<<
>>

§ 3. Поняття і загальні засади розгляду виборчих СПОРІВ В СУДОВОМУ ПОРЯДКУ

В політиці доводиться зраджувати свою країну або своїх виборців. Я обираю друге.

Шарль де Голль

Згідно з положенням частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин. Крім того, пунктом 1 частини першої статті 3 КАС України передбачено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Положення пункту 5 частини першої статті 17 КАС України поширює компетенцію адміністративних судів на спори щодо правовідносин, пов’ язаних із виборчим процесом.

Як влучно зазначають деякі фахівці, публічний характер спору визначається передовсім публічним інтересом, присутнім у цих правовідносинах. Водночас необхідно зауважити, що предметом спорів під час виборів можуть бути права та інтереси, які мають різну правову природу та зміст. У свою чергу це обумовлює наявність одночасно як публічних, так і приватних інтересів, що утворюють предмет конкретної справи.

Слід нагадати, що відповідні положення статей 37, 64 та 71 Закону України «Про вибори народних депутатів України», а також статей 28, 48 та 56 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» окремо передбачають конкретні правові наслідки у двох випадках: (1) встановлення певного факту (обставини) «рішенням суду» та (2) встановлення судом при розгляді «виборчого спору» певного порушення. Враховуючи відсутність нормативного визначення поняття «виборчий спір», виникає логічне запитання: чи будь-який спір, що може мати місце упродовж виборчого процесу і який матиме прямий юридичний наслідок для перебігу цього процесу, повинен розглядатись судом в порядку адміністративного судочинства? Цілком очевидно, що за умови практичної неможливості повного відмежування публічних та приватних прав та інтересів суб’єктів виборчого процесу та інших учасників, відповідь на таке питання віднайти доволі непросто.

Зазначимо, що положення частини другої статті 21, пункту 4 частини третьої статті 105, частини першої статті 266 КАС України передбачають загальну можливість, за певних умов, дослідження судом вимог приватно-правового характеру в порядку здійснення адміністративного судочинства під час розгляду та вирішення публічно- правового спору.

Водночас практичне застосування таких можливостей має відбуватись з огляду на своєрідний юридичний «фільтр» частини третьої статті 21 КАС України, що вказує на неприпустимість об’ єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства. Нагадаємо також, що положення абзацу 4 пункту 5 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 2 квітня 2007 року № 2 «Про практику застосування адміністративними судами положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму» вказують на те, що з вимогою у спорі, пов’ язаному з виборчим процесом чи процесом референдуму, в одному провадженні не може розглядатися вимога про відшкодування шкоди, оскільки особливості, встановлені статтями 172—179 КАС України, не поширюються на розгляд такої вимоги. Отже, провадження у виборчому спорі виключає одночасний розгляд відповідних вимог цього приватно-правового характеру.

Разом з тим, практичне вдосконалення виборчої системи України неможливе без налагодження дієвого механізму захисту прав та інтересів учасників виборчого процесу. Складність вітчизняної системи захисту прав учасників виборчого процесу полягає в існуванні адміністративного та судового порядку вирішення виборчих спорів. При цьому суб’єкт розгляду окремої категорії виборчих спорів в адміністративному порядку є одночасно суб’єктом виборчого процесу. Таким чином, дослідження ефективності функціонування адміністративного судочинства як елементу вказаного вище механізму є двоаспектним питанням: по-перше, воно стосується діяльності адміністративних судів в системі судоустрою, а по-друге, воно пов’язане зі співвідношенням діяльності адміністративних судів з юрисдикційною діяльністю суб’єктів владних повноважень — виборчих комісій.

Адміністративне судочинство в системі захисту прав та інтересів учасників виборчого процесу

Захист прав і законних інтересів учасників публічно-правових відносин є невід’ ємною складовою системи демократичного та прозорого функціонування суб’єктів владних повноважень. Іншими словами, існує стійкий взаємозв’язок між ефективністю дії правових механізмів і фактичною реалізацією конституційних принципів легітимності влади.

Найважливішим елементом правозахисної системи є судочинство, в основі функціонування якого лежить конституційний принцип підвідомчості судам всіх правовідносин, що виникають у державі.

