Поняття й види прав та обов’язків людини

Права людини є однією з найважливіших, невід’ємних складових правового статусу фізичної особи.

Права людини - це зумовлені природою людини, а також со­ціально-економічним і культурним рівнями розвитку суспільст­ва можливості людини із задоволення її матеріальних, фізичних та духовних потреб.

Основні риси прав людини:

1. Права людини - це певні її можливості.

Аналіз норм різних галузей права і насамперед норм Конституції України дає змогу стверджувати, що їхній зміст розкривається через можливість:

- здійснювати власні дії щодо забезпечення своїх потреб або утримуватися від таких дій (наприклад, ст. 41 Конституції України закріплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяль­ності);

- вимагати від інших осіб здійснення певних дій на свою користь (так, ст. 56 Конституції України передбачає право людини на відшко­дування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самовря­дування, їхніх посадових і службових осіб під час здійснення своїх повноважень);

- вимагати від інших осіб утримуватися від дій, спрямованих проти неї (наприклад, ст. 30 Конституції України гарантує кожному недоторканність житла. У цьому випадку людина має можливість вимагати недопущення проникнення до житла, проведення в них об­шуку без вмотивованого рішення суду);

- звертатися за допомогою до громадських і державних струк­тур для охорони і захисту своїх прав (так, ст. 55 Основного Закону визнає за кожною людиною право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини).

2. Це можливості, необхідні для існування й розвитку людини.

Необхідні вони тому, що лише за їхньою допомогою можливе найповніше задоволення різноманітних фізичних (право на життя, здоров’я), матеріальних (право на достатній життєвий рівень, підпри­ємницьку діяльність, працю), духовних (право на освіту, користува­тися досягненнями культури) потреб людини.

3. Зміст та обсяг прав людини в різні конкретні історичні періоди неоднакові.

4. Права людини визначаються політичним, економічним, соціальним, духовним рівнями розвитку суспільства, тобто:

- по-перше, зміст прав людини залежить від політичного, еко­номічного, соціального рівнів розвитку суспільства;

- по-друге, ступінь їхнього задоволення залежить від матеріаль­ного добробуту суспільства, його духовних цінностей.

Коли йдеться про права людини, то досить часто використову­ють такі терміни, як «права людини» і «права громадянина». Ці тер­міни зустрічаються і в тексті Конституції та інших законів України.

Розмежування між поняттями «права людини» і «права громадя­нина» пояснюється переважно розмежуванням сфер громадянського суспільства і держави. Якщо «права людини» реалізуються в будь- якому громадянському суспільстві та існують незалежно від держав­ного визнання, перебувають поза зв’язком їхнього носія з державою, то «права громадянина» охоплюють сферу правовідносин індивіда з державою, яка характеризується насамперед наявністю громадянства.

Слід зазначити, що витоки сучасних уявлень про права, їхню ва­жливість сформульовані ліберальною доктриною прав людини в про­цесі готування і проведення буржуазних революцій ХУІІ-ХУІІІ ст. Бурхливі революційні події того часу сприяли тому, що питання про конституціювання монархії, роль і місце особи в суспільстві і держа­ві, про права і свободи людини та громадянина, проблема взаємовід­носин у системі «людина - суспільство - держава» виходять на про­відне місце в політико-правовій теорії.

Ліберальна доктрина, що визначила нові орієнтири у взаємовід­носинах людини і держави, стала справжнім відкриттям світової кон­ституційної думки. Найяскравішим не лише виразником, а й заснов­ником ліберальної доктрини природних прав і свобод людини на основі ідеї панування права, правової організації державного життя, поділу влади і верховенства закону став англійський мислитель Дж.

Буржуазно-ліберальна доктрина прав людини була розвинута та­кож і в працях таких видатних мислителів, як Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Джефферсон, І. Кант, Ш.-Л. Монтеск’є, В. Гумбольдт.

Уявлення про людину, її права і свободи відображаються і в по- літико-правовому світогляді видатних українських мислителів. Такі ідеї поширювали і розвивали М. Драгоманов, Леся Українка,

І. Франко та інші.

Джерелами сучасних уявлень про права людини є також відомі всій світовій спільноті документальні правові акти, які справедливо вважаються світовим здобутком у галузі прав людини. Так, історично першим правовим документом, в якому було закладено основи кон­цепції прав людини, традиційно вважається Велика хартія вольнос­тей 1215 року. Ідеї природно-правової доктрини прав людини втіли­ли в собі й такі відомі політико-правові документи, як Петиція про права 1628 року (Англія), Хабеас Корпус Акт 1679 року (Англія), Білль про права 1689 року (Англія). У Конституції Пилипа Орлика 1710 року містилися статті про захист недоторканності вольностей, права власностей козаків, а також декларувалась ідея відновлення «всіх природних прав та рівності» тощо.

У 1948 році Організація Об’єднаних Націй прийняла Загальну декларацію прав людини, яка стала першим універсальним докумен­том, що встановив міжнародні стандарти та ідеали в галузі прав лю­дини, до яких сьогодні повинні прагнути всі країни світу.

Щодо еволюції прав людини, то в правовій доктрині поширеною є теорія розподілу їх на покоління, яку розробив французький право­знавець К.

За цією теорією традиційно права людини поділяють на три по­коління, але все частіше з’являється думка про виникнення нового, четвертого покоління.

