ЗДПЛ зафіксувала усі права людини: громадянські та по­літичні (права “першого” покоління), а також економічні, соці­альні та культурні, які називають правами “другого” покоління.

Конкретизуючи положення цього документа, ООН прийняла два окремих конвенційних акти: МППП1 та МПЕСКП, які в комплексі становлять фундамент міжнародного нормативного режиму прав людини.

Офіційна позиція цієї міжнародної організації, окреслена ще у ЗДПЛ та підтверджена в її численних резолюціях, поля­гає у тому, що усі групи прав, закріплених зазначеними пак­тами, є універсальними, невід’ємними, взаємозалежними та взаємопов’язаними. Міжнародна спільнота має захищати права людини загалом, справедливо та рівно, однаковими засобами. Віденська декларація та Програма дій, прийнята на Всесвітній конференції з прав людини, проведеній під егідою ООН 25 черв­ня 1993 року у Відні, визначила (пар. 5), що хоча значення наці­ональної та регіональної специфіки, різноманітних історичних, культурних і релігійних особливостей необхідно враховувати, проте держави, незалежно від їхніх політичних, економічних і культурних систем, несуть обов’язок заохочувати та захищати усі права людини та основні свободи [20].

Однак таке формальне “зрівнювання” не повинно прихову­вати істотні відмінності у справжньому статусі кожної з двох за­значених груп прав людини. З одного боку, існує думка, що пра­ва “другого” покоління, з огляду на загальну ціннісну ієрархію усіх прав, є вищими за права громадянські та політичні. Так, виголошується, що право на свободу слова не потрібне голо­дній і неписьменній людині. З іншого ж боку, існує думка, що економічні, соціальні та культурні права взагалі не є правами: трактування їх як прав начебто применшує значущість індиві­дуальної свободи, послаблює ефективність існування вільних ринків внаслідок розширення можливостей для втручання дер­жави в економіку, генерує аргументи на применшення важли­вості громадянських і політичних прав.

Як зазначається в одному зі звітів Комітету з економічних, соціальних і культурних прав ООН, у міжнародному праві прав людини громадянським і політичним правам приділяється біль­ше уваги, законодавчого урегулювання та судового тлумачення, ніж правам економічним, соціальним і культурним [20].

Принцип взаємозалежності й взаємообумовленості усіх груп прав людини знайшов відображення у тому, що певні міжнародно-правові документи, традиційно присвячені, здава­лось би, різним поколінням прав (наприклад, згадані МПГШ1 та МПЕСКП або ж прийняті РЄ Конвенція та ЄСХ), все ж не уникли фіксації й прав “протилежної” групи. Наприклад, право на освіту та право на свободу об’єднань закріплюють усі чо­тири названі вище акти. Що ж до Конвенції, то вона закріпила деякі права “другого” покоління або прямо (наприклад, право на власність, право на освіту), або ж опосередковано (скажімо, право на безоплатну допомогу адвоката, перекладача, на захист цивільних прав і обов’язків, право на соціальні виплати чи пен­сію) [25, с. 28].