Принципово важливим, на нашу думку, є правильне розуміння призначення адміністративного судочинства в системі захисту прав та інтересів учасників виборчого процесу. Визначення ролі адміністративного судочинства дозволить сформувати доцільний підхід щодо окреслення процесуальних повноважень адміністративних судів, які мають застосовуватись з метою, по-перше, встановлення об’ єктивної істини у виборчих справах, по-друге, відновлення (якщо це можливо) порушених виборчих прав, по-третє, визнання законності виборчих інтересів.

Істотно зазначити, що у виборчих правовідносинах беруть участь не тільки суб’єкти виборчого процесу, а й інші учасники, які не мають такого статусу, про що вже зазначалося раніше. Ця обставина свідчить про те, що предметом судового розгляду можуть стати права та інтереси, які мають різну правову природу та фактичний зміст. Наприклад, в порядку статті 174 КАС України може розглядатись справа за позовом кандидата до засобу масової інформації про зобов’язання вчинити дії.

Так, згідно із частиною восьмою статті 56 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», частиною дев’ятою статті 71 Закону України «Про вибори народних депутатів України» та частиною п’ятою статті 64 Закону України «Про вибори Президента

України» забороняється розповсюдження завідомо недостовірних або наклепницьких відомостей відповідно про партію (блок) — суб’єкта виборчого процесу, про кандидата в депутати та кандидата на пост Президента України. Виходячи зі змісту частини дев’ятої статті 56 Закону про місцеві вибори, частини дванадцятої статті 71 Закону про вибори народних депутатів і частини п’ятої статті 64 Закону про вибори Президента України відповідно, партія (блок), місцева організація партії, кандидат мають право звернутися з вимогою опублікувати їх відповідь до засобу масової інформації, що оприлюднив інформацію, яку партія (блок) або кандидат вважають недостовірною. У свою чергу, засіб масової інформації має задовольнити таке звернення в порядку, визначеному відповідними виборчими законами.

У протилежному випадку дії ЗМІ щодо ненадання можливості для відповіді підлягають оскарженню в порядку статті 174 КАС України. В такому разі ми можемо констатувати наявність таких груп інтересів, залучених у предмет судового розгляду: по-перше, індивідуальні (приватні) інтереси позивача щодо захисту і відновлення їхнього публічного суб’ єктив- ного права; по-друге, індивідуальні (приватні) інтереси відповідача, засобу масової інформації, щодо невчинення дій, які тягнуть за собою витрати економічного характеру у зв’язку із виділенням додаткового ефірного часу або надання друкованої площі, а також втрати у вигляді шкоди діловій репутації суб’єкта підприємницької діяльності; по- третє, публічні інтереси громадськості щодо об’ єктивного права на отримання достовірної та повної інформації про виборчий процес.

Всі названі групи інтересів мають бути взяті до уваги судом, виходячи зі змісту статті 2 Закону України «Про судоустрій», відповідно до якої суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. При цьому розгляд справ, що виникають з виборчого процесу, відповідно до пункту 5 частини першої статті 17 КАС України, віднесено до компетенції адміністративних судів. Таким чином, адміністративні суди, здійснюючи правосуддя у виборчих справах, мають використовувати всі надані їм процесуальні повноваження для захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, держави і суспільства в цілому. Саме таке розуміння завдання адміністративного судочинства у виборчій системі видається, на наш погляд, найбільш правильним, хоча й неповністю узгодженим із формулюванням частини першої статті 2 КАС України, в якому завдання адміністративного судочинства безпідставно звужено до захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Необхідно зазначити, що захист прав та інтересів приватних осіб — учасників виборчого процесу у відносинах із суб’єктами владних повноважень є предметом лише частини адміністративних спорів, що прямо випливає зі змісту частини першої статті 17 КАС України. Більше того, суб’єкт владних повноважень необов’язково виступає стороною адміністративної справи, а публічний інтерес, який обов’язково присутній у адміністративному спорі, може бути опосередковано виражений через громадські або суспільні інтереси. Конфлікт приватних і державних інтересів, наприклад, у справах про відшкодування з Державного бюджету України витрат, пов’язаних з фінансуванням передвиборної агітації також не може передбачати визнання автоматичного пріоритету приватних інтересів над інтересами публічними. Вважаємо, що принцип взаємності у відносинах між приватною особою (громадянином чи юридичною особою) та державою має бути відображеним у адміністративному процесі, який має захищати рівною мірою права та інтереси обох сторін.