Перше покоління - цивільні (особисті) і політичні права, спрямо­вані на обмеження сваволі державної влади. Вони зобов’язують дер­жаву не втручатись у сферу особистої свободи людини (її автономно­го життя), створюють умови для участі громадянина в політичному житті країни. Ці права (право на життя, гідність, свободу й особисту недоторканність, недоторканність житла, рівність перед законом, свободу користування рідною мовою тощо) являють собою лібераль­ні цінності, поширені буржуазними революціями.

Друге покоління - соціальні, економічні, культурні права, покли­кані гарантувати людині гідні умови життя, визначають обов’язки держави щодо забезпечення необхідними мінімальними засобами іс­нування, підтримки людської гідності, нормального задоволення пер­винних потреб і духовного розвитку людини (право на працю, влас­ність, підприємництво, страйки тощо; право на соціальне забезпечення; право на участь у культурному житті). Уперше ці права набули міжнародного визнання в Загальній декларації прав людини 1948 року, хоча виникли ще на початку ХХ ст.

Третє покоління прав людини - колективні права, реалізація яких заснована на солідарності людей. Уперше вони визначені документа­ми, прийнятими під егідою ООН в 80-і роки ХХ ст. (право на розви­ток, право на здорове навколишнє середовище, право користуватися економічним і культурним потенціалом людства, право на мир тощо).

Права четвертого покоління наразі тільки формуються й однос­тайності вчених щодо них немає. Ці права пов’язані з сучасними ви­кликами людській цивілізації, зумовленими науково-технічним прогресом, зокрема в мікробіології, медицині, генетиці (наприклад, право на штучну смерть (евтаназію), штучне запліднення, зміну статі, використання віртуальної реальності тощо).

Зважаючи на стрімку інформатизацію, що відбувається останнім часом, деякі науковці до четвертого покоління прав людини відно­сять і інформаційні права, хоча, на нашу думку, така позиція не є до­статньо обґрунтованою.

Поряд із правами людини та з метою їхнього гарантування існу­ють і обов’язки.

Обов'язок людини - це міра необхідної поведінки, якої людина повинна дотримуватися.

Основні риси обов’язків людини:

1. Обов'язок - це міра необхідної поведінки. Ця поведінка необхідна, оскільки створює умови для реалізації прав іншими індивідами, а також зумовлена іншими потребами суспільства.

2. Така міра поведінки може існувати у вигляді:

- зобов’язання здійснювати конкретні дії (наприклад, обов’язок сплачувати податки);

- зобов ’язання не здійснювати ніяких дій (наприклад, не завдава­ти шкоди навколишньому природному середовищу);

- заборони здійснювати конкретні дії (наприклад, забороняється використання примусової праці).

3. Людина повинна дотримуватися такої поведінки. Відповідно, її виконання забезпечується засобами державного примусу.

Права й обов’язки перебувають у нерозривному сутнісному зв’язку. Як твердить відомий вислів: немає прав без обов’язків і обов’язків без прав. Дійсно, певному праву суб’єкта завжди кореспон­дує відповідний обов’язок (обов’язки) цього або інших суб’єктів, і навпаки. Так, право вільно збирати, зберігати, використовувати і по­ширювати інформацію пов’язано з обов’язком не втручатися в особи­сте життя інших осіб, не розголошувати конфіденційної інформації тощо.

Багатоманітність існуючих сьогодні прав, свобод та обов’язків людини і громадянина дозволяє поділити їх на різні види.

Види прав людини:

1. За способом закріплення:

• закріплені в національному законодавстві (закріплюються в текс­ті конституції країни, а згодом деталізуються поточним законо­давством);

• закріплені в міжнародних правових актах (наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 року, Міжнародний пакт про гро­мадянські та політичні права 1966 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року).

2. За суб'єктами:

• індивідуальні;

• колективні (можуть поділятися: за віковими групами - на права дітей, молоді, пенсіонерів; за професійними групами - на права моряків, шахтарів, військовослужбовців тощо; за етнічними гру­пами - на права націй, національних меншин та інших етнічних груп).

3. За характером потреб, що задовольняються за допомогою прав:

• громадянські (право на життя, на свободу й особисту недотор­канність);

• політичні (право брати участь в управлінні державними справа­ми, обирати й бути обраним до органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування);

• економічні (право на власність, на працю, на підприємницьку ді­яльність);

• соціальні (право на відпочинок, на житло, на соціальний захист);

• культурні (право на освіту, свободу літературної творчості).

4. За можливістю реалізації:

• реальні - ті, що мають необхідні економічні передумови, а також юридично передбачену процедуру їхньої реалізації;

• декларативні - лише закріплені, проголошені, але не забезпечені механізмами реалізації.

5. За статусом фізичної особи:

• права громадянина;

• права іноземців;

• права осіб без громадянства;

• права біженців;

• тощо.

Види обов’язків людини:

1. За статусом фізичної особи:

• обов'язки громадян (щорічне подання декларації про майновий стан та доходи за минулий рік);

• обов 'язки іноземців, осіб без громадянства, біженців (дотриман­ня Конституції та законів України).

2. Залежно від способу реалізації:

• ті, що реалізуються шляхом активних дій (відшкодовувати збит­ки, завдані культурним цінностям);

• ті, що реалізуються шляхом бездіяльності (не завдавати шкоди природі).

3. Залежно від потреб інших осіб, суспільства, держави, на задо­волення яких спрямовані обов'язки:

•громадянські (поважати гідність інших осіб);

•політичні (захищати Вітчизну);

•економічні (сплачувати податки);

• соціальні (виховувати дітей, піклуватися про своїх непрацездат­них батьків);

•культурні (не завдавати шкоди культурній спадщині).

18.3