5.1. Особливості прояву неправдивості в дітей дошкільного віку

Чим менший вік дитини, тим складніше отримати від неї зрозумілі відповіді на запитання, що стосуються кримінальної справи. Якщо дитині не виповнилося 5 років, важко очікувати від неї здатності аргументовано висловлювати свою думку (на це здатні далеко не всі дорослі).

Якщо дитина педагогічно занедбана, не відвідувала дошкільний заклад, батьки не приділяли уваги її розвитку (батьки-алкоголіки чи наркомани, заробітчани, люди з обмеженими можливостями - глухі, психічно хворі люди), то її психічний розвиток гальмується, навички спілкування залишаються не розвиненими, спілкування із сторонніми людьми утруднене через недовіру до оточуючих.

Якщо дитина має вади розвитку - інвалідність, затримки в психічному розвитку, аутизм тощо, то з нею важко встановити контакт, домогтися розуміння запитань та ясно сформульованих відповідей.

Дитина може надавати правдиву чи неправдиву інформацію, або, точніше кажучи, повідомляти те, що вона вважає істиною. Дитина може про щось умовчувати, ухилятися від відповіді або навмисно обманювати, за власним бажанням або через вплив значущої дорослої особи, яка навчила дитину, що саме можна, а що не можна казати стороннім людям. Дитина може й просто фантазувати у свідомому чи несвідомому прагненні привернути до себе увагу, домогтися співчуття.

Дитина починає говорити неправду в період активного розвитку мовлення та уяви. Це найбільш значні досягнення в психічному розвитку малюка. Мова лягає в основу формування його логічного мислення, а уява дозволяє абстрагуватися від безпосереднього сприйняття реальності і подумки пізнавати те, що не можна помацати, побачити чи почути. Функції її свідомості ніби подвоюються: з одного боку, вона продовжує пізнавати навколишній світ, а з іншого - творить свій світ уяви, гри і фантазій.

Навіть найменші діти чітко розрізняють реальність і вигадку. Якщо дитина готує обід для ляльки, а роль пиріжка грає кубик, вона ніколи не стане кусати його по-справжньому, а лише ніби «навсправжки».

Одна з причин, що провокує неправдивість дитини, - це батьківський егоїзм та безтактність. Ми не вважаємо дитячі ігри серйозною справою і в будь-який момент можемо відірвати дитину від її занять. Благальні слова “зараз-зараз, ну ще хвилиночку” не справляють враження і навіть дратують. Так само безапеляційно ми присікаємо спроби принести з вулиці грудку снігу, вподобану паличку, гладенький камінчик - справжній скарб, який ми сприймаємо як непотріб і сміття. І дитина починає захищатися за допомогою вимислу і обману: проносить усе це в дім потайки.

Ще одна форма дитячого обману - хвастощі неіснуючими досягненнями, які виникають тоді, коли діти хронічно неуспішні в тому, що є головною цінністю не для них самих, а для їхніх батьків. Діти в цьому випадку - жертви батьківського марнославства. Від них дуже багато чого чекають, а вони, не маючи змоги виправдати цих надій, починають “вигадувати” свої успіхи. Наприклад, можуть заявити батькам, що сьогодні вони були кращими в групі. За найменшої реальної удачі вони перебільшують її в багато разів, тільки б заслужити визнання. Або ж у разі, коли дитину хтось скривдив і відновити справедливість у реальному житті їй не вдається, вона може ще раз «пережити» цю ситуацію в уяві так, щоб вона закінчилась на її користь, а кривдника було переможено. Це дає дитині полегшення.

Дитині також важко визнати свою провину, і тоді вона не хоче говорити правду.

“Невмотивований” обман у маленьких дітей набуває форми химерної фантазії. Хлопчик упав у дитсадку, і медсестра змастила подряпини зеленкою. На запитання мами, що з його колінами, він несподівано відповів: “Собака вкусила за обидва колінця”. Вдома на те ж запитання бабусі він відповів так: “Це мамина робота”. І тільки ввечері, коли його про це запитав батько, він зізнався: “Впав, зеленкою помазали”.

Старші діти теж люблять вигадувати. Вони розповідають небилиці про нібито бачених ними прибульців, вампірів, про своє вміння битися як Брюс Лі. Люблять прихваснути підлітки, та й цілком солідні дорослі теж. Однак потреба злегка прибрехати - не зовсім безпричинна, адже хочеться привернути до себе увагу, а зробити це інакше не виходить. Такого роду «усна творчість» може бути як свідченням незадоволеності собою, своїм становищем у сім’ї, групі, класі, так і ознакою особливої жвавості уяви, творчих здібностей. Навряд чи варто строго судити малюків за подібні вигадки - адже вони просто прагнуть нас вразити, викликати наше захоплення.

Вигадка дітей - ще не обман у повному сенсі цього слова. Діти рідко по-справжньому корисливі. Вони не намагаються завдати шкоди іншій людині. Про те, що їхній обман може завдати комусь шкоди, дітям потрібно сказати, але не залякувати їх при цьому. З віком приводів для вимислу стає все більше, а “обман” - більш досконалим.

5.2.