Концепції походження прав людини

У правовій теорії існує два домінуючі підходи до праворозуміння: позитивістська та природно-правова концепції. До сьогодні триває теоретична

суперечка щодо питання про визнання провідною однієї з теорій походження прав людини: природно-правової чи позитивістської.

ПРИРОДНО-ПРАВОВА (ЛІБЕРАЛЬНА) КОНЦЕПЦІЯ

В основі даної теорії покладено ідею, що всі норми права ґрунтуються на певних об'єктивних (природних) засадах, що не залежать від волі людини й суспільства, установлень держави. Прихильники цієї школи вважають, що посилання на мораль (справедливість), яка є традиційним втіленням цих об'єктивних засад, становить важливий елемент усякого пояснення, що таке право.

Природно-правова (ліберальна) концепція прав людини визнає пріоритет певних сфер індивідуальної свободи щодо охорони колективних або суспільних інтересів, які оформляються у вигляді прав чи захищаються законами. Якщо головною складовою причиною авторитарного або тоталітарного режимів є страх, то основною детермінантою демократичного (ліберального) режиму є основні права людини. Із позицій ліберальної концепції прав людини фундаментальні принципи, зокрема, щодо змісту прав людини мають вищу юридичну силу, ніж звичайне законодавство.

Аристотель, Цицерон, Ульпіан, Сократ, Платон, Святий Августин, Фома Аквінський, Г. Гроцій, Гоббс, Томазій, Вольф, Пуфендорф, Дж. Локк, І. Кант, Ж-Ж. Руссо, П. Гольбах, Бентам та ін.

Жан-Жак Руссо Джон Локк Іммануїл Кант

Історія концепції:

Історично першою формою розуміння прав людини була ліберальна концепція.

керованими в їхніх власних інтересах сформулювали ще давньогрецькі та середньовічні мислителі: Арістотель, Августин і Фома Аквінський. Ідеї природного права, які сформувалися в стародавньому світі, стали джерелом сучасного розуміння прав людини, наприклад, у давньогрецьких філософів (Сократ, Платон, софісти: Лікофрон, Антифон, Алкідам, стоїки: Сенека (уперше відкрито засудив рабство), Марк Аврелій) і римських юристів імператорської епохи (Павло, Ульпіан). Вони стверджували, що всі люди рівні від народження й мають однаково обумовлені природою природні права. Сама ж держава та її закони - це результат суспільного договору, як пояснював філософ Мікофон. Відстоюючи й захищаючи права, властиві людині від народження, зокрема, її право на приватну власність, Арістотель відзначав, що це право має в основі саму природу людини та ґрунтується на її початковій любові до самої себе.

Пояснюючи виникнення природної школи у стародавньому Римі деякі автори вважають, що у зв'язку з широкими торговельними відносинами римських громадян з іноземцями римськими юристами було вироблено так назване «право народів» (jus gentium), на відміну від права самого Риму, яке мало назву «цивільне право» (jus civile). Це право народів було об'єднанням загальних норм, спільних для законодавства декількох держав. Так, наприклад, оскільки всі держави на той час були рабовласницькими, у праві всіх цих держав були норми, що стосувалися рабства. Тому римські юристи оголосили рабство встановленням права народів. У пам’ятці права Давнього Риму - Інституціях Юстиніана під свободою було окреслено «природну можливість робити те, що до вподоби, якщо цьому не перешкоджає будь-яка сила або будь-яке право».

Значно трансформувалася теорія природного права в середні віки, оскльки вона отримала суттєве релігійне забарвлення. Для середньовічних юристів право є норми, які випливають з Божественного закону, встановлені Богом, на відміну від позитивного права, встановленого людьми.

Теорія природного права отримала найбільшого поширення та обґрунтування у період боротьби з абсолютизмом (ХУІІ-XVIII ст.), коли проходила докорінна зміна в політичному житті західноєвропейського суспільства (у першу чергу Голландії, Англії, Франції тощо). Так, у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва І. Бетама, Г. Гроція, Т. Гоббса, Т. Джефферсона, І. Канта, Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, Дж.- С. Мілля, Ж.-Ж. Руссо, Пуффендорфа було закладено фундамент сучасного розуміння прав людини (право на життя, право на свободу, право на власність тощо). Саме у цей період у працях великої кількості філософів та юристів (зокрема, Т. Гоббса, X. Томазія, X. Вольфа, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта тощо) ця теорія отримала широке розповсюдження. Завдяки їхнім зусиллям склалась школа природного права, що виявила величезний вплив на процес подальшого розвитку як національного (у рамках окремих країн), так і міжнародного права. Природне право в цей період розглядається як якийсь зразок, якому повинне випливати і яким повинне замінити існуюче, у всіх відносинах недосконале право. Воно представлялося у вигляді кодексу правил, що утворюють якийсь політичний і юридичний ідеал, який може бути виведений апріорі з вимог розуму.

