Причини краху Ліги Націй.

Об'єктивний, неупереджений підхід до оцінки миротворчої діяльності Ліги Націй, зважений аналіз підсумків її діяльності свідчать, що цій міжнародній організації були притаманні як негативні, так і позитивні риси.

Статут передбачав гарантії членам організації в збереженні їх політичної незалежності і територіальної цілісності проти зовнішньої агресії. Організація створювалася з метою забезпечення мирного розв'язання конфліктів, відвернення війни. Статут передбачав колективні дії всіх членів Ліги Націй у разі порушення агресором Статуту і розв'язання війни. Встановлювалася певна процедура розв'язання конфліктів. Якщо конфліктуючі сторони виявлялися неспроможними вирішувати спірне питання шляхом переговорів, вони мали звернутися до арбітражу, Постійного Суду міжнародної справедливості або Ради Ліги. Конфліктуючі сторони не повинні були вдаватися до війни принаймні протягом трьох місяців після прийняття рішення органом, що розглядав конфлікт. Але після цього терміну руки конфліктуючих сторін були фактично розв'язані.

Істотний недолік Статуту Ліги Націй полягав у тому, що війна як метод розв'язання спірних питань не заборонялася. Заходи проти порушників миру регламентувалися Статутом. Порушення миру розглядалося як акт війни проти всіх членів Ліги Націй. Передбачалася негайна тотальна економічна й політична ізоляція порушника. Рада мала право рекомендувати і воєнні санкції, включаючи створення об'єднаних збройних сил з контингентів членів Ліги.

Слабкість Ліги як інструменту підтримання миру зумовлювалася вже самим Статутом організації. Рішення і Асамблеї, і Ради приймалися за принципом одноголосності. Винятком було лише голосування з процедурних питань і про прийняття у члени Ліги Націй, коли рішення приймалися двома третинами, тобто кваліфікованою більшістю. Враховуючи наявність гострих суперечностей між членами Ліги, зрозумілими стають перепони на шляху до прийняття організацією термінових, невідкладних рішень з політичних, воєнних та інших важливих питань.

Істотним недоліком Статуту було й те, що обов'язкову силу мали лише рішення Асамблеї й Ради з адміністративних питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними, оскільки рішення мали характер рекомендацій. Негативний вплив на ефективність дій Ліги Націй справляла відсутність серед її членів ряду великих держав. Сполучені Штати, які були серед ініціаторів створення Ліги Націй, не стали її членом. Посилення впливу ізоляціоністів, які вимагали, щоб США не втягувалися у європейські справи, не зв'язували собі руки зобов'язаннями Статуту Ліги, спричинило те, що Версальський мирний договір, частиною якого були положення про створення Ліги Націй, не був ратифікований американським конгресом.

Участь СРСР у роботі Ліги Націй виявилася недовготривалою Він був прийнятий 1934 р. і виключений 1939 р. у зв'язку з радянсько-фінською війною. Німеччина вступила в Лігу 1926 р. і залишила її 1935 р., подавши відповідну заяву 1933 р. Отже, Ліга Націй не стала справді універсальною організацією.

Зазначимо, що перші сигнали назрівання кризи в діяльності Ліги Націй проявлялись поступово. Так, інтереси українців в Лізі в 1921 - 1923 рр. відстоювало Західноукраїнське товариство Ліги Націй, засноване в 1921 р. у Відні. Воно ставило за мету дипломатичними засобами домагатись відновлення незалежності ЗУНР. Але після визнання Міжнародним Союзом Ліги рішень про включення Галичини до складу Польщі українське товариство на знак протесту в 1924 р. вийшло з його складу. Криза в діяльності Ліги проявилася після провалу Міжнародної конференції із роззброєння, коли Німеччина в 1933 р. та Японія в 1934 р. вийшли з її складу. Безпорадність Ліги Націй стала очевидною при обговоренні японської агресії проти Китаю (1931), італійської - проти Ефіопії (1935 - 1936 рр.), радянської проти Фінляндії (1939 - 1940 рр.).

