§ 1. Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Конституційний процес у період з 1991 по 1996 рр.

Розвиток українського конституціоналізму періоду незалежності доцільно розглядати за такими періодами: 1) від проголошення неза­лежності України до прийняття Конституції України (1991-1996 рр.); 2) від прийняття Конституції до Помаранчевої революції (1996­2004 рр.); 3) від Помаранчевої революції до нашого часу.

Конституційний процес в Україні розпочався з проголошення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет Укра­їни 1990 р. Прагнення України стати незалежною державою об’єк­тивно призвело до процесу розробки проекту нової Конституції Укра­їни. З цією метою 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада, керуючись пос­тановою “Про Комісію по розробці нової Конституції УРСР”, утво­рила конституційну комісію у складі 59 осіб на чолі із головою Вер­ховної Ради Леонідом Кравчуком та його заступником Іваном Плю­щем. Конституційна комісія створила робочі групи по підготовці окремих розділів проекту Конституції, залучивши до них провідних вчених і фахівців з відповідних галузей знань. У результаті роботи комісії було підготовлено концепцію нової Конституції України, яку 19 червня 1991 р. ухвалила Верховна Рада [67, с. 938].

Відповідно до концепції, Конституція мала ґрунтуватися на Де­кларації про державний суверенітет України, розвивати і конкретизу­вати її положення. Це потребувало використання нової парадигми конституційної держави, прав та свобод людини, організації та здійс­нення державної влади і контролю над нею. Основними методологіч­ними принципами цієї концепції стало: 1) слідування положенням Декларації про державний суверенітет України; 2) розвиток положень про те, що людина є найвищою соціальною цінністю, її права і свобо­ди та їх гарантії повинні бути основним пріоритетом держави; 3) пріоритет загальнолюдських цінностей, закріплення принципів со­ціальної справедливості, утвердження демократичного і гуманістич­ного вибору народу України, визнання загальновизнаних норм між­народного права; 4) встановлення прямої дії норм Конституції; 5) жо­рсткий механізм внесення змін і доповнень до Конституції; 6) запро­вадження інституту конституційних законів для забезпечення стабі­льності Конституції; 7) запровадження принципу розподілу компете­нції й самостійності законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, застосування системи стримувань і противаг.

Зміст концепції був покликаний продемонструвати прийнятність для України загальновизнаних, уніфікованих, конституційних поло­жень, напрацьованих теорією і практикою зарубіжного конституціо­налізму. Зазначені концептуальні положення ставили за мету забез­печити реальне функціонування державного механізму на засадах обмеження влади. Зміст принципів концепції свідчив про відмову від радянської державно-правової доктрини і сприйняття ліберально- демократичної традиції, що закладало кардинально нову базу майбу­тньої Конституції України.

Структурно нова Конституція України мала складатися із преа­мбули, 9 розділів і 26 глав. Вона врегульовувала засади конституцій­ного ладу, права та свободи людини і громадянина, відносини грома­дянського суспільства й держави, територіальний устрій, державний лад, статус Кримської Автономної Республіки, національну безпеку, механізм охорони Конституції, порядок внесення змін і доповнень до Конституції [1, с. 66-76].

Ухвала Верховною Радою 19 червня 1991 р. концепції нової Конституції України означала остаточну відмову українського суспі­льства від радянської політичної системи, принципи організації дер­жавної влади якої та стосунки між нею і людиною були прямо проти­лежні тим, що характерні для країн європейського конституціоналіз­му. Прийняття концепції засвідчило залучення України до застосу­вання загальновизнаних норм міжнародного права і розвиток на заса­дах сучасної конституційної теорії і практики.

Непересічне значення для процесу формування сучасного віт­чизняного конституціоналізму мало проголошення Верховною Ра­дою незалежності України. Прийняття Акту незалежності відбува­лося за умов, коли зовнішні чинники стали очевидною загрозою для суверенітету України. Спроба державного перевороту в СРСР у сер­пні 1991 р. виявила повну залежність союзних республік від розвит­ку подій у Москві, їхню беззахисність. Тільки провал московського путчу зберіг Україну від втрати національного суверенітету та пове­рнення її до тоталітарних часів.

