласників чи землекористувачів. Земельна ділянка як природний об'єкт не може бути переміщена в іншу частину земної поверхні, оскільки має фіксоване географічне положення, тобто є нерухомою.

Однією з визначальних рис землі як засобу виробництва є її ґрунтова характеристика. Адже їй притаманна така унікальна вла­стивість, як родючість. Тому особливу роль земля відіграє у сфері сільськогосподарського виробництва, де основним об'єктом її ви­користання є грунти. Родючість значною мірою визначає спожив­ну вартість землі, її корисність і здатність у поєднанні з працею бу­ти джерелом одержання сільськогосподарської та лісової про­дукції1.

Аналіз норм земельного законодавства свідчить про те, що ре­гулювання земельних відносин ґрунтується на поєднанні викорис­тання землі як природного ресурсу, територіального базису і ос­новного засобу виробництва; на різноманітності форм власності на землю та інші природні ресурси; на повноваженнях органів дер­жавної влади та місцевого самоврядування, пов'язаних з регулю­ванням земельних відносин на їх територіях; на рівності учасників земельних відносин щодо захисту їх прав на землю; на недопусти­мості втручання держави у реалізацію громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбаче­них законом; на державному управлінні землями незалежно від форм власності.

1 Див . Аграрнеє, земельнеє й зкологическое право Украйни Учеб пособие / Под ред А А Погребного й Й Й Каракаша — Харьков, 2000 — С 98

У земельному законодавстві є норми, які регулюють відносини, що мають характер цивільно-правових: угоди з земельними ділян­ками, спадкування, відшкодування збитків тощо. Такі відносини можуть регулюватися нормами цивільного законодавства лише тоді, коли вони не врегульовані земельно-правовими нормами. Та­ким чином, предметом земельного права є суспільні відносини, обу­мовлені специфічними властивостями землі як їх об'єкта у тій час­тині, у якій вони регулюються нормами земельного права1.

Земля стає об'єктом земельних відносин тому, що використо­вується людьми, які привласнюють продукти землі і використову­ють її корисні властивості. При цьому земля продовжує залишати­ся об'єктом природи. Особливості земельних відносин полягають в тому, що їх виникнення і розвиток безпосередньо пов'язані з об'єктивними закономірностями розвитку людського суспільства і суспільного виробництва.

Земельне право виходить з визнання множинності суб'єктів права власності на землю і видів прав на земельні ділянки. Воно регулює поведінку суб'єктів земельних прав у сфері раціонального використання та охорони землі, земельного обігу, встановлює по­рядок діяльності державних органів щодо організації раціонально­го використання й охорони земель, а також захищає конституційні права та інтереси громадян і юридичних осіб, пов'язані з викорис­танням земельних ділянок у всіх сферах життєдіяльності суспільства2.

Усе викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що земельне право є самостійною галуззю права, яка являє собою сис­тему правових норм, що регулюють земельні відносини з метою за­безпечення раціонального використання земель, їх охорони від нега­тивного впливу, захисту прав громадян та юридичних осіб на зем­лю і додержання встановленого правопорядку в галузі земельних відносин.