Підвідомчість спорів, що виникають з виборчого процесу

Питання підвідомчості спорів, що виникають з виборчого процесу, вирішено однозначно в чинному законодавстві, оскільки відповідно до пункту 5 частини першої статті 17 КАС України до компетенції адміністративних судів віднесено саме вказану категорію справ. При цьому матеріальне законодавство, що регулює виборчий процес різних видів, також не вносить жодних суперечностей у це питання. Так, згідно з пунктом 5 Прикінцевих положень Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», з дня набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України оскарження до судів рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються виборів, і розгляд судом відповідних справ здійснюються в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України. З цього приводу в пункті 4 Прикінцевих положень Закону України «Про вибори народних депутатів» вміщено майже ідентичне положення. Положена Закону України «Про вибори Президента України» також прямо закріплюють повноваження адміністративних судів з розгляду скарг на дії, рішення та бездіяльність визначених в цьому Законі учасників виборчого процесу.

Незважаючи на такий, здавалося б, однозначний підхід законодавця до вирішення питання про підвідомчість виборчих спорів, існує певна колізія норм Кодексу адміністративного судочинства України. Так, згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Важливо підкреслити, що публічний характер спору визначається не суб’єктним складом правовідносин, на підставі яких він виник, а певним публічним інтересом, присутнім у цих правовідносинах. Саме тому законодавець, визначаючи в пункті 9 частини першої статті 3 КАС України поняття «відповідач», не звузив його до суб’єктів владних повноважень, зазначивши, що відповідачами можуть бути й інші особи, до яких звернена вимога позивача. Системний аналіз частини першої статті 2 та пункту 8 частини першої статті 3 КАС України дає підстави стверджувати, що коло позивачів в адміністративній справі не обмежено конкретними категоріями осіб. Звернемось, наприклад, до частини першої статті 175 КАС України, відповідно до якої предметом можуть бути оскарження дії чи бездіяльність кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії (блоку місцевих організацій партій), їхніх посадових та уповноважених осіб, офіційних спостерігачів від суб’єктів виборчого процесу, що порушують законодавство про вибори. Право оскаржувати дії чи бездіяльність зазначених осіб мають кандидат, партія (блок), місцева організація партії (блок місцевих організацій партій). Очевидно, що сторони у справі, що розглядається в порядку статті 175 КАС України, не підпадають під визначення суб’єктного складу адміністративної справи, яке міститься в пункті 1 частини першої статті 3 КАС України. Адже, відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України, справа адміністративної юрисдикції — це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Фактично ж сторонами у справі, порушеній в порядку статті 175 КАС України, можуть бути особи, жодна з яких не підпадає під наведену вище ознаку, наприклад, кандидат (позивач) та кандидат (відповідач). Разом з тим пункт 5 частини першої статті 17 КАС України беззастережно визначив, що до компетенції адміністративних судів відносяться спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. Коло таких правовідносин є досить широким, і відповідно різноманітним може бути суб’єктний склад таких правовідносин. Іншими словами, керуючись конституційним принципом про підвідомчість судам всіх правовідносин, що виникають в державі, та одночасно спираючись на системний аналіз частини другої статті 4 та пункту 5 частини першої статті 17 КАС України, слід наголосити на тому, що весь спектр справ, які виникають з виборчих правовідносин на підставі застосування норм матеріального законодавства про вибори, підвідомчі адміністративним судам.

Необхідно звернути увагу на те, що при віднесенні виборчих справ до юрисдикції адміністративного суду слід дотримуватись обмежень, встановлених частиною другою статті 17 КАС України, відповідно до якої компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно- правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

На наш погляд, чітке дотримання критеріїв розмежування компетенції судів щодо розгляду справ, які виникають з виборчого процесу, є принципово важливим для формування практики застосування положень адміністративного судочинства.