24 серпня 1991 р. розпочалася позачергова сесія Верховної Ра­ди України. Голова Верховної Ради Леонід Кравчук доповів про по­літичну ситуацію в країні, співдоповідачами виступили народні де­путати Олександр Мороз та Ігор Юхновський. Депутати висловили думку щодо необхідності рішучих заходів для захисту суверенітету України: запровадження надійної обороноздатної системи, прийнят­тя закону про статус збройних сил, розміщених на території Украї­ни, вирішення питання про деполітизацію правоохоронних органів та вжиття заходів для забезпечення економічного суверенітету.

Від імені Народної ради І. Юхновський запропонував проголо­сити акт, у якому мали бути зафіксовані незалежний статус України, верховенство її Конституції і законів. Проголошення цього акту ма­ло бути підтверджене на республіканському референдумі. Проект Акту незалежності України розробили народні депутати Левко Лук’яненко і Леонтій Сандуляк.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила Акт незалежності України (392 депутати - “за”, 4 - “проти”). У документі стверджува­лося: “Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Украї­ною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Де­кларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада УРСР урочисто проголошує: Незалежність України та створення самостій­ної української держави - України. Територія України є неподіль­ною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і Закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його ухвалення” [9, с. 41-42].

Верховна Рада визнала необхідним провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум для підтвердження Акту незалежності та вибори Президента України. Окрім того, парламент прийняв пос­танову про політичну ситуацію і нагальні дії щодо створення умов для попередження нових спроб військового перевороту.

Під час референдуму 1991 р. на запитання “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” 90,32 % учасників референдуму відповіли - “так, підтверджую”, проти проголосувало 7,58 % осіб. Всього у волевиявленні брали участь 84,18 % від зага­льної кількості громадян, внесених у списки виборців. Результати референдуму засвідчили процес формування української політичної нації та громадянського суспільства, що є основою сучасного украї­нського конституціоналізму [9, с. 41-42].

Одночасно із референдумом відбулися вибори Президента України. 61,59 % виборців віддали свої голоси за Леоніда Кравчука.

Прийняті Верховною Радою Декларація про державний сувере­нітет України 1990 р. і Акт проголошення незалежності України 1991 р. є конституційними актами, адже спосіб їх прийняття мав ле­гітимний характер. Між цими актами існував тісний змістовний зв’язок. Вони були основними правовими джерелами для конститу­ційного процесу. Акт проголошення незалежності України 1991 р. відігравав установчу роль у системі права України. З його змісту ви­пливала необхідність реалізації народом установчої влади, тобто прийняття нової Конституції, яка відповідала б статусу незалежної держави. Він констатував факт зміни державно-правового статусу України і визначав перспективу її демократичного розвитку.

12 вересня 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон “Про правона- ступництво України”, який проголошував Верховну Раду найвищим органом державної влади у складі, що був сформований під час вибо­рів 1990 р. Згідно ст. 2 Конституція УРСР 1978 р. із змінами і допов­неннями зберігала свою чинність до прийняття нової Конституції України. Закон “Про правонаступництво України” зберігав чинність законів УРСР та інших актів, ухвалених Верховною Радою в радянсь­кий період, якщо “вони не суперечать законам України, ухваленим пі­сля проголошення незалежності України”, та передбачав збереження існуючого механізму влади лише на період “до створення органів державної влади і управління...

У зв’язку із зміною статусу України, 14 лютого 1992 р. Верховна Рада ухвалила Закон України “Про внесення доповнень і змін в Кон­ституцію”. Розділ III отримав назву “Державний і територіальний устрій України”, розділ V - “Органи законодавчої і виконавчої влади України”, розділ VII - “Україна - незалежна держава”. Стаття 68 про­голошувала Україну незалежною, демократичною, правовою держа­вою. Конституція України редакції 1992 р. закріплювала повнова­ження Верховної Ради і Президента. Президент отримував статус глави держави і глави виконавчої влади. Він виступає гарантом прав і свобод громадян, державного суверенітету України, дотримання Кон­ституції та законів України. Президент - головнокомандувач зброй­них сил України. Він вносить на затвердження Верховної Ради кан­дидатури прем’єр-міністра, міністрів закордонних справ, оборони, фінансів, юстиції, внутрішніх справ, голів державних комітетів. Пре­зидент має право скасовувати акти Кабінету Міністрів. Кабінет Міні­стрів підпорядковується Президенту і відповідальний перед Верхов­ною Радою. Конституція України редакції 1992 р. закріпила президе­нтсько-парламентську республіку.