Вона не змогла стати на заваді початку Другої світової війни. Де-юре Ліга Націй перестала існувати 18 квітня 1946 р., але де-факто ще 1939-го. Чому так сталося? Ліга працювала в умовах колоніальних імперій та займалась переважно колоніальними справами. Коли час продиктував вирішення питань у Європі, організація виявилася неспроможною перебудуватися.

Криза діяльності Ліги Націй характеризується і вирішенням китайського питання. 21 вересня 1931 р. китайський уряд передав в Лігу Націй в Женеві прохання, в якому, посилаючись на ст. 11 Статуту Ліги, закликав звернути увагу на конфлікт між Китаєм та Японією і вжити заходів для попередження ескалації конфлікту і відновлення статус-кво. Британія була схильна підтримувати позицію Японії, однак США енергійно висловились на підтримку Китаю. Ужорсточення позиції Ліги Націй з манчжурського питання відбулось на початку 1933 р. у зв’язку з новими агресивними акціями японських військ у Китаї. Манчжурська справа, пов'язана, як бачимо, зі світовою економічною кризою, стала першим вирішальним ударом по Лізі Націй. Японські успіхи свідчили про слабкість підписаних договорів, міжнародних конвенцій, мирних обіцянок, коли вони не підкріплені силою зброї. Тоді, коли спочатку в Азії, а невдовзі і в Європі піднімались нові войовничі сили, мирні держави вирішили не брати на себе жодної відповідальності. Стрімке ж розширення японської агресії і успіхи японських військ змусили китайський уряд звернутись 13 вересня 1937 р. знову до Ради Ліги Націй з проханням застосувати до Японії заходи, передбачені Статутом Ліги. Однак Великобританія і Франція не бажали труднощів в відносинах з Токіо. Провели міжнародну конференцію з китайського питання (Брюссель, 3 - 24 листопада 1937 р., 18 держав). Конференція продемонструвала безсилля західних держав перед відвертим порушенням післявоєнних настанов.

Вашингтонський порядок на Далекому Сході був остаточно зруйнований. Зростанням напруженості в Європі намагалась скористатись у власних інтересах фашистська Італія. Б. Мусоліні вирішив, що прийшов час діяти і розширювати її колоніальні володіння, нехай навіть силою зброї. Головним об’єктом італійських анексіоністських прагнень була Ефіопія - на той момент одна з двох, поряд з Ліберією, незалежних держав Африки, член Ліги Націй. У грудні 1934 р. на кордоні з Італійським Сомалі в районі оазису Уал- Уал відбувся перший збройний інцидент. Ефіопія негайно звернулась із скаргою на Італію в Лігу Націй, але її розгляд в світлі протидії західних держав потонув у бюрократичних процедурах: лише у вересні 1935 р. на засіданні Ради Ліги був утворений комітет, якому було доручено підготувати свій висновок. 3 жовтня 1935 р. 100-тисячна італійська армія вторглась в Ефіопію. У листопаді 1937 р. Італія приєдналася до Антикомінтернівського пакту, а в грудні 1937 р. вийшла з Ліги. Було остаточно зруйновано Версальсько- Вашингтонський порядок. Готуючись до поділу Чехословаччини, Гітлер вирішив в котрий раз розіграти національну карту, скориставшись тим, що близько третини її населення складали національні меншини. 29 - 30 вересня 1938 р. в Мюнхені відбулась міжнародна конференція, в якій взяли участь Німеччина, Італія, Великобританія і Франція (Гітлер, Мусоліні, Чемберлен і Даладьє). Головним результатом конференції стала угода чотирьох держав про передачу Німеччині Судетської області. Мюнхенська угода являла собою грубий і відкритий диктат щодо Чехословаччини. Порушувались основні міжнародні договори: Версальський мирний договір, а також Статут Ліги Націй і пакт Бріана-Келлога. Як і при аншлюсі Австрії, Лондон і Париж повністю відсторонили Лігу Націй від врегулювання Чехословацької кризи.

Отже, ця міжнародна організація, з якою у свій час пов’язувалось стільки надій, після Мюнхена перестала відігравати скільки-небудь помітну роль у світовій політиці. Ліга Націй так і не змогла стати гарантом миру й захистити народи від держав - агресорів. Ліга Націй була ліквідована у квітні 1946 р.