§ 3. Правове регулювання поводження з небезпечними хімічними речовинами

Законодавча база правового регулювання поводження з небезпечними речовинами охоплює Закони України: «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» (ст. 52), «Про захист прав споживачів» у редакції від 1 грудня 2005 року¹, «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя на­селення» від 24 лютого 1994 року, «Про пестициди і агрохімікати» від 2 березня 1995 року^{[235] [236], «Про перевезення небезпечних вантажів» від 6 квітня 2000 року[237], «Про об'єкти підвищеної небезпеки» від 18 січня 2001 року[238], «Про правові засади цивільного захисту» від 24 червня 2004 року[239], «Про поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення» від 23 грудня 2004 року[240] тощо.}

У ст. 1 Закону «Про об'єкти підвищеної небезпеки» поняття «небезпечна речовина» визначається як хімічна, токсична, вибухова, окислювальна, горюча речовина, біологічні агенти та речовини біологічного походження (біохімічні, мікробіологічні, біотехнологічні препарати, патогенні для людей і тварин мі­кроорганізми тощо), які становлять небезпеку для життя і здоров'я людей та довкілля, сукупність властивостей речовин або особливостей їх стану, внаслідок яких за певних обставин може створитися загроза життю і здоров'ю людей, довкіллю, матеріальним та культурним цінностям. ГОСТ 12.1.007-76 «Система стандартів безпеки праці. Шкідливі речовини. Класифікація і загальні вимоги безпеки» поділяє всі небезпечні хімічні речовини на 4 класи за ступенем не­безпеки. Найнебезпечнішими є хімічні речовини 1-го класу небезпеки. Крім того, небезпечні речовини класифікуються за номерами державної реєстрації як небезпечних чинників.

Загальні вимоги щодо правового режиму небезпечних речовин визнача­ються ст. 52 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»: на кожного покладається обов'язок додержуватись правил транспортування, зберігання та застосування небезпечних речовин, щоб не допустити забруднення ними або їх складовими довкілля і продуктів харчування.

Відповідно до ст. 9 Закону «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» будь-який небезпечний чинник (фізичний, хімічний, біологічний), присутній у середовищі життєдіяльності людини (що безпосеред­ньо оточує люди ну), підлягає гігієнічній регламентації. Положення про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних факторів, затверджене по­становою КМУ № 420 від 13 червня 1995 року, визначає гігієнічну регламентацію як розроблення на підставі сучасних даних науково обґрунтованих гігієнічних нормативів, що гарантують безпеку для людини небезпечних чинників довкілля і дотримання яких забезпечує оптимальні чи допустимі умови життєдіяльності. Гігієнічна регламентація здійснюється Комітетом з питань гігієнічного регламен­тування МОЗ України згідно з затвердженими ним програмами.

Державна реєстрація небезпечних чинників є необхідною умовою видачі гігієнічного сертифікату на харчову продукцію згідно з вимогами Закону «Про якість та безпеку харчової продукції та продовольчоїсировини» у редакції від 6 вересня 2005 року^[241], а також видачі гігієнічного висновку органами Держсанепід- служби України, зокрема при проведенні державної санітарно-епідеміологічної експертизи.

Відповідно до ст. 25 Закону «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» виробництво, зберігання, транспортування, вико­ристання, захоронения, знищення та утилізація отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнологіїта інших біологічних агентів, здійснюється за умови до­тримання санітарних норм і наявності дозволу. Згідно з Порядком одержання до­зволу на виробництво, зберігання,транспортування, використання, захоронения, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнологіїта інших біологічних агентів, затвердженим постановою КМУ № 440 від 20 червня 1995 року², такий дозвіл видається Мінприроди України за погодженням з МОЗ України, MHC України, Мінінфраструктури України, MBC України.

Порядок містить один прихований ґандж: п. 2 цього Порядку передбачає, що суб'єкти господарювання повинні одержати дозвіл на виробництво, зберігання, транспортування (крім транзиту, який здійснюється відповідно до міжнародних договорів України та Закону «Про перевезення небезпечних вантажів», вико­ристання, захоронения, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнологіїта інших біологічних агентів. Отже він не поширюється на фізичних осіб, що не є підприємцями - останні можуть здійснювати операції з небезпечними хімічними речовинами без отримання дозволу.

