Стадії застосування юридичних норм

Правозастосовна діяльність зазвичай складається з низки послідовних інтелектуальних та фізичних операцій, які вважа­ються її обов'язковими стадіями. До них належать такі:

1) встановлення юридично значущих фактів і відшуку­вання такої юридичної норми, яку належить застосувати саме до них;

2) перевірка достовірності, правильності тексту і визна­чення меж дії (чинності) та юридичної сили віднайденої юри­дичної норми;

3) виявлення, встановлення змісту (смислу) юридичної норми, тобто її тлумачення- з'ясування ;

4) прийняття рішення у справі, тобто встановлення фор­мально обов'язкового індивідуального правила поведінки пер­сонально визначених суб'єктів стосовно майбутньої реалізації їхніх взаємних суб'єктивних юридичних прав та обов'язків (заборон);

5) оформлення цього рішення в акті застосування юриди­чної норми (правозастосовному акті).

Отож розглянемо детальніше кожну із названих стадій юридичного правозастосування.

Перша стадія правозастосовної діяльності передбачає формування знань про певні явища, дії, події (минулі, сучасні, а іноді й майбутні), яким закон надає юридичного значення. Йдеться про своєрідну, можна сказати, професійно-юридичну пізнавальну діяльність, в результаті якої мають бути зроблені істинні, правильні висновки про існування певних юридично значущих фактів.

Особливість цього пізнання полягає у тому, що:

1) його об'єктом (на відміну від об'єкта, скажімо, науково­го дослідження) є не закономірності, а лише окремі, ізольовані, конкретні життєві ситуації, факти;

2) його предмет формально обмежений, окреслений об­ставинами, фактами, зазначеними у гіпотезі (а іноді і у диспо­зиції) юридичної норми;

3) його порядок, а також засоби, «інструменти» тією чи іншою мірою, регламентовані процедурно-процесуальним за­конодавством;

4) знання, що здобуваються внаслідок такої діяльності, ма­ють бути, зазвичай, абсолютною (а не відносною) об'єктивною істиною - абсолютною істиною факту, тобто такою, яка ніколи не потребуватиме доповнення, уточнення (а тим більше, спро­стування);

5) до складу цих знань неодмінно входять і висновки про конкретну юридичну значущість встановлених фактів, тобто про їхню юридичну кваліфікацію.

Юридична кваліфікація факту - це поширення право- застосовним суб'єктом законодавчої (нормативно-юри­дичної) оцінки певного виду фактів на той конкретний встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичної норми. Це, так би мовити, юридичний діагноз кон­кретних дій, осіб, ситуацій.

Оскільки предметом правозастосовного пізнання слугу­ють не будь-які факти, а лише ті, яким саме правова норма на­дає юридичного значення, остільки на тій самій стадії правоза­стосування і має бути водночас відшукана якраз та норма, що розрахована саме на встановлювані факти. Тому як встанов­лення фактів, так і пошук відповідної гіпотези юридичної нор­ми - це єдиний пізнавальний процес, який утворює цілісну першу стадію правозастосовної діяльності.

Відшукання належної правової норми здійснюється, зазви­чай, за такою «схемою»:

1) визначають, чи знаходяться встановлені факти у межах сфери законодавчого (легального) регулювання суспільних від-

носин (зважаючи на відповідну систему об'єктивного юридич­ного права та на його загальні конкретно-історичні принципи);

2) у разі ствердної відповіді на означене запитання вста­новлюють, до якої саме галузі права має належати відповідна юридична норма (зважаючи на предмет і метод юридичного регулювання щодо встановлених фактів);

3) визначивши галузь права, далі з'ясовують, у якому її ін­ституті має міститись відповідна юридична норма (виходячи з галузевих принципів об'єктивного юридичного права);

4) встановивши інститут права, нарешті відшукують у ньому саме таку юридичну норму, гіпотеза якої точно відпові­дає встановленим фактам.

Розглядувана стадія застосування права може вважатися повністю завершеною, «пройденою» лише тоді, коли будуть підстави зробити висновок про те, що ознаки фактів, описаних, змодельованих гіпотезою юридичної норми, цілком співпада­ють з ознаками реальних фактів, встановлених у справі. Такий висновок якраз і свідчитиме про те, що вдалося відшукати саме ту юридичну норму, яка розрахована на встановлені факти, і навпаки: факти було встановлено саме такі, які передбачені гіпотезою відшуканої юридичної норми.