Після проведення всенародного референдуму Конституційна комісія продовжила роботу над розробкою проекту Конституції Укра­їни. Очолив її Президент України Л. Кравчук.

Перший проект Конституції України 1992 р. розробила робоча група під керівництвом відомого конституціоналіста Леоніда Юзько- ва, який згодом стане першим головою Конституційного суду Украї­ни.

До роботи у складі Конституційної комісії були залучені прові­дні науковці України: президент Академії правових наук України

B. Я. Тацій, віце-президент Ф. Г. Бурчак, академіки М. В. Костицький та І. А. Тимченко. Участь у роботі над проектом Конституції України та у її експертизі брали академіки Ю. С. Шемшученко, Ю. М. Грошо­вий, В. В. Копейчиков, В. І. Семчик, М. В. Цвік та члени-кореспон- денти О. Л. Копиленко, О. П. Коцюба, В. Ф. Погорілко, Г. О. Мура- шин, Ю. М. Тодика та інші. Науковці Академії провели дві наукові конференції стосовно проекту Конституції України. Більшість заува­жень науковців щодо проекту Конституції було враховано Конститу­ційною комісією. Проект Конституції України обговорювався у регі­ональних центрах Академії правових наук України за участі широкої юридичної громадськості.

У процесі розробки проекту Конституції Конституційна комісія консультувалася із зарубіжними фахівцями у галузі конституційного права ФРН, США, Франції, Угорщини. У ролі зарубіжних експертів проекту виступили М. Девідсон, Г. Стентон, Б. Футей (США),

C. Палмер (Великобританія), В. Тарнопольський (Канада), К. Абмаєр, Г. Гірш (ФРН). Належна якість проекту була підтверджена експерти­зами зарубіжних науковців, а також комісією Ради Європи “Демокра­тія через право” [70, с. 22].

1 липня 1992 р. Верховна Ради України, після схвалення проекту Конституції України Конституційною комісією, винесла його на все­народне обговорення [1, с. 80-126]. За шість місяців до комісії надій­шло 47 тисяч зауважень, поправок і пропозицій. За результатами все­народного обговорення до проекту Конституції робоча група внесла істотні зміни, схвалені Конституційною комісією [71, с. 113; 92, с. 34].

Доопрацьований Конституційний проект в редакції від 27 травня 1993 р. був переданий на розгляд Верховної Ради. Він включав основ­ні структурні підрозділи Концепції Конституції України 1991 р. і складався із преамбули, 10 розділів і 258 статей. У преамбулі стисло викладалися завдання, що їх ставить перед собою Основний закон. Розділ І “Загальні засади конституційного ладу” проголошував Украї­ну демократичною, правовою, соціальною державою з республікансь­кою формою правління. Зазначалося, що єдиним джерелом державної влади в Україні є народ, здійснюється влада державними органами і органами місцевого самоврядування. При цьому державна влада буду­ється за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Кожна влада діє у межах, встановлених Конституцією. Жодна частина народу, політична партія, громадська організація, інше угрупування не можуть присвоювати право здійснювати державну владу. Прого­лошувався принцип верховенства права. Українська мова визнавалася державною мовою, а норми Конституції - нормами прямої дії.

Проект Конституції закріплював принцип єдності, недоторкан­ності і цілісності території України. Громадяни здійснюють свої пра­ва згідно з принципом: “дозволено все, що не заборонено законом”, а органи державної влади здійснюють свої повноваження за принци­пом: “дозволено лише те, що визначено законом”. Визнавався пріори­тет загальнолюдських цінностей, додержання загальновизнаних принципів міжнародного права. Громадянам України надавалося пра­во чинити опір та перепони будь-кому, хто здійснює спробу насиль­ницької ліквідації української державності, конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України або чинить дії, спрямо­вані на захоплення державної влади.