Інструкція про розгляд заявок та надання дозволів на виробництво, збері­гання, транспортування, використання, захоронения, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнологіїта інших біологічних аген­тів затверджена наказом Мінекоресурсів України № 294 від ЗО липня 2002 року¹. Згідно з п. 1.2 Інструкції, дозвіл зобов'язані отримати лише суб'єкти підприєм­ництва, а некомерційні юридичні особи не зобов'язані його отримувати. Аледо Інструкції додається ще один перелік небезпечних речовин: Особливий перелік отруйних речовин: берилій, талій, сірковуглець, фосфор, хлорид ртуті, ціанис­товоднева кислота, ціаніди, метиловий спирт, нікотин тощо. На використання небезпечних речовин, що входять до цього переліку, необхідно отримати дозвіл Мінприроди України навіть некомерційним юридичним особам. Ця Інструкція не поширюється на медичні та ветеринарні установи, які здійснюють роздрібну торгівлю антибіотиками через аптечну мережу- вони можуть дозволи не отри­мувати. Вона не поширюється також на отруйні речовини, що використовуються як харчові добавки.

Окрім отримання дозволу, законодавство передбачає ліцензування вироб­ництва небезпечних хімічних речовин. Відповідно до п. З ч. З ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 року², ліцензуванню підлягає виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, що визначається КМУ)³.

Цікавим видається питання про співвідношення дозволу і ліцензії на вироб­ництво небезпечних хімічних речовин. Тут ми спостерігаємо колізію правових інститутів ліцензування і отримання дозволу. Згідно з загальними засадами права, не можна вимагати отримання двох дозвільних документів на один і той самий вид діяльності. Тому нема жодного сумніву, що для виробництва небез­печних хімічних речовин потрібно отримати тільки один документ: ліцензію або дозвіл. На нашу думку, оскільки ліцензія є більш суворим заходом обмеження, ніж дозвіл, у разі отримання ліцензії на виробництво небезпечних хімічних ре­човин, не потрібно отримувати дозволу на їх виробництво.

Законодавство визначає особливий правовий режим поводження з небез­печними хімічними речовинами у межах правового інституту об'єктів підвищеної небезпеки. Згідно зі ст. 1 Закону «Про об'єкти підвищеної небезпеки», об'єкт підвищеної небезпеки- об'єкт, на якому використовуються, виготовляються, пе­реробляються, зберігаються або транспортуються одна або кілька небезпечних речовин чи категорій речовин у кількості, що дорівнює або перевищує норма­тивно встановлені порогові маси, а також інші об'єкти як такі, що відповідно до закону є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру.

Від об'єкту підвищеної небезпеки, далі - ОПН, слід відрізняти потенційно небезпечний об'єкт, далі - ПНО, який визначається Законом як об'єкт, на якому можуть використовуватися або виготовляються, переробляються, зберігаються чи транспортуються небезпечні речовини, біологічні препарати, а також інші об'єкти, що за певних обставин можуть створити реальну загрозу виникнення аварії.

Контроль за дотриманням правового режиму ОПН здійснюють згідно зі ст. З Закону «Про об'єкти підвищеної небезпеки» Мінприроди України, Держгірпром- нагляд України, ДержсанепідслужбаУкраїни, Мінрегіонрозвитку України. Відпо­відно до ст. 9 зазначеного Закону, ідентифікація ОПН здійснюється суб'єктами господарської діяльності самостійно відповідно до кількості порогової маси небезпечних речовин. Нормативи порогових мас небезпечних речовин для ідентифікації об'єктів підвищеної небезпеки затверджені постановою КМУ № 956 від 11 липня 2002 року. Порядок ідентифікації та обліку об'єктів підвищеної не­безпеки затверджений постановою КМУ № 956 від 11 липня 2002 року¹. Згідно з п. З Порядку, суб'єкт господарської діяльності, який має у власності хоча б один ПНО чи планує його будівництво, зобов'язаний провести його ідентифікацію. Облік ОПН здійснюється Держгірпромнаглядом України шляхом ведення дер­жавного реєстру ОПН. Електронна версія державного реєстру ОПН публікується у мережі Інтернет.

Відповідно до ст. 10 Закону «Про об'єкти підвищеної небезпеки», власник ОПН готує і подає до місцевих органів виконавчої влади декларацію безпеки ОПН. Порядок декларування безпеки об'єктів підвищеної небезпеки затверджений постановою КМУ № 956 від 11 липня 2002 року. Після розроблення декларація безпеки підлягає обов'язковій екологічній експертизі. Одночасно з розроблен­ням декларації безпеки власники ОПН зобов'язані розробити і затвердити плани локалізації і ліквідації аварій для кожного ОПН. Положення щодо розробки планів локалізаціїта ліквідаціїаварійнихситуацій і аварій затверджене наказом Держ-

наглядохоронпраці № 112 від 17 червня 1999 року¹. Після отримання дозволу на будівництво ОПН суб'єкт господарської діяльності повинен отримати дозвіл на експлуатацію ОПН, який видається місцевою державною адміністрацією і виконавчими органами місцевих рад.

