§ 2. Конституційний процес в Україні у період з 1996 по 2004 рр.

Ухвалення Конституції України 1996 р. не зняло політичного протистояння у Верховній Раді між національно-демократичними і ліво-радикальними політичними силами, збереглися протиріччя між виконавчою владою в особі Президента і законодавчою владою - Верховною Радою.

Найбільше нарікань в українського політикуму викликало вста­новлення Конституцією України 1996 р. президентсько-парламент­ської республіки, що передбачало надання Президентові широких по­вноважень у галузі виконавчої влади. Така централізація влади не ха­рактерна для країн європейської демократії. Серед країн Західної Єв­ропи лише Конституція Франції 1958 р., прийнята з ініціативи гене-

рала Шарля де Голля за умов загрози громадянської війни, запрова­дила президентсько-парламентську форму правління. Конституція України 1996 р. по-суті зберігала радянську модель місцевого самов­рядування та не забезпечувала умов для децентралізації влади. Вона залишила без суттєвих змін основні принципи старої радянської су­дової системи та прокуратури [93, с. 52-53].

На недоліки Конституції України 1996 р. в частині організації державної влади звертала увагу і Венеційська комісія, у висновку якої говорилося про необхідність посилення парламентського контролю за діяльністю уряду. Комісія висловлювала сумнів щодо надання Прези­дентові та Кабінету Міністрів права законодавчої ініціативи та вва­жала недоцільним надання Президентові переваг, що перешкоджали діяльності уряду. Венеційська комісія рекомендувала усунути по­двійну відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом і Вер­ховною Радою [63, с. 93-94].

Необхідність оновлення Конституції України 1996 р. зумовлю­валася проголошенням Україною курсу на євроінтеграцію, у зв’язку з чим зміст Основного закону щодо організації державної влади потрі­бно було удосконалити з урахуванням традицій європейського кон­ституціоналізму [71, с.132].

Проте через відсутність консенсусу серед основних політичних сил у Верховній Раді рішення всеукраїнського референдуму не були імплементовані в текст Конституції України. Опозиційні до голови держави партії вбачали у проекті конституційної реформи правові пі­дстави для Л. Кучми балотуватися на третій президентський термін [1, с.165].

У новорічному зверненні 2003 р. Л. Кучми було визначено но­вий план проведення конституційної реформи в Україні: 1) зміна фо­рми правління із президентсько-парламентської республіки у парла­ментсько-президентську; перерозподіл частини повноважень прези­дента - парламенту, формування уряду з обов’язковою системою стримувань і противаг; запровадження пропорційної виборчої систе­ми; імплементація змін до Конституції України за наслідками рефе­рендуму 2000 р.; виборність голів обласних державних адміністрацій, розмежування їх функцій з адміністрацією Президента; 2) проведення систематизації законодавства, судової та адміністративної реформ, реалізація принципів верховенства права; 3) збільшення ролі органів місцевого самоврядування; 4) удосконалення багатопартійної систе­ми, підвищення ефективності впливу партій на державну владу; 5) формування політичної культури та правової свідомості громадян.

У березні 2003 р. Л. Кучма запропонував для всенародного об­говорення перший варіант проекту змін до Конституції України. У зверненні до народу наголошувалося, що проект Конституції запро­ваджує парламентсько-президентську республіку.

Законопроект встановлював новий порядок призначення прем’єр-міністра і формування складу уряду. Президент вносить кан­дидатуру прем’єр-міністра, запропоновану парламентською більшіс­тю, на затвердження Державним зборам. За Президентом залишалося призначення міністрів МВС, з надзвичайних ситуацій, закордонних справ і оборони, голів Державної податкової адміністрації, Державної митної служби, СБУ, Державного комітету у справах охорони держа­вного кордону. Інші члени уряду повинні призначатися Державними зборами. Президент мав право розпустити Державні збори, якщо про­тягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів не буде сформовано новий склад уряду; якщо протягом місяця не сформовано парламент­ську більшість; якщо до 1 грудня Державні збори не затвердили дер­жавний бюджет. Конституційний Суд України формують Президент і Палата регіонів: по 9 суддів [72, с. 52-56]. Таким чином, запропоно­ваний проект Конституції України не обмежував, а навпаки розши­рював повноваження Президента.

У квітні 2003 р. відбулися парламентські слухання у Верховній Раді з питань конституційної реформи. Більшість депутатів Верховної Ради виступили проти запропонованого проекту Конституції Украї­ни. У відповідь на конституційні ініціативи Президента представни­ками політичних сил та науковців було подано до Конституційного Суду три альтернативні законопроекти про внесення змін до Консти­туції України. Конституційний Суд визнав усі три законопроекти та­кими, що відповідають Конституції України. Але під час голосування у Верховній Раді у грудні 2003 р. жоден із них не набрав підтримки не менше 300 депутатів.