Розділ ІІ проекту Конституції України “Права, свободи і обов’я­зки людини і громадянина” регламентував питання громадянства, ви­значав політичні, економічні і культурні права людини, містив пере­лік гарантій прав і свобод, а також обов’язків громадян. Громадянсь­кому суспільству був присвячений розділ ІІІ проекту, який містив по­ложення про власність, підприємництво, екологічну безпеку, сім’ю, освіту, науку і культуру, громадські об’єднання, свободу інформації. Розділ ІУ “Пряме народовладдя” розкривав суть народовладдя, нада­вав народові України право законодавчої ініціативи.

Розділ V проекту Конституції врегульовував діяльність вищого органу законодавчої влади - Всенародної Ради. Закріплювалися нор­ми, що регулювали склад Всенародної Ради, порядок її формування, повноваження і організацію роботи. Діяльність органів виконавчої влади регламентували розділи УІ і УІІ проекту Конституції, які ви­значали статус Президента України - глави держави і виконавчої влади та Кабінету Міністрів. Президент проголошувався гарантом державної єдності і незалежності України. Кабінет Міністрів є вищим органом виконавчої влади, підпорядковується Президентові і у своїй діяльності керується його рішеннями. Він відповідальний перед Все­народною Радою. Статус Президента і Кабінету Міністрів дає підста­ви стверджувати, що і другий проект Конституції України передбачав встановлення президентсько-парламентської республіки.

Розділ УІІІ проекту визначав діяльність органів правосуддя і прокуратури. Територіальний устрій і організацію влади на місцях розкрито у розділі ІХ. Передбачалися норми, які регулювали принци­пи та систему територіального устрою, статус Республіки Крим, як державно-територіальної автономії у складі України та статус облас­тей (земель). Розділ Х проекту стосувався охорони Конституції і рег­ламентував порядок обрання, організації і діяльності Конституційно­го Суду України. Державним символам України було присвячено ро­зділ ХІ проекту Конституції, розділ ХІІ визначав порядок внесення змін і доповнень до Конституції і конституційних законів.

Розглянувши проект Конституції України, 8 жовтня 1993 р. Вер­ховна Рада прийняла постанову, відповідно до якої проект нової Кон­ституції мав бути доопрацьований за результатами всенародного об­говорення. Пропозиції та зауваження, що надійшли до Конституційної комісії стосувалися багатьох проблем українського конституціоналіз­му, але здебільшого торкалися поділу влади. Вони дали змогу уклада­чам проекту на конституційному рівні удосконалити механізм органі­зації державної влади. Роботу робочої групи над другим проектом Конституції України ускладнювало протистояння між Президентом і демократичними партіями, які його підтримували, з одного боку, та лівими партіями, що мали більшість у Верховній Раді, з іншого. 26 жовтня 1993 р. Конституційна комісія передала проект Конституції на розгляд Верховній Раді. В результаті обговорення і доопрацювання Верховною Радою з’явився новий проект Конституції.

Проект Конституції від 26 жовтня 1993 р., у порівнянні з попере­днім конституційним проектом, суттєвих змін майже не зазнав. Певні зміни нормативного матеріалу стосувалися моделі поділу влади, зок­рема статусу органу законодавчої влади - Верховної Ради. Ці зміни були викликані прийняттям Закону України від 7 жовтня 1993 р. “Про назву, структуру і кількісний склад нового Парламенту України”, який спрощував механізм здійснення законодавчої влади.

Новий проект Конституції оптимізував відносини між окремими гілками влади, більш чітко окреслив функції Президента, чіткіше ві­добразив відносини між Президентом, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів, детальніше визначав механізм можливого застосування ім­пічменту до Президента. Збереглися положення щодо можливості припинення повноважень Верховної Ради за рішенням всеукраїнсько­го референдуму, право призначити який належало Президенту; право Верховної Ради приймати рішення про відставку Президента після офіційного оголошення наслідків референдуму; право парламенту оголошувати референдум з питань дострокового припинення повно­важень Президента за вимогою не менше 2 млн виборців або за ініціа­тивою Верховної Ради - не менше ніж двома третинами голосів від її конституційного складу.

