Створення Ліги Націй.

Ліга Націй - перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру і безпеки між народами на Паризькій мирній конференції в 1919 - 1920 рр.

Ідея створення Ліги Націй належить Великобританії. В кінці 1915 року - міністр закордонних справ Едвард Грей запропонував створити міжнародну організацію по боротьбі за мир.

Питання про Лігу Націй на порядку денному виявилося одним з головних як мінімум по двох основних причинах. По-перше, як міжнародний орган Ліга насправді могла внести практичний внесок до регулювання міжнародних відносин і зменшення небезпеки війни. По-друге, Ліга Націй і її Статут були покликані дати правову і моральну санкцію політиці великих держав, легалізувати її в очах громадської думки, яка до 20-их років ХХ століття вже ставала важливим політичним чинником, - перш за все в демократичних і ліберальних країнах.

Було створено комісію по виробленню статуту Ліги Націй на чолі з президентом США Вудро Вільсоном. Почалась боротьба між Англією, Францією та США щодо проекту статуту. Пізніше Англія і США об’єднались.

Питання створення Ліги Націй викликали серйозні суперечки між головними учасниками конференції. На одному з перших засідань з'ясувалося, що плани її створення, витікаючи від різних делегацій, відрізняються мірою просторовості і ступенем опрацьовування деталей. Французький план, зокрема, був набагато детальніший британського. Париж непримиренно вимагав включення в Статут пункту про створення міжнародних збройних сил, здатних підтримувати безпеку в Європі. Франція сподівалася використовувати свою перевагу в сухопутних силах і зробити їх основою майбутньої міжнародної армії, яку при необхідності можна було б направити проти Німеччини. Одночасно французька делегація вважала, що спочатку необхідно підготувати і підписати договір з Німеччиною, а потім займатися створенням міжнародної організації.

У цьому Жорж Клемансо зустрів дуже серйозний опір В. Вільсона, який вважав, що створення світового порядку потрібно починати якраз з будівництва Ліги Націй. На думку США, Лізі як головній міжнародній організації по створенню нової системи колективної безпеки можна було навіть взагалі делегувати право розробки мирного договору з Німеччиною. В. Вільсон наполіг на підготовці проекту створення Ліги Націй спеціальною комісією. В рамках конференції був утворений (25 січня 1919 р.) комітет з підготовки проекту Ліги Націй. Резолюція про його установу, запропонована британською делегацією, передбачала, що Ліга Націй:

• буде створена для врегулювання всіх питань, пов'язаних з установленням миру і сприяння міжнародній співпраці, здійсненню гарантій виконання взятих міжнародних зобов'язань;

• стане невід'ємною частиною загального договору про мир і залишиться відкритою для приєднання кожної цивілізованої нації, яка прийме і підтримає її цілі;

• забезпечить періодичні зустрічі її членів на міжнародних конференціях (сесіях), на користь чого будуть створена постійна організація і секретаріат для забезпечення роботи Ліги Націй в перервах між конференціями (сесіями).

Ухвалення резолюції було безперечним успіхом Вудро Вільсона, але воно не гарантувало підготовки Статуту організації до закінчення роботи над договором з Німеччиною. Опоненти Вудро Вільсона не приховували надій на провал роботи комісії під його головуванням. Але американська делегація проявила завзятість. Сам президент США за допомогою члена американської делегації Д. Х. Міллера двічі переробляв свій початковий проект Ліги Націй. Останній був закінчений вже 2 лютого 1919 р.

Засновниками Ліги Націй вважались держави-переможці у Першій світовій війні 1914 - 1918 рр., а також новостворені країни Польща, Чехословаччина і Хіджаз. Спочатку членами цієї організації стали 44 країни, пізніше кількість їх збільшилась до 52. Статут Ліги Націй включався як складова частина довсіх післявоєнних мирних договорів. Основними органами Ліги Націй були: асамблея (збори) представників всіх членів організації, Рада Ліги, а також постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем.

28 квітня 1919 р. був прийнятий Статут Ліги Націй. Його підписали 44 держави.

