2. Методи регулювання в земельному праві

В теорії права поряд із висвітленням питання предмета пра­вового регулювання багато уваги приділяється вивченню ме­тодів правового регулювання. Під методом правового регулюван­ня суспільних відносин розуміється сукупність способів, засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відноси­ни, на поведінку людей у процесі цих відносин.

В юридичній літературі висловлюється думка, що у правово­му регулюванні застосовується два методи: імперативний і дис­позитивний2. Імперативний метод застосовується шляхом: 1) встановлення обов'язків суб'єктів правовідносин; 2) заборон, які підлягають виконанню.

Диспозитивний метод (від лат. (Ия-розіНо — розташування) означає такий спосіб правового впливу, за якого суб'єктам пра­вовідносин надається свобода (власний розсуд) у реалізації ними своїх цілей і завдань. Існує три види диспозитивного методу пра­вового регулювання: рекомендаційний, санкціонований, делего­ваний. Рекомендаційний метод передбачає надання можливо­стей альтернативної поведінки суб'єктів правовідносин. Санк­ціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх правочинів суб'єкт правовідносин приймає самостійно, але це рішення набуває юридичної сили лише після затвердження відповідним компетентним органом. Метод делегування право­вого регулювання означає, що суб'єкт правовідносин наділяєть­ся низкою прав і свобод щодо певного кола правочинів.

Існує й інша класифікація методів правового регулювання, яка в принципі не суперечить згаданій вище. Так, окремі пред­ставники теорії і деяких інших галузей права вважають, що за­конодавець використовує для встановлення прав та обов'язків такі способи: у формі юридичної заборони здійснювати певні дії, юридичного припису (позитивного зобов'язання) учасникам відносин певної поведінки, а в багатьох випадках юридично доз­воляє самим визначати характер взаємовідносин один з одним у певних межах.

Іноді громадяни, посадові особи і навіть державні діячі, освітлюючи той чи інший закон, поширюють думку, що закон не виконується, що він не ефективний. Такі думки, хоч і мають певні підстави для існування, лежать у площині методів право­вого регулювання або ж методів правореалізації. Якщо закон не працює, то він не передбачає тих методів правового регулюван­ня, які потрібні для певного виду суспільних відносин (такий за­кон називають декларативним чи таким, що не має механізму реалізації), або ж у державі немає політичної волі для реа­лізації законів. Юридична сила правової норми полягає в тому, що в структурі правової норми повинний бути закладений ме­ханізм її реалізації.

Ці властивості права як регулятора суспільних відносин при­таманні більшості галузей права. Одночасно кожна галузь права має ряд специфічних особливостей впливу на суспільні відноси­ни. Вони мають важливе значення для побудови всієї системи права, враховуються при розмежуванні галузей права.

Механізм правового регулювання суспільних відносин — складна система засобів і способів впливу на поведінку людей і юридичних осіб.

Для галузевих методів, в яких домінує централізоване регу­лювання (адміністративне право, фінансове право тощо), що на­лежать до публічного права, в комбінації трьох названих вище способів превалюють приписи (зобов'язання) і заборони. У галу­зевих методах, яким притаманні диспозитивні засади (цивільне право, сімейне право, трудове право тощо), що відносяться пере­важно до приватного права, превалюють дозволи1.

Для земельного права характерні всі три методи правового регулювання. Переважна більшість земельних відносин регулю­ються імперативними нормами права: імперативними приписа­ми (зобов'язаннями) і заборонами.

Так, обов'язковими для всіх власників землі і землекористу­вачів будуть вимоги статей 91 і 96 ЗК України щодо використан­ня земельних ділянок за цільовим призначенням, встановленим для відповідної категорії земель, додержання вимог законодав­ства про охорону довкілля тощо.

В імперативному порядку, тобто на умовах обов'язкових при­писів, притаманних публічному праву, вирішується більшість питань, що регулюються земельно-правовими нормами. На­приклад, віднесення земель до відповідних категорій і переве­дення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про надання цих земель у власність або в ко­ристування, а в інших випадках — органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.