Проект Конституції України змінював порядок призначення прем’єр-міністра: на затвердження Верховній Раді кандидатуру голо­ви уряду подає Президент. За поданням прем’єр-міністра Президент формує склад Кабінету Міністрів і представляє його на затвердження Верховній Раді. Посилено контроль Верховної Ради за діяльністю Ка­бінету Міністрів. На відміну від попереднього проекту Кабінет Мініс­трів підзвітний і відповідальний перед Верховною Радою. У своїй дія­льності Кабінет Міністрів керується рішеннями Президента, але не підпорядковується йому.

Проте за умов політичної та економічної кризи, відсутності кон­сенсусу між основними суб’єктами конституційного процесу Верхов­на Рада відхилила зазначений проект Конституції України. Незважа­ючи на нагальну потребу оновлення Конституції України, адже ста­ном на 1993 р. до неї було внесено близько 200 змін та доповнень, цей процес довелося призупинити [1, с. 13].

Конституційний процес відновився після завершення достроко­вих парламентських і президентських виборів у 1994 р. 20 вересня 1994 р. Верховна Рада визначила чисельний склад комісії з опрацю­вання проекту нової Конституції України у кількості 40 осіб. Очолили комісію на правах співголів Г олова Верховної Ради Олександр Мороз і Президент Леонід Кучма. До складу комісії Верховна Рада і Прези­дент делегували по 15 осіб, Верховна Рада Автономної Республіки Крим - одну особу, судові установи і Генеральна прокуратура - сім. Члени Конституційної комісії від Верховної Ради визначалися депу­татськими групами за пропорційним принципом [59, с. 50]. Отже, склад Конституційної комісії відображав позиції різних гілок держав­ної влади.

8 червня 1995 р. між Президентом і Верховною Радою було ук­ладено Конституційний договір про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України [12, с. 1346]. Договір встановлював основні положення май­бутньої Конституції України і складався з 8 розділів і 61 статті. В ро­зділі 1 “Загальні положення” визначалися основні засади майбутньої Конституції. Розділ 2 присвячений статусу Верховної Ради та статусу народного депутата. Розділ 3 визначав статус Президента як глави держави і глави виконавчої влади. Розділ 4 закріплював правове ста­новище уряду - Кабінету Міністрів. Розділ 5 присвячений судо­устрою, 6 розділ - прокуратурі. Розділ 7 визначав органи місцевої державної адміністрації, віднісши до них місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування.

Характерно, що Конституційний договір визначав строки при­йняття нової Конституції України - до 8 червня 1996 р. і не виключав можливості винесення проекту Основного закону на всеукраїнський референдум [35, с. 166-188].

Після підписання Конституційного договору почався процес ре­алізації закладених у ньому положень. З метою прискорення процесу вивчення і узагальнення альтернативних проектів нової Конституції 19 червня 1995 р. Конституційна комісія сформувала робочу групу для підготовки проекту Конституції. До її складу увійшли визначні українські юристи: В. Авер’янов, Ф. Бурчак, А. Заєць, М. Козюбра, В. Копейчиков, А. Корнєєв, П. Мартиненко, В. Погорілко, М. Пух- тинський, В. Шаповал [1, с. 23]. Вона розглянула близько 5 тисяч пропозицій щодо змін і поправок до проекту Конституції.

В результаті опрацювання матеріалів, переданих до робочої гру­пи, процес підготовки проекту Конституції України було завершено. 11 березня 1996 р. проект схвалила Конституційна комісія, а 20 бере­зня його внесли на розгляд Верховної Ради. 17 квітня 1996 р. Верхов­на Рада розпочала розгляд проекту Конституції України. У квітні 1996 р. 10 депутатських фракцій створили міжфракційну депутатську групу з розробки альтернативного проекту Конституції України під керівництвом заступника голови Народного Руху України Олександ­ра Лавриновича. На її основі 5 травня 1996 р. Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію для доопрацювання узгодженого про­екту Конституції, яку на вимогу комуністів і соціалістів очолив на­родний депутат Михайло Сирота [1, с. 24].