Три категорії членства:

- 31 країни, які воювали на боці Антанти. (реально 30 держав бо США не ратифікували Версальську угоду, а Статут Ліги був її складовою);

- запрошені держави, які підтримували нейтралітет у війні;

- решта держав (приймалися якщо 2/3 членів ЛН будуть «за») Органи ЛН;

- Збори всіх представників Ліги (Асамблея);

- Рада Ліги (прообраз РБ ООН), склад: 5 постійних членів (Великої Британії, Франції, Італії, Японії, США (не увійшли) і непостійні члени, яки обиралися Асамблеєю (спочатку було 4, потім 6, потім 8);

- Постійний секретаріат. Кожна країна має 1 голос.

При Лізі Націй існувало дві міжнародні установи: Міжнародна Організація праці, Постійна палата міжнародного суду в Гаазі.

Ліга Націй спробувала створити систему спеціальних і допоміжних органів: тимчасові комісії, комітети тощо. Члени комітетів призначалися Радою Ліги за принципом - найбільш відомі фахівці в якійсь галузі при відсунені принципу державного представництва. Навіть якщо комітет і доходив до якогось рішення, держава відмовлялася приймати його, посилаючись на відсутність її представників і неврахуванні її інтересів.

Статут Ліги Націй складався з 26 статей. Разом з тим Статут не містив принципу безумовної заборони застосування сили. Важливе значення для механізму регулювання системи міжнародних відносин і забезпечення її стійкості мала стаття 19, яка передбачала можливість перегляду діючих договорів, якщо вони входили в суперечність з новими міжнародними реальностями і могли стати загрозою миру

Головними завданнями Ліги Націй відповідно до Статуту були:

- надання гарантій країнам членам;

- колективні дії в разі порушення статуту і війни;

- збереження незалежності і територіальної цілісності держав;

- якщо конфлікт не вдається вирішити самостійно, його учасники можуть звернутися до арбітражу або Ради Ліги Націй;

- сторони не повинні вдаватися до воєнних дій протягом 3 місяців після початку скликання конференції з конфлікту (тобто війна дозволяється!)

Заходи проти порушень:

- порушення миру розглядається як війна проти усіх членів Ліги;

- введення повної економічної і політичної ізоляції;

- формування військ з національних контингентів з метою примусу до миру.

Економічні Санкції застосовувалися в 1935 р. проти Італії під час агресії проти Ефіопії, але неефективно.

Мінуси Статуту Ліги Націй і взагалі мінуси у діяльності Ліги Націй:

- санкції не мали всеохоплюючого характеру;

- рішення в Асамблеї і раді Ліги приймалися за принципом одностайності і будь-який член Ліги Націй міг накласти вето і паралізувати діяльність Ліги Націй;

- Ліга Націй не набула впливового характеру через відсутність США і СРСР;

- кількість комітетів не було лімітовано - їх була величезна кількість.

- відсутній координаційний орган і лише в останні роки було створено 2 комітети з координації;

- традиційне суперництво між Великою Британією і Францією.

Асамблеї Ліги Націй скликались щорічно. Представники кожної держави мали на засіданнях один голос незалежно від кількості населення і величини території країни. Рішення асамблеї приймались одноголосно, за винятком спеціально обумовлених. Такий підхід приводив до численних безплідних дискусій і компромісів, неефективних рішень і в кінцевому рахунку -

послаблення впливу Ліги Націй на міждержавні стосунки і

вирішення міжнародних конфліктів. Рада Ліги Націй складалася з чотирьох постійних членів (Англія, Франція, Італія, Японія) та чотирьох непостійних, які щорічно переобиралися.

Декілька положень статуту стосувалися проблем запобігання і вирішення міждержавних конфліктів. У випадку виникнення загрози конфліктів між членами Ліги Націй, ставились питання на розгляд Ради, або третейського суду незацікавлених країн. У випадку необхідності всі країни, члени Ліги Націй були зобов'язані розірвати з агресором всі економічні і культурні зв'язки, оголосити йому загальну блокаду. Криза діяльності Ліги Націй особливо яскраво проявилася після провалу міжнародної конференції по роззброєнню, коли Німеччина та Японія в 1933 р. вийшли з її складу. СРСР використовував її не стільки для реального вирішення міжнародних конфліктів, а як трибуну для політичної пропаганди. Безпомічність Ліги Націй проявилась при обговоренні скарг на японську агресію проти Китаю, розпочату в 1931 р., італійську проти Ефіопії (1935­36), радянську проти Фінляндії (1939-40).