Друга стадія правозастосування включає такі дії, які ма­ють на меті визначити певні юридичні (формальні) властивос­ті віднайденої юридичної норми. Для цього, зокрема:

1) пересвідчуються у правильності, точності тексту юри­дичної норми, вдаючись саме до офіційного джерела її оприлю­днення (опублікування);

2) переконуються в тому, що така норма є чинною (звер­нувшись до останнього (з відповідного питання) нормативно- юридичного акта, опублікованого в офіційному виданні);

3) визначають, чи поширюється її чинність на тих осіб, на той простір (територію) і на той час, якими характеризуються встановлені юридично значущі факти (керуючись при цьому закріпленими у законодавстві принципами і правилами стосо­вно суб'єктної, просторової і часової (темпоральної) дії юриди­чних норм);

4) у тому випадку, коли факти одночасно , але неоднозна­чно регламентуються кількома юридичними нормами, встано­вленими різними органами держави, необхідно визначити, «виміряти» юридичну силу кожної з них і застосувати саме ту норму, яка має більшу юридичну силу.

Отже, і на цій стадії правозастосування відбувається своє­рідне пізнання, предметом якого є, однак, вже не фактичні обставини, не життєві ситуації, а суто юридичні властивості тієї норми, що підлягає застосуванню.

Третя стадія правозастосування. Неможливо правильно застосувати юридичну норму, не з'ясувавши точний зміст (смисл) кожного структурного елемента, з яких вона склада­ється. Тому дана стадія є завжди обов'язковою: кожен, хто за­стосовуватиме ту чи іншу юридичну норму, неодмінно повинен витлумачити її насамперед «для себе», правильно з'ясувати її зміст, смисл.

Відповідний правоз'ясувальний процес (його види, спосо­би, форми) - це досить складна інтелектуальна діяльність; а тому більш докладна її теоретична характеристика подавати­меться в наступній темі посібника.

Четверта стадія застосування юридичної норми є, мож­на сказати, резолютивною, підсумковою: вона спирається на результати усіх попередніх стадій, неначе би резюмує їх.

З погляду формальної логіки таке рішення конструюється, формулюється за логічними правилами силогістичного мислен­ня. У цьому випадку роль великого засновку виконує застосову­вана юридична норма, роль малого засновку - встановлені у справі юридично значущі факти, а умовиводом, висновком якраз і буде саме правозастосовне рішення. Отож кожен правозастосо- вець має бути, крім усього іншого, так би мовити, «логіком».

З державно-регулятивної точки зору таке рішення є влад­ним формально обов'язковим правилом поведінки індивідуаль­

ного характеру, адресованим персонально визначеним суб'єктам і розрахованим на одиничну життєву ситуацію (яка, проте, може тривати упродовж досить значного, навіть не ви­значеного у часі періоду - наприклад, у разі видання наказу про зарахування громадянина на певну посаду).

Для того, щоб ухвалене правозастосовне рішення могло бути сприйняте відповідними його адресатами, воно має бути певним чином об'єктивоване, тобто виражене назовні. Це завдання розв'язується на останній - можна сказати, «офор- мительській» - стадії правозастосовного процесу (яку на практиці, однак, не завжди легко відокремити від стадії попе­редньої).

Відтак, п'ята стадія правозастосування включає дії з «матеріалізації», зовнішньої фіксації індивідуального правила поведінки, тобто його виразу у правозастосовному акті. Це «оформлення» іноді буває досить нескладним, якщо для цього достатньо скористатись, наприклад, усною або ж діяльнісною (так званою «конклюдентною») формами (хоча й у цих випад­ках можуть існувати певні формально-процедурні вимоги - скажімо, до стилістики усних правозастосовних наказів війсь­кових командирів або до конфігурації жестів поліцейського, який «вручну» регулює дорожній рух).

Проте коли йдеться про письмову, документальну форму правозастосовного рішення (яка і є якраз найбільш поширеною у професійній юридичній діяльності), тоді на розглядуваній стадії правозастосування слід дотримуватись певних вимог стосовно його документування.

Письмовий правозастосовний акт має включати, зазви­чай, такі частини й елементи («реквізити»):

1) вступна частина (назва акта - наказ, розпорядження, ухвала, рішення, вирок тощо; повна офіційна назва правоза­стосовного органу; місце і дата прийняття акта; коротка вка­зівка щодо змісту («теми») питання, яке регламентується цим актом);

2) констатуюча частина (опис, характеристика встано­влених у справі юридично значущих фактів, а також, у разі по­треби, посилання на джерела, докази, які їх підтверджують);

3) мотивувальна частина (посилання на юридичну но­рму, відповідно до якої факти піддано певній юридичній оцінці, обґрунтування саме такої їхньої юридичної кваліфікації);

4) резолютивна частина (виклад формально обов'яз­кового правила поведінки індивідуального характеру, тобто взаємних суб'єктивних юридичних прав і обов'язків персоніфі­кованих суб'єктів, кожен з яких також має бути зазначений в цій же частині акта);

5) підпис відповідної посадової особи (або кількох таких осіб) теж є обов'язковим реквізитом письмового правозастосо- вного акта.

4.