Систематизоване юридичне закріплення природно-правова (ліберальна) концепція прав людини вперше дістала у 1776 р. у Вірджинській декларації. Вказану декларацію було покладено в основу прийнятої у 1787 р. Конституції США. У Декларації незалежності США було визнано, що «всі люди створені вільними, вони наділені Творцем певними невідчужуваними правами».

На початку XIX ст. у розвитку природного права настали кризові явища, які були обумовлені комплексом причин як внутрішнього порядку, закладених у самій школі природного права, так і зовнішнього. Ця школа зіштовхнулася в Німеччині з новою течією в особі історичної школи права; в опозицію до природного права в Англії стала утилітарна школа І.

Фундаментальний, невідчужуваний від особи та природно-правовий характер першого покоління прав людини отримав всезагальне визнання. Права людини першого покоління (право на свободу та особисту недоторканність, право на свободу слова, на людську гідність, на власність, на справедливий суд тощо) закріплені у конституційних документах періоду ліберально-демократичних революцій та практично без змін перейшли у сучасні конституції та міжнародні нормативно-правові акти.

Природно-правова концепція визначально вплинула на сучасну теорію прав людини, яка, і заклала підґрунтя концептуальних підходів до розуміння легітимності державної влади в сучасній правовій державі.

Сильні сторони природно-правової концепції:

право завжди повинно бути справедливим;

відповідно до зазначеного вище, у праві не може міститись будь-яке положення, вимога чи припис, що є вираженням свавілля;

право неправильно зводити до закону, нормативно-юридичного акта, їх сукупності;

право обмежує державне та суспільне втручання у справи та життя особи;

держава зобов'язана додержуватись природного права та, відповідно, забезпечувати відповідність законодавства (позитивного права) природному праву тощо.

Слабкі сторони природно-правової концепції:

незрозуміле джерело й механізм виникнення природного права (наявність Бога не для усіх очевидна, а для того, щоб сформулювати й визнати наявність навіть мінімальної кількості природних правил рівень інтелектуального розвитку людства повинен бути досить високим);

природні права сформульовані в максимально абстрактній формі, що надає можливість дуже довільних тлумачень, у тому числі зацікавлених тлумачень, що є правовим, а що ним не є;

право нічим не забезпечується й не гарантується (якщо не перебувати на позиції окремих шкіл теологічного напрямку природно правової доктрини);

універсальний характер загальнолюдських цінностей не підтверджується політико-правовою реальністю (наприклад, як співвідносяться право на війну й права людини).

не зрозуміло, як вирішити колізії, які виникають у контексті реалізації суб'єктами своїх природних прав;

неясним є перелік природних прав, а також їхній конкретний зміст;

право, як юридичний інститут, підміняється поняттям «справедливість» й/або «мораль», етичним інститутом;

вся природно-правова концепція, у контексті юридичної практики, внутрішньо суперечлива. Причому ця суперечливість не діалектичного, а формально-логічного характеру;

протиставлення права й законодавства може (і веде) до правового нігілізму, до відмови слідувати юридичним нормам тощо.

ТЕОРІЯ ПОЗИТИВІЗМУ

Дж. Остін, К. Бергбом, П. Лабанд, А. Есмен, Представники: Г. Шершеневич

На відміну від природного права, право в юридичному значенні (об'єктивне і суб'єктивне) постає як позитивне право (лат. Positivus -

"позитивний"). Позитивне право - це право, виражене в законах та інших джерелах.

Риси позитивного права:

Ототожнення права з наказами держави. «Усяке право є команда, наказ», - таке кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Джоном Остіном.

Як тенденція правової думки, правовий позитивізм бере початок ще в стародавності. Формами його прояву були: китайський легізм, вчення софістів, номіналізм Вільяма Оккама (філософ-схоласт, францисканець), концепція абсолютної держави Томаса Гоббса тощо.

Однак, як самостійний напрямок філософсько-правової думки він виник у 30-40-х роках XIX століття в зв'язку з теоретичним обґрунтуванням формально-догматичної юриспруденції.