Згідно зі ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину переходить на підставі цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди.

Статтями 90 і 95 ЗК України встановлені права власників зе­мельних ділянок і землекористувачів. Водночас статтями 91 і 96 ЗК України в порядку імперативного припису на них покла­дається низка обов'язків щодо використання землі.

Чітко простежується можливість регулювання земельних відносин шляхом заборони. Так, у статтях 83, 84 ЗК України по­дано вичерпний перелік земель комунальної і державної влас­ності, які не можуть передаватися у приватну власність.

Право на одержання земельних ділянок у власність передба­чено для громадян і юридичних осіб України та іноземних дер­жав (статті 81, 82 ЗК України). Закон забороняє надання у власність громадянам та юридичним особам іноземних держав або ж особам без громадянства земельних ділянок сільськогоспо­дарського призначення. Землі сільськогосподарського призна­чення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Статею 121 ЗК України встановлено, що для ведення особистого селянського господарства можуть безоплатно передаватися у приватну власність із земель державної або комунальної власності зе­мельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 2,0 гек­тари земель.

Земельні відносини регулюються і диспозитивними методами (ме­тоди дозволу). При цьому ряд диспозитивних (дозвільних) правових норм належать до галузі земельного права, які регулюють суто зе­мельні відносини, які не є предметом регулювання цивільним правом.

Можливість застосування дозволів як методу правового регу­лювання земельних відносин можна підтвердити низкою при­кладів із земельного законодавства. Вище зазначалося, що до дозволів (диспозитивного методу) належать три таких види: ре­комендаційний, санкціонований, делегований.

Рекомендаційний метод правового регулювання передбачає можливість альтернативної поведінки суб'єктів земельних пра­вовідносин, коли учаснику надається можливість, скористав­шись дозволом, самому вибрати спосіб вирішення земельного питання. Так, право користування земельною ділянкою або право власності на земельну ділянку припиняється у разі доб­ровільної відмови від земельної ділянки та з інших підстав, пе­редбачених статтями 140,141 ЗК України. Отже, за землекори­стувачем чи власником земельної ділянки є вибір: він має право зберегти за собою право землекористування чи право власності на землю або ж добровільно відмовитися від земельної ділянки. Згідно зі ст. 142 ЗК України припинення права власності на зем­лю або права користування земельною ділянкою у разі добро­вільної відмови власника землі або землекористувача прова­диться за його заявою на підставі рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Згода власників землі і землекористувачів потрібна і для вирішення компетент­ними органами питання про вилучення (викуп) земельних діля­нок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям. Згода на вилучення (викуп) є не що інше, як альтернативний підхід до вирішення питання.

Принаймні три правові норми, які належать до регулювання земельних відносин методом рекомендацій і стосуються різних суб'єктів цих відносин, закладені в Указі Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.1 Пунктом 1 Указу рекомендується «передачу земель у колективну та приватну власність для виробництва сільсько­господарської продукції проводити на добровільних засадах» (стосується вищих органів управління колективних сільськогос­подарських підприємств, інших сільськогосподарських підпри­ємств та організацій, у користуванні яких були землі сільсько­господарського призначення).

Пунктом 4 Указу встановлено право члена сільськогосподар­ського підприємства безперешкодно вийти з нього та одержати безкоштовно у приватну власність свою частку землі (пай) у на­турі (на місцевості).

Окремі земельні відносини регулюються правовими нормами методом санкціонування, який означає, що відповідний учасник земельного правовідношення своє рішення щодо реалізації зе­мельних повноважень приймає самостійно, але це рішення набу­ває чинності лише після затвердження його компетентним орга­ном. Так, органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади можуть надавати громадянам і юридичним особам безоп­латно у власність земельні ділянки господарського призначення за погодженням із державними органами лісового господарства загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фер­мерських та інших господарств.