До завданнь Ліги Націй належала оборона прав національних меншостей, гарантованих міжнародними договорами, які підписали країни, що окупували українські землі. Еміграційні уряди УНР і ЗУНР, українські парламентарі неодноразово зверталися до Ліги Націй зі скаргами на порушення прав і свобод на окупованих українських землях урядовими властями Польщі, Румунії і СРСР. Взявши до уваги протест Євгена Петрушевича, Ліга Націй в своєму рішенні від 23 лютого 1921 р. визнала, що Східна Галичина знаходиться під польською воєнною окупацією і засудила антиукраїнську політику варшавського керівництва. У вересні 1933 р. Ліга Націй провела таємне засідання з приводу голодомору в Україні. Прийняті рішення носили декларативний характер і не мали реального впливу на ситуацію. До компетенції Ліги Націй належала опіка над емігрантами. Емігрантське бюро, очолюване визначним норвезьким вченим і дипломатом, лауреатом Нобелівської премії Фрітьофом Нансеном, надавало допомогу політичним емігрантам з Наддніпрянської України.

Мандати Ліги Націй

Мандати Ліги Націй були затвердженні у Статті 22 Угоди Ліги Націй. Ці території були колишніми колоніями Німецької та Османської імперій, що були поділені і залишенні під спостереженням Ліги Націй після Першої світової війни. На відміну від протекторату, мандат зобов'язував мандатарія (держави, яким було видано мандат) до дотримання зобов'язань Ліги Націй до жителів територій, а також заборонялися работоргівля, торгівля зброєю і алкоголем. На підмандатній території заборонялося будівництво військових баз і укріплень, створення армії з корінного населення.

Процес встановлення мандатів складався з двох стадій:

- Формальне видалення суверенітету попередньо керуючих держав;

- Передача повноважень мандатарія з числа країн-переможниць. Території, що підпали під мандат, були визначені згідно з такими угодами та договорами:

• Версальський мирний договір.

• Севрський мирний договір.

• Конференція в Сан-Ремо.

• Лозанський мирний договір.

Підмандатні території за рівнем розвитку державності були розділені на три групи: «А», «В» і «С».

Мандат «А» перша категорія: це були території, що досягли певної стадії розвитку і могли бути визнані незалежними. Вони були переважно колишніми частинами Османської імперії.

- Палестина (Великобританія) 25 квітня 1920 р. — 25 травня 1946 р., де-факто з 29 вересня 1923 р. по 14 травня 1948 р. (утворення Ізраїлю), включаючи Трансйорданію (Хашимітський емірат, пізніше королівство Йорданія).

- Сирія (Франція), 29 вересня 1923 р. — 1 січня 1944 р.,

включаючи Ліван; Хатай (з 1939 р. провінція у складі Туреччини).

- Месопотамія (Великобританія) 10 серпня 1920 р. — 3 жовтня 1932 р.

Мандат «В» друга категорія: Колишні німецькі колонії в Західній та Центральній Африці, які підлягали безпосередньому управлінню мандатарія (мандати видані 22 липня 1922 р.):

- Руанда-Урунді (Бельгія), спочатку два окремих німецьких протекторати, на які видано єдиний мандат, з 1 березня 1926 р. по 30 червня 1960 р. в адміністративному союзі з колонією Бельгійське Конго (з 13 грудня 1946 р. Підопічна територія ООН до проголошення незалежності 1 липня 1962 р.).