Правовий позитивізм тісно зв'язаний з позитивістською філософією, у рамках якої він одержав світоглядно-методологічне обґрунтування. Головні ідеї філософського позитивізму, найбільш інтенсивний розвиток якого приходиться на середину XIX - початок XX ст., полягають у тім, що будь-яка наука може бути організована на основі таких же принципів, як математика і фізика, що досягли в той час серйозних успіхів. Це значить, що науки повинні бути організовані на емпіричному «позитивному» знанні, а не на спекулятивних умовиводах.

Позитивізм у праві виник як реакція на метафізичну філософію права XVII-XVIII ст. Його представники прагнули замінити метафізичне вчення про абсолютні чинники права таким його вивченням, що спирається на вивчення позитивного досвідченого матеріалу, «фактів» (безпосередньо «даного»). Такими фактами є насамперед норми права. Тому філософія права, на думку позитивістів, повинна займатися вивченням їхнього логічного змісту і мовного вираження. Право, з погляду позитивізму, позитивно й іншим воно бути не може. Позитивність права означає, що воно є «фактично діюче право».

Позитивні права, що закріплювались у конституціях першої половини XX століття (права другого покоління - право на працю, на соціальний захист тощо) та колективні права, закріплені у конституціях другої половини XX століття (права третього покоління - право на безпечне для життя та здоров’я довкілля тощо) не мають природно-правового характеру.

На противагу правам першого покоління, які вимагають від держави утримуватися від свавільного втручання у сферу індивідуальної свободи, позитивні права надаються державою та залежать від здійснення її соціально-

економічної функції.

СУЧАСНА ПРИРОДНО-ПРАВОВА КОНЦЕПЦІЯ

Відродження природно-правових ідей мало місце після Другої світової війни, як реакція на юридичний позитивізм та авторитарні політичні системи. Як правильно зазначає В. В. Лазарев, природно-правові погляди завжди активуються при переході від поліцейської держави до правової держави. Це пов'язано з тим, що природно-правова школа дає можливість обґрунтувати ідеї народовладдя, відкинуті ідеї тоталітаризму та авторитаризму.

При цьому відродження природно-правових поглядів знайшло своє відображення у межах декількох сучасних філософських систем. Саме це дало підстави Л. Мамуту відзначити, що "найбільше поширення у сучасних умовах одержали такі доктрини природного права, як: неотомізм, феноменологія, екзістенціоналізм і герменевтика".

Неотомізм - вважається офіційною філософською доктриною католицизму, що відроджує й модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з близькими за змістом філософськими системами XIX-XX ст. Найбільшого поширення неотомізм набув у Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Іспанії, а також у США. Його представники Ж. Дабен, В. Катрайн, Ж. Марітен та ін. стверджували, що першоджерелом усього буття, в тому числі держави й права, є Бог, а всесвіт поєднує в собі два аспекти: духовний і похідний від нього - матеріальний. Як і їхній видатний попередник Фома Аквінський, вони вважали, що держава і право є результатом Божого втручання, первинності духовних засад. Носієм природно-правового буття є природа людини._________________________________________________________

Засновником феноменологічного напрямку у філософії й теорії права був німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859-1938). Предметом феноменології є опис актів свідомості в їхньому стосунку до об'єктів, а центральним поняттям - «інтенційність», тобто спрямованість свідомості на об'єкт. Але під свідомістю феноменологія розуміє «чисту», трансцендентальну свідомість, абстраговану від людини і від суспільного середовища «Ейдоси», нормативні ідеї переходять у позитивне право, втілюються в свідомість індивідів і визначають поведінку людей. Тобто, позитивне право, яке діє в той чи інший час у державі, є втіленням, реалізацією в суспільстві «ейдосів», що випливають із «природи речей» Третім напрямком природно-правової теорії права є екзистенціалізм, що його сповідували Е. Фехнер, В. Майгофер та ін. Основною категорією екзистенціалізму є екзистенція (від лат. existentia - існування) - внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському

«я», внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю. Екзистенція заперечує буття суспільства, виявляючи себе щодо нього як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість, що надає екзистенції специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє. Прибічники цієї філософії досліджували право, протиставляючи емпіричне

буття та екзистенцію людини. Позитивне право як результат досвіду, буття є штучним явищем._________________________________________________________

Герменевтичний напрям. А. Кауфман, В. Гассемер та інші автори герменевтичної (від грець. - мистецтво тлумачення) теорії природного права стверджували, що сутність права полягає у справедливості, яка передбачає формальну рівність людей, обмеження свавілля, суспільну безпеку. Для досягнення цього створюються позитивні правові норми відповідно до свого часу й місця. Головним у герменевтичній теорії є розуміння права, що розглядається як процес, під час якого на основі «живої історичної мови відбувається становлення конкретного історичного права». Поза процесом розуміння не може бути об'єктивної правильності права. Конкретне історичне право, за цим ученням, є ланцюгом подій, актів поведінки і ситуацій, яким повинні відповідати абстрактні норми. Тобто, право не є приписами для виконання судовими та адміністративними органами; навпаки, своїми діями вони створюють правові форми.