Проведення конституційної реформи набуло ознак політичного процесу, протистояння провладних політичних партій, яким належала більшість місць у Верховній Раді (Регіони України) та опозиційних партій (Наша Україна, Блок Юлії Тимошенко, Соціалістична партія України).

У листопаді-грудні 2004 р. відбулися масові акції протесту, що отримали назву Помаранчевої революції. Народний протест організу­вали прихильники Віктора Ющенка, кандидата від опозиції на черго­вих президентських виборах. Революційні події розпочалися після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів виборів, згідно з якими перемогу нібито отримав претендент від вла­ди - прем’єр-міністр Віктор Янукович. Опозиціонери вважали, що ре­зультати виборів у першому і другому турі були сфальсифіковані. На вимогу народу Верховний Суд призначив переголосування другого туру президентських виборів, під час якого переможцем було визнано В. Ющенка: 51,99 % голосів проти 42,19 % - у В. Януковича [34, с.753].

Ці події стали підставою для досягнення компромісу між парла­ментською більшістю і опозицією у Верховній Раді. Суть компромісу полягала у тому, що після перемоги кандидата від опозиції, парламе­нтська більшість погоджувалася на проведення конституційної рефо­рми, яка обмежувала повноваження Президента. Після тривалого по­літичного протистояння 8 грудня 2004 р. Верховна Рада прийняла За­кон “Про внесення змін до Конституції України”. Суть змін полягала у передачі частини повноважень Президента парламенту та зміні по­рядку і процедури формування уряду.

Події Помаранчевої революції слід вважати такими, що засвід­чують процес формування сучасного вітчизняного конституціоналіз­му, адже народ України змусив владу провести конституційну рефо­рму, яка передбачала децентралізацію влади та зміцнення державного суверенітету України, орієнтацію зовнішньополітичного вектору на Західну Європу і США.

Згідно із Законом “Про внесення змін до Конституції України” 2004 р.

Зміни до Конституції України 2004 р. передбачали збільшення терміну повноважень депутатів Верховної Ради і депутатів місцевих рад із чотирьох до п’яти років. Нова редакція Конституції України деталізувала підстави та процедуру дострокового припинення повно­важень народного депутата: 1) якщо протягом 20 днів з дня виник­нення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісно­сті депутатського мандата з іншими видами діяльності; 2) невхо- дження депутата, обраного від політичної партії, до складу фракції цієї партії або його виходу із складу фракції [35, с. 240].

Важливою новелою Конституції України редакції 2004 р. стало формування у Верховній Раді за результатами виборів коаліції депу­татських фракцій, до складу якої входить більшість депутатів від її конституційного складу. Коаліція депутатських фракцій формувалася протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради, що проводиться після виборів або протягом місяця з дня при­пинення діяльності коаліції. Коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції Президенту щодо кандидатури прем’єр-міністра та складу Кабінету Міністрів [35, с. 241].

Конституція України редакції 2004 р. передбачала удосконален­ня системи стримувань і противаг. Так, зокрема, доповнено випадки, коли Президент мав право достроково припинити повноваження Вер­ховної Ради у разі якщо: 1) протягом місяця у Верховній Раді не сфо­рмовано коаліцію депутатських фракцій; 2) протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано новий склад уряду; 3) протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Згідно з Конституцією України редакції 2004 р. Кабінет Мініст­рів складає повноваження перед новообраною Верховною Радою. Ро­зширено повноваження уряду: він утворює, реорганізовує та ліквідо­вує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; призна­чає на посади та звільняє з посад за поданням прем’єр-міністра керів­ників центральних органів виконавчої влади [35, с. 250-251].

Конституція України редакції 2004 р. доповнила повноваження прокуратури, закріпивши за нею нагляд за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, виконанням законів щодо цього органами ви­конавчої влади та органами місцевого самоврядування. Генеральний прокурор України призначається на посаду та звільняється Президен­том за згодою Верховної Ради, яка може висловити недовіру Генера­льному прокуророві та ініціювати його відставку [35, с. 251].

Безперечним позитивним результатом конституційної реформи 2004 р. стало усунення переваг Президента перед Парламентом щодо Уряду, а також у сфері законодавства шляхом встановлення особли­вого механізму введення у дію законів у випадку не підписання їх Президентом у термін, що встановлений Конституцією. Завдяки ре­формі Україна стала на шлях модернізації конституційної системи та відмови від елементів пострадянського конституціоналізму. Розпоча­вся процес формування сучасного конституціоналізму за зразком кра­їн Центральної Європи та Балтії. Відбулася зміна форми правління з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-прези­дентську.