§ 4. Укладення договорів

Процес укладення договору може бути більш або менш тривалим, однак він завжди складається із певних пов'язаних між собою юридич­них дій осіб, які в разі укладення договору іменуються його сторонами. У Давньому Римі порядок укладення договору різнився залежно від його виду. Втім для всіх договорів передбачалися певні спільні дії, що здійснювалися майбутніми сторонами у процесі їх укладення.

Процес укладення договору відбувався в кілька етапів. Так, укла­дення договору починалося з виявлення ініціативи на це хоча б однією з майбутніх його сторін. Ця сторона пропонувала укласти певний вид договору конкретній особі або невизначеному колу осіб. Така пропо­зиція називалася офертою. Як правило, ініціатива укласти договір могла виходити від будь-якої його сторони — кредитора (creditor) або боржника (debitor). Однак за деяких випадків закон вимагав, щоб укладення договору ініціювалося конкретною стороною.

Для того щоб пропозиція вважалася офертою, вона мала відповідати певним загальним вимогам закону, а саме — бути визначеною, дове­деною до відома інших осіб (конкретних або невизначеного кола) та правильно ними сприйнята. Визначеність оферти означала, що з неї однозначно вбачається бажання особи (оферента) укласти договір певного виду. Пропозиція укласти договір має бути виражена в такий спосіб, щоб вона могла бути сприйнята іншими особами. І не просто сприйнята як певна інформація, а саме як оферта.

Оферта не породжувала договір, але «зв’язувала» особу, яка зробила цю пропозицію. Це означало, що оферент не міг відмовитися від укла­дення договору, якщо на його пропозицію пристане певна особа. Для виникнення договору було необхідним волевиявлення ще одного суб'єк­та — адресата оферти. Отже, друга стадія укладення договору полягала в прийнятті пропозиції укласти договір іншою особою. Згода на укла­дення договору називається акцептом. Акцепт мав бути безумовним, тобто особа погоджувалася з усім, що запропоновано в оферті.

У консенсуальних контрактах (consensus) акцептування оферти вважалося досягненням згоди (домовленості) сторонами. Отже, кон- сенсуальний контракт вважався укладеним і в сторін виникали права та обов'язки щодо його виконання. Для укладення реального контрак­ту (ге) необхідно було, щоб сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, а також вчинили певну дію на виконання цього контракту. Наприклад, договір позики вважається укладеним з моменту передачі кредитором (позикодавцем) грошей чи речей, визначених родовими ознаками (genera), боржнику (позичальнику). Для укладення літераль­ного контракту (litteris) вимагалося оформлення волевиявлення сторін письмово, а отже, момент укладення літерального контракту збігався з моментом надання домовленості сторін відповідної форми.

Для укладення певних видів договорів юридичне значення мали дії осіб, які не були сторонами договору, наприклад затвердження контракту свідками.

У римському праві навіть на останніх стадіях його розвитку ви­знавалося правило, що договори укладаються особисто^[CCVII]. Однак, якщо у найдавніші часи існувала пряма заборона укладення дого­вору через представника, то у класичному періоді як виняток доз­волявся такий порядок встановлення договірних відносин. Напри­клад, допускалося укладення через представника договору позики (matuum).