Правова думка в Україні.

У нашій країні ідеї природно-правової школи набули широкого поширення у кінці 80-х років XX ст. у силу відомих політичних подій.

Й. Покровський у своїй праці «Основні ідеологічні течії в історії цивільного права. Ідеалізм та позитивізм» (поч. XX ст.), відзначає, що «ідея природного права тягнеться безперервно через всю історію розумового розвитку Західної Європи. Часом вона дещо слабшає, коли в силу тих чи інших причин юридична думка звертається здебільшого до вивчення позитивного права; часом вона ж посилюється та опиняється домінуючим тоном всього настрою епохи. Особливу глибину та інтенсивність природно-правові настрої, як відомо отримали у XVII-XVIII ст., - в епоху, якій дається назва епохи природного права».

Й. Покровський

О. Костенко

Український вчений О. Костенко з початку 90-х років ХХ ст. обстоює необхідність відродження природно-правової концепції в сучасних умовах на основі ідеї «соціального натуралізму». Відповідно до цієї ідеї він розвиває доктрину «соціально-натуралістичної юриспруденції», згідно з якою визначає природне право як «закони соціальної природи, які мають відкриватися людьми і втілюватися в форму законодавства». Виходячи з соціально- натуралістичного підходу, критикуються інші природно-правові концепції.

Вплив на право.

На сьогодні погляди природно-правової школи права знайшли своє відображення у міжнародних актах, скажімо, Загальна декларація прав людини (1948 р.) закріплює основні невідчужувані права і їх рівність для усіх: право на життя, рівність перед законом, на власність тощо.

Конституція України (1996 р.) також притримується ідей цієї школи щодо прав і свобод людини і громадянина. Схожі положення закріплені і у Конституціях більшості західних країн.

Природно-історичне обґрунтування людських прав у сучасній світовій політичній думці явно переважає. Поняття прав людини вживається широко і вузько.

У широкому значенні права людини охоплюють весь спектр, найширший комплекс прав і свобод особи, їх різноманітні види.

право батьків на виховання дітей, право на опір гнобителям тощо.

Отже, як у сучасній правовій теорії, так і у юридичній практиці не виокремлюється у чистому вигляді ні природно-правовий, ні позитивістський підхід щодо походження основоположних прав та свобод людини. Наприклад, у практиці конституційного процесу права та свободи мають бути обов’язково зафіксовані у конституційному тексті з метою їх юридичного захисту та гарантій.

Загалом зміст прав (принаймні першого покоління) не може визначатися лише у текстах законів. Так, обмеження щодо здійснення прав, встановлені позитивним законодавством, повинні відповідати критеріям природного права. Вони не можуть бути свавільними, а також мають відповідати критеріям розумності, суспільної необхідності та пропорційності. Для їх

належної гарантії найбільш пристосована діяльність конституційних судів та міжнародних інституцій.

Контрольні запитання:

1. Що таке права людини?

2. Проаналізуйте сутність прав людини?

3. Проведіть розмежування понять «права», «свободи» людини.

4. Поясніть, що розуміють під поняттям «законні інтереси».

5. Як змінювалися права людини з часом?

6. Що означає поняття «універсальність прав людини»?Які концепції прав людини ви знаєте? Що спільного й відмінного між ними?

7. Назвіть представників правничої думки епохи античності.

8. Яких правників періоду нового часу ви знаєте? Охарактеризуйте їхній внесок у розвиток поглядів про права людини.

9. Яких представників української правової науки ви можете назвати? Якою є їхня роль у розвитку правничої думки?

Теми для рефератів, повідомлень та презентацій:

1. Видображення природно-правовох концепції в сучасному праві.

2. Видатні юристи України.

Теми для есе:

1. «Найвище право часто є найвищим злом» (Теренцій Публій).

2. «Моя свобода розмахувати руками завершується там, де починається ніс мого ближнього» (Р. Емерсон).

3. «В основі демократії - маленька людина в кабінці з маленьким олівцем, яка ставить маленький хрестик на маленькому листку паперу» (У. Черчилль).