У період з 5 травня по 28 червня 1996 р. Верховна Рада обгово­рювала доопрацьований Тимчасовою комісією проект. 28 травня - 4 червня 1996 р. відбулося перше читання проекту Конституції Украї­ни. 4 червня проект Основного Закону був прийнятий Верховною Ра­дою у першому читанні (258 голосів - “за”). При підготовці до друго­го читання до проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія внесла близько 6 тисяч поправок.

Ситуація загострилася 26 червня 1996 р., коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові виступили з різким засудженням зволікань з прийняттям Конституції України, оскільки це не сприяло соціально-економічній ситуації у державі. Того ж дня Президент видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону в редакції ро­бочої групи від 11 березня 1996 р. [87, с. 87].

З огляду на це, Верховна Рада ухвалила постанову про продов­ження розгляду проекту Конституції України у другому читанні та рішення вести роботу в режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. після 24 годин роботи Верхо­вна Рада прийняла і ввела в дію Конституцію України (“за” проголо­сували 338 народних депутатів, “проти” - 18, “утрималось” - 5). Указ Президента про проведення всеукраїнського референдуму для прийн­яття Конституції України був скасований. 12 липня 1996 р. Консти­туцію України урочисто підписали Президент і Голова Верховної Ра­ди [87, с. 88].

Конституція України 1996 р. складається із преамбули, 15 розді­лів і 161 статті. У преамбулі проголошувалося, що Конституція при­йнята Верховною Радою від імені українського народу і є результа­том здійснення українською нацією права на самовизначення. Преам­була визначала завдання держави щодо забезпечення в Україні прав і свобод, зміцнення громадянської злагоди, розвитку соціальної та пра­вової держави.

Згідно розділу І “Загальні засади” Україна проголошувалася су­веренною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою дер­жавою. Стаття 3 Конституції проголосила людину найвищою соціа­льною цінністю в Україні. Утвердження і забезпечення її прав є голо­вним обов’язком держави. Єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо через демократичні вибори, референ­дум, органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на зако­нодавчу, виконавчу та судову. За формою державного правління й устрою Україна визначається як унітарна республіка. Чинні міжнаро­дні договори визнавалися частиною національного законодавства України. Важливе значення мало проголошення Конституцією Украї­ни принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітно­сті [46, с. 4-8]. Це означало, що в Україні остаточно було покінчено із однопартійною політичною системою й пануванням державної фор­ми власності.

У розділі ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадяни­на” визначено систему особистих, соціально-економічних, політич­них прав людини. Зокрема, у соціально-економічній сфері громадя­нам надається право на працю, страйк, відпочинок, соціальний за­хист, право на житло, охорону здоров’я та інше. Право приватної вла­сності проголошено непорушним. Конституція передбачала свободу об’єднань у різні політичні утворення, участь в управлінні державни­ми справами, у виборах, референдумі, право проводити збори, мітин­ги, демонстрації, закріплювалося право на свободу світогляду і віро­сповідання. Згідно ст. 64 права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією [46, с. 8-22].

Розділ III встановив демократичні принципи виборчої системи та підстави і механізм проведення всеукраїнського референдуму.

Розділи IV, V і VI Конституції України закріпили вищі органи державної влади України - Верховну Раду, Президента і Кабінет Мі­ністрів. Верховна Рада - вищий законодавчий орган, що обирається за мажоритарною виборчою системою терміном на чотири роки у складі 450 народних депутатів. Зі складу депутатів обирається Голова Верховної Ради, перший заступник і заступник голови. Видаючи за­кони і приймаючи постанови, Верховна Рада не має права втручатися у сферу діяльності інших гілок влади. Верховна Рада здійснює також установчі та контролюючі функції, розробляє основи грошово- кредитної політики, визначає засади внутрішньої та зовнішньої полі­тики [46, с. 23-35].