Відповідно до п. 14 частини 1 ст. 7 Закону «Про страхування» у редакції від 4 жовтня 2001 року, одним з видів обов'язкового страхування є страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яку може бути заподіяно аваріями на ОПН. Порядок і правила такого страхування затверджені постановою КМУ від 16 листопада 2002 року^{[242] [243].}

Чинне законодавство визначає особливості правового режиму вибухових речовин. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про поводження з вибуховими матері­алами промислового призначення» від 23 грудня 2004 року, вибухові речовини визначаються як хімічні речовини, здатні під впливом зовнішніх дій до швидкого хімічного перетворення, що відбувається з виділенням великої кількості тепла і газоподібних продуктів. Вибухові речовини і засоби ініціювання вибуху вхо­дять до поняття «вибухові матеріали». Державними органами, що здійснюють управління у царині поводження з небезпечними вибуховими речовинами є: Державне агентство України з управління державними корпоративними правами та майном, Держгірпромнагляд України, MBC України.

Відповідно до ст. 8 зазначеного Закону, виробництво, зберігання, перевезен­ня, реалізація вибухових матеріалів та проведення вибухових робіт провадяться суб'єктами господарювання, які мають відповідний дозвіл або ліцензію. Отже положення цього Закону не поширюються на фізичних осіб, не зареєстрованих як суб'єкти підприємництва, позаяк вони не визнаються суб'єктами господа­рювання згідно з Господарським кодексом України. Згідно з Конвенцією про маркування пластичних вибухових речовин з метою їх виявлення (Монреаль, 1 березня 1991 року)^[244], для полегшення виявлення вибухових речовин при мит­ному та інших видах контролю, при виробництві пластичних вибухових речовин здійснюється їх маркування шляхом включення до складу вибухової речовини спеціальної маркувальної речовини, що піддається виявленню засобами для виявлення пари.

Право екологічної безпеки знає досить відокремлений правовий інститут перевезення небезпечних вантажів. Закон «Про перевезення небезпечних ван­тажів» від 6 квітня 2000 року уст. 1 визначає небезпечний вантаж як речовини, матеріали, вироби, відходи виробничоїта іншої діяльності, які внаслідок прита- маннихїм властивостей за наявності певнихчинників можуть підчас перевезення спричинити вибух, пожежу, пошкодження технічних засобів, пристроїв, споруд та інших об'єктів, заподіяти матеріальні збитки та шкоду довкіллю, а також при­звести до загибелі, травмування, отруєння людей, тварин і які за міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за результатами випробувань в установленому порядку залежно від ступеня їх впливу на довкілля або людину віднесено до одного з класів небезпечних речовин: клас 1 - вибухові речовини та вироби; клас 2 - гази; клас 3 - легко­займисті рідини; клас4.1-легкозаймистітверді речовини; клас4.2-речовини, схильні до самозаймання; клас 4.3 - речовини, що виділяють легкозаймисті гази при стиканні з водою; клас 5.1 - речовини, що окислюють; клас 5.2 - органічні пероксиди; клас 6.1 - токсичні речовини; клас 6.2 - інфекційні речовини; клас 7-радіоактивніматеріали; клас8-корозійні речовини; клас9-інші небезпечні речовини та вироби.

Закон не поширюється на перевезення небезпечних вантажів у межах те­риторії підприємства. Органом управління у царині перевезення небезпечних зантажів є Мінінфраструктури України. Транспортні засоби, якими перевозяться небезпечні вантажі, повинні у встановлених законодавством випадках мати відповідне маркування і свідоцтво про допущення до перевезеннянебезпечних вантажів.

Цивільна відповідальність та життя і здоров'я суб'єктів перевезення не­безпечних вантажів підлягають обов'язковому екологічному страхуванню від­повідно до вимог Закону «Про страхування». Порядок і правила проведення обов'язкового страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків під час перевезення небез­печних вантажів затверджені постановою КМУ № 733 від 1 червня 2002 року¹. Для запобігання використання небезпечних хімічних речовин у виробництві хімічної зброї масового ураження Україна підписала 13 січня 1993 року у Парижі Конвенцію про заборону розробки, виробництва, накопичення, застосування хімічної зброї та про її знищення^{[245] [246].}