Актуальність зазначеного підтверджується неоднозначним підходом окремих фахівців до визначення підвідомчості справ про встановлення факту підкупу. Вважаємо за необхідне наголосити на тому, що, незважаючи на наявність у Кримінальному кодексі України відповідної статті (а саме, статті 157), яка встановлює кримінальну відповідальність за вчинення підкупу виборців, встановлення самого факту підкупу або непрямого підкупу, виходячи зі змісту пунктів 1 та 2 частини четвертої статті 64 Закону України «Про вибори народних депутатів України»; пунктів 6 та 7 частини першої, пунктів 8 та 9 частини другої, пунктів 1 та 2 частини третьої статті 48 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»; та пунктів 1 та 2 частини третьої ст. 56 Закону України «Про вибори Президента України», а також пункту 5 частини першої статті 17 КАС України, належить до компетенції адміністративних судів. Разом з тим, встановлення в порядку адміністративного судочинства факту підкупу може мати наслідком порушення кримінального переслідування проти суб’ єкта названого злочину, що звичайно, має випливати з конкретних обставин справи.

Крім того, слід звернути увагу на те, що відповідно до положень Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено адміністративну відповідальність за правопорушення, що можуть мати місце під час виборів. Таким чином, категорії справ, що мають предметом розгляду перелічені у відповідних статтях КУпАП правопорушення, підвідомчі місцевим загальним судам як справи про адміністративні правопорушення.

У цьому контексті доцільно зазначити, що відповідно до положень Закону України «Про вибори народних депутатів України» розгляд скарги на рішення, дії чи бездіяльність органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, закладу, установи, організації, їх посадової чи службової особи не виключає притягнення окремих посадових та службових осіб до дисциплінарної, адміністративної та іншої відповідальності.

Підсудність виборчих справ: нормативні колізії та їх розв’язання

Першим питанням процесуального характеру, що постає перед особою, яка прийняла рішення звертатись до адміністративного суду для захисту своїх виборчих прав та інтересів, є питання визначення підсудності відповідного виборчого спору.

Питання визначення підсудності (предметної, територіальної та ін- станційної) виборчих справ вимагає аналізу відповідних положень чинного виборчого та адміністративно-процесуального законодавства України. Складність цього питання полягає у колізійності норм, які регулюють визначення підсудності справ про вибори, та одночасне розміщення таких норм у актах процесуального та матеріального законодавства.

На наш погляд, дублювання тотожних положень законодавства у процесуальних та матеріальних законах не є значною проблемою, оскільки не створює фактичних перешкод для процесу встановлення істини у справі. Інша річ, коли законодавець допускає різні формулювання таких законодавчих положень, використовуючи при цьому відмінні юридичні конструкції норм, або що найгірше, допускає суперечність змісту таких положень.

Вказане, зокрема, стосується відповідних положень Законів України «Про вибори народних депутатів України» та «Про вибори Президента України»; у свою чергу, Законом України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» встановлено, що з дня набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України оскарження до судів рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються виборів, і розгляд судом відповідних справ здійснюються в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України (пункт 5 Прикінцевих положень цього Закону).

Згідно зі статтею 5 КАС України адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Виходячи з вказаної норми, судова процедура розгляду справ, які виникають з виборчого процесу, повинна здійснюватись за правилами КАС України, оскільки він є процесуальним законом, а Закон № 1665-IV від 25.03.2004 року таким не є. Отже, правила визначення інстанційної та предметної підсудності визначаються КАС України.

З метою уникнення у подальшій практиці проведення виборів подібних спірних моментів доцільно замінити норми цього Закону, що стосуються визначення підсудності, на бланкетні норми, які відсилають до КАС України.

Проблеми захисту та поновлення порушених виборчих прав суб’єктів виборчого процесу у виборчому процесі

Конституція України та чинне виборче законодавство передбачають судовий захист виборчих прав громадян України, кандидатів на виборні посади в разі їх порушення організаторами виборів, органами влади та місцевого самоврядування, іншими учасниками виборчого процесу. Саме судовий захист ґрунтується на принципах рівності громадян перед законом і судом.

Сьогодні реалізація конституційного права громадян України обирати і бути обраним до органів влади та органів місцевого самоврядування здійснюється на підставі Законів України «Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів».