- Танганьїка (Великобританія), з 11 грудня 1946 р. підопічна територія ООН; з 1 травня 1961 р. під самоврядуванням; з 9 грудня 1962 р. — Республіка; в 1964 р. об'єднана з Занзібаром (нова назва об'єднання — Танзанія), і дві колишні німецькі території, окуповані та розділені Великобританією і Францією в ході Першої світової війни:

- Німецький Камерун. Ліга Націй видала мандат Великобританії на Західний Камерун і Франції на Східний Камерун, 13 грудня

1946 р. перетворені в підопічні території ООН. Західний Камерун

— підопіка Великобританії, розділений на Північний Камерун (з 1961 у складі Нігерії) і Південний Камерун (з 1961 р. в складі Камеруну), Східний Камерун — підопека Франції (з 1960 р. — Камерун).

> Німецьке Того. Великобританія отримала мандат на управління західною частиною Того — Британське Того, Франція — східної

— Французьке Того. З 13 грудня 1946 р. підопічні території ООН, під тим же управлінням. Британське Того 13 грудня 1956 р. стало частиною колонії Золотий Берег (з 1957 р. — Гана), Французьке Того з 27 квітня 1960 р. незалежна Тоголезька Республіка (Того).

Група «С»

Мандат «С» третя категорія: Це були території, «які, унаслідок розкиданості їхнього населення, або його нечисленності, або віддаленості країн від центрів цивілізації, або географічної суміжності з територією Відповідальної держави, або через інші обставини, може бути краще всього адміністрована під законами Відповідальної держави.» Колишні німецькі колонії в Південно- Західній Африці і Океанії, передані під безпосереднє управління мандатарія, як їх складова частина.

- Німецька Нова Гвінея (Австралія) перетворено у ериторію Нова Гвінея з 17 грудня 1920 р.; з 8 грудня 1946 р. підопічна територія ООН під тим же управлінням; з 16 вересня 1975 р. в складі незалежної держави Папуа - Нова Гвінея.

- Науру (раніше частина Німецької Нової Гвінеї). 17 грудня 1920 р. виданий мандат Австралії (формально разом з Великобританією і Новою Зеландією); з 1 листопада 1947 р. підопічна територія ООН (під тим же управлінням); з 31 січня 1968 р. незалежна республіка.

- Німецьке Самоа (Нова Зеландія) з 17 грудня 1920 р.,

перейменовано в Західне Самоа (щоб відрізняти від Американського Самоа; з 25 січня 1947 р. підопічна територія ООН; з 1 січня 1962 р. незалежна держава.

- Південно-Тихоокеанська територія (Японія); з 18 липня 1947 р. Підопічна територія Тихоокеанські острови (США)

- Німецька Південно-Західна Африка з 1 жовтня 1922 р. перетворено у підмандатну територію Південно-Західна Африка, а також місто Уолфіш-Бей, що входило з 1878 р. до складу Капської колонії, в 1946 р. ООН відмовилася визнати ПЗА підопічною територією ПАС (з 1961 р. ПАР). У 1968 р., ООН затвердила назву Намібія, з 21 березня 1990 р. незалежна держава (без Уолфіш-Бею), 28 лютого 1994 р. Уолфіш-Бей і Пінгвінові острови передані Намібії.

Території управлялися «Відповідальними державами», як наприклад Сполучене Королівство мало Палестинський мандат і Південноафриканський Союз у разі Південно-Західної Африки, до того часу, коли території були визнанні здібними до самоврядування. Було чотирнадцять підмандатних територій, що були поділені серед шести Відповідальних держав: Сполученим Королівством, Францією, Бельгією, Новою Зеландією, Австралією і Японією. На практиці, підмандатні території розглядалися як колонії і були взяті до уваги критиками як здобич війни. За винятком Іраку, який приєднався до Ліги 3 жовтня 1932 р., ці території не набули незалежності до Другої світової війни, процес, який не скінчився до 1990 р. Після Другої світової, більшість підмандатних територій, що залишилися, стали Підопічними територіями Організації Об'єднаних Націй.

На додаток до мандатів, Ліга безпосередньо управляла Саарландом, 15 років, перед тим, як земля було повернена Німеччині за результатами плебісциту, і вільним містом Данцигом (зараз Гданськ, Польща) з 15 листопада 1920 р. по 1 вересня 1939 р.