Розділ V Конституції України врегульовує правовий статус Пре­зидента, який є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини й громадянина. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Одна і та ж особа не може бути Президентом України більше двох термінів пос­піль [46, с. 35].

Конституція України наділяла Президента значними повнова­женнями щодо здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики держа­ви. Президент представляє державу на міжнародній арені, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, укладає між­народні договори, забезпечує національну безпеку і правонаступ- ництво держави; приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає позачергові вибори до Верховної Ради; призначає третину складу Конституційного Суду, призначає за поданням прем’єр- міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади та голів місцевих державних адміністрацій. За згодою Верховної Ради Президент призначає прем’єр-міністра та приймає рішення про його відставку. За поданням прем’єр-міністра утворює, реорганізовує та ліквідує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, має право скасовувати постанови і розпоря­дження уряду. Президент є Верховним Головнокомандувачем Зброй­них сил України. Він підписує закони і має право вето щодо них [46, с. 37-39].

До системи органів виконавчої влади, згідно з розділом УІ Кон­ституції України, відносяться Кабінет Міністрів, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі. Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. Він розробляє і здійснює програми економічного, науково-техніч­ного, соціального й культурного розвитку, забезпечує проведення фі­нансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, забезпечує розробку і виконання державного бюджету [46, с. 41-45].

Розділи УІІ і УІІІ Конституції України присвячені органам пра­восуддя і прокуратури. За ст. 124 правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допуска­ється. Конституція гарантує незалежність і недоторканність суддів [46, с. 46].

Розділи ІХ, Х і ХІ Конституції України визначають територіаль­ний устрій України, статус Автономної Республіки Крим і діяльність місцевого самоврядування. За ст. 134 Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України. Місцеве самоврядування здійснюється громадами через сільські, селищні, міські ради та їх ви­конавчі органи. Інтереси територіальних громад міст, селищ і сіл представляють районні та обласні ради. Ради обираються мешканця­ми територіальної одиниці на основі загального, рівного, прямого ви­борчого права, шляхом таємного голосування строком на чотири ро­ки [46, с. 50-55].

У розділі ХІІ Конституції України врегульовано діяльність Кон­ституційного Суду як єдиного органу, який має право офіційного тлумачення Конституції та законів України [46, с. 56].

Згідно розділу ХІІІ “Внесення змін до Конституції України” за­конопроект про внесення змін до Конституції, крім розділів І, ІІІ і ХІ­ІІ, вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше як дві третини від конституційного складу депутатів Верховної Ради. Зміни до розділів І, ІІІ і ХІІІ після прийняття не менше як двома тре­тинами від конституційного складу Верховної Ради, затверджуються всеукраїнським референдумом [46, с. 58-59].

У розділах XIV і XV Конституції України визначено, що Кон­ституція набуває чинності з дня її прийняття та врегульовано строки і порядок переходу від діючої системи державних органів до тієї сис­теми, що передбачена Конституцією України 1996 р. [46, с. 60-62].

Прийняття Конституції України 1996 р. стало можливим завдяки компромісу пропрезидентських та парламентських сил. Спираючись на Конституцію 1996 р., Україна розпочала будувати правову держа­ву, у якій забезпечується обмеження державної влади для захисту ін­тересів громадян та їх об’єднань. Впровадження нових конституцій­них інститутів (Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Ра­хункової палати) започаткувало процес модернізації органів держав­ної влади та місцевого самоврядування, орієнтуючись на європейські стандарти.

Таким чином, після проголошення незалежності України у 1991 р. було ухвалено низку конституційних актів, конституційних проектів, напрацьовано значний досвід конституційного процесу, що в кінцевому результаті завершилося ухваленням Конституції України 1996 р. Конституційний процес носив суперечливий характер. Він спирався на національну державно-правову традицію та теорію і практику європейського конституціоналізму. Напрацьований консти­туційний досвід у подальшому зіграв вагому роль у становленні наці­ональної державності на принципах європейської конституційної тео­рії і практики.