Для виборчого законодавства характерна технологічна сторона виборчого процесу. Саме логічна послідовність етапів виборчого процесу спрямована на забезпечення та захист виборчих прав громадян України у виборчому процесі при політичній боротьбі суб’єктів виборчого процесу (кандидатів на виборні посади) за владу.

Сучасне виборче право — одне з небагатьох конституційних прав громадян на формування органів влади, стосовно якого розроблені єдині міжнародні стандарти як на загальносвітовому рівні.

Чинне українське виборче законодавство передбачає можливості захисту виборчих прав громадян України в разі їх порушення у виборчому процесі, шляхом звернення із заявами та скаргами безпосередньо до виборчих комісій відповідного рівня, чи оскарження рішень, дій чи бездіяльності останніх до вищих виборчих комісій. Крім того, Конституція України та чинне виборче законодавство передбачають і судовий захист виборчих прав громадян України, кандидатів на виборні посади в разі їх порушення організаторами виборів, органами влади та місцевого самоврядування, іншими учасниками виборчого процесу. Саме судовий захист ґрунтується на принципах рівності громадян перед законом і судом, змагальності учасників процесу і свободі в наданні ними суду доказів, гласності судового процесу і повній фіксації його технічними засобами.

Особливості судового захисту виборчих прав громадян України полягають, насамперед, у тому, що, незалежно від їх різноманітності та неоднозначної правової природи, всі вони сьогодні віднесені Кодексом адміністративного судочинства України до повноважень адміністративних судів і розглядаються в позовному порядку.

Із зміною виборчої системи сьогодні є досить актуальним питання захисту виборчих прав громадян саме в судовому порядку з дотриманням повної процедури оскарження рішень судів, особливо у справах щодо зняття з балотування кандидатів на виборні посади до дня виборів без рішення суду, передбачивши апеляційне оскарження таких рішень до апеляційного адміністративного суду, а також оскарження рішень виборчих комісій щодо встановлення результатів виборів, передбачивши апеляційне та касаційне оскарження таких рішень. Досвід проведення виборчих кампаній свідчить про те, що сьогодні виборчі комісії повинні забезпечувати організацію підготовки та проведення виборів, а тому підлягають звільненню від невластивої функції щодо розгляду виборчих спорів, чим буде забезпечений ефективний, високопрофесійний судовий захист порушених прав учасників виборчого процесу.

Забезпечення реалізації виборчих прав суб’єктів виборчого процесу (виборців та кандидатів на виборні посади) здійснюють виборчі комісії, органи влади, органи місцевого самоврядування, офіційні спостерігачі, довірені особи, засоби масової інформації, уповноважені особи політичних партій (блоків), і їх необхідно віднести до учасників виборчого процесу, які забезпечують реалізацію виборчих прав громадян України, що відповідатиме духу і букві Конституції України.

<< | >>
Источник: Теліпко В.Е.. Юридичний путівник виборця. Навч. практ. посіб. — К.,2010. — 336 с.. 2010

Еще по теме § 3. Поняття і загальні засади розгляду виборчих СПОРІВ В СУДОВОМУ ПОРЯДКУ:

  1. § 2. Юрисдикція суду щодо справ позовного провадження
  2. ЗМІСТ
  3. § 3. Партії як основні учасники виборчого процесу
  4. § 3. Поняття і загальні засади розгляду виборчих СПОРІВ В СУДОВОМУ ПОРЯДКУ
  5. § 4. Окремі аспекти процесуальних особливостей СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ ВИБОРЧИХ СПОРІВ
  6. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
  7. Текст Кодексу
  8. Розділ II. Утворення Української Народної Республіки. Державний лад і право УНР. III Універсал Центральної Ради (7 листопада 1917 р.)
  9. СУСПIЛЬНО-ПОЛIТИЧНИЙ ЛАД I ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРIОД УТВЕРДЖЕННЯ I РОЗВИТКУ КАПIТАЛIЗМУ (друга половина XIX ст.)
  10. Європейські стандарти адміністративного права
  11. Тема 8. Козацько-гетьманська держава і право
  12. Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій
  13. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  14. Тема 18. Держава і право України в період «застою» (середина 1960- середина 1980 рр.)
  15. § 2. Джерела права
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -