§ 3. Стадії процесу застосування норм права

В юридичній літературі немає єдності думок щодо кількості стадій процесу застосування норм права. Одні автори виокрем­люють три стадії цього процесу:

а) встановлення фактичних обставин справи;

б) встановлення юридичного підґрунтя справи;

в) розв’язання справи.

Інші автори виокремлюють шість таких стадій:

а) встановлення й аналіз фактичних обставин справи;

б) вибір (пошук) правової норми, що підлягає застосуванню за даних фактичних обставин;

в) перевірка достовірності тексту правової норми;

г) тлумачення правової норми, розв’язання можливих колі­зій;

д) ухвалення рішення у справі та видання акта застосування правової норми, доведення його до відома виконавців;

е) реалізація прийнятого акта.

На наш погляд, зазначені у другому випадку дії цілком охо­плюються трьома стадіями процесу застосування норм права, тому ми вестимемо мову саме про три такі стадії.

Встановлення фактичних обставин справи. Правильна юридична кваліфікація будь-яких відносин вимагає насамперед повного виявлення фактичних обставин, з якими норми пра­ва можуть зв’язувати настання юридично значущих наслідків. В одних випадках такі факти можуть підтверджуватися відпо­

відним чином оформленими документами, складеними іншими суб’єктами права. В інших випадках факти, що мають юридичне значення, повинні встановлюватися самими суб’єктами, що за­стосовують норми права. Ця вимога відноситься передусім до ді­яльності органів держави щодо встановлення фактів, які тягнуть застосування санкцій норм кримінального права. При цьому для забезпечення об’єктивної достовірності встановлення відпо­відних фактів закон передбачає особливу процедуру виявлення цих фактів, а у ряді випадків - і види доказів, якими може бути встановлений відповідний факт.

Встановлення юридичного підґрунтя справи. На цій ста­дії правозастосовник вибирає галузь, інститут і норму права, що регулюють дане суспільне відношення, перевіряє достовір­ність тексту норм права, їх дію в часі, у просторі та за колом осіб, з’ясовує значення і зміст правових приписів, кваліфікує діяння.

Слід зазначити, що перші дві стадії процесу застосуван­ня норм права можуть бути розділені лише умовно, оскільки на практиці вищезазначені дії тісно переплетені та взаємозумов- лені: вибір норми права (або норм) передбачає наявність певних знань про фактичні обставини, а ґрунтовний аналіз фактів, ці­леспрямованість у їх встановленні передбачають орієнтованість на певні норми. Насправді безпредметним було б встановлення і дослідження будь-яких обставин, якби у першому наближенні не була відома норма (або норми), щодо якої встановлюються відповідні факти.

Розв’язання справи. Встановлення фактичних обставин і встановлення юридичного підґрунтя справи спрямовані на за­безпечення ухвалення всебічно обґрунтованого рішення, тому вони є, так би мовити, підготовчими стадіями. Саме ж ухвалення рішення виступає як основна і завершальна стадія процесу за­стосування норм права, за допомогою якої дія норми поширю­ється на конкретний випадок.

Ухвалене рішення закріплюється у спеціальних юридичних актах, які називаються актами застосування права.

Акт застосування права - це офіційний владний пропис (рі­шення) в юридичній справі, виданий (ухвалений) компетентним органом на підставі чинних правових норм щодо персонально визначених осіб і конкретних життєвих обставин.

В юридичному процесі правозастосовний акт не зводиться до одних тільки дій з тими чи іншими правовими наслідками, але має водночас властивості і акта-дії, і акта-рішення, і акта- документа. Як рішення він служить компетентною відповіддю, що індивідуалізується висновком, владним приписом у справі; як документ - офіційною формою закріплення, існування та функ­ціонування такого припису; як дія - засобом його формування, об’єктивації та засвідчення. Причому, саме документальна фор­ма дозволяє точно і ґрунтовно формулювати і фіксувати прийня­тий індивідуально-правовий припис і його підстави, перевіряти його законність, обґрунтованість і справедливість, організову­вати належне його виконання. Тільки найпростіші акти право- застосування, що не потребують повнокровного юридичного процесу, можливі в усній формі, як, скажімо, при попередженні автоінспектором водія, що вперше вчинив незначне порушення правил дорожнього руху без шкідливих наслідків.

Правозастосовний акт-документ повинен мати певну будову і складатися зі вступної, описово-мотивувальної та заключної частин. У вступній частині зазначаються найменування акта й органу, що його прийняв, дата, характер справи, що розгляда­ється, учасники. Описово-мотивувальна частина містить опис обставин справи і підтверджуючих іх засобів доказування. За­ключна частина містить рішення у справі із зазначенням по­рядку його оскарження та опротестовування.

В юридичній літературі правозастосовні акти поділяють на види за багатьма підставами, зокрема:

а) за призначенням-на акти, що встановлюють, змінюють, припиняють, охороняють право;

б) за змістом - на акти, що уповноважують, зобов’язують, забороняють;

в) за формою-на укази, ухвали, накази, вироки суду, рішен­ня суду тощо;

г) залежно від суб’єктів, що здійснюють правозасто- сування, - на судові й адміністративні;

д) за предметом правового регулювання - на акти кримінально-правові, цивільно-правові тощо;

е) за характером - на матеріальні й процесуальні;

ж) за правовою природою-на основні (що містять рішення в юридичній справі) і допоміжні (що готують це рішення, під­тверджують його законність та обґрунтованість, коригують його виконання).

Правозастосовні акти займають підпорядковане положення щодо актів правотворчості, ґрунтуються на правових нормах, тому величезне значення має правильна юридична кваліфікація встановлених фактів. Проте на практиці іноді виникають певні труднощі з кваліфікацією, оскільки правозастосовник стика­ється у своїй роботі з «прогалиною у праві» або з юридичною колізією.

Прогалина у праві - це відсутність у праві нормативних установлень щодо тих чи інших життєвих обставин, які пере­бувають у сфері правового регулювання.

Прогалина у праві може існувати у вигляді повної відсутності будь-якого регулювання відносин та у вигляді неповного регу­лювання.

Причинами виникнення таких прогалин можна назвати недо­ліки законодавчої техніки, динамічність трансформації суспіль­них відносин тощо.

Прогалини у праві вимагають цілком визначених дій як від законодавця, так і від правозастосовника. Тому так важливо відмежувати їх від тих явищ у праві, які перехрещуються з про­галинами, чимось нагадують їх, стикаються з ними, але вима­гають інших дій.

Найчастіше прогалини у праві плутають з «темністю» право­вих норм, їх неясністю і, відповідно, намагаються розв’язати проблему через тлумачення права. Проте, по суті, тлумачення дає лише те, що міститься у нормі, і нічого нового до її змісту привносити не повинне.

Крім того, не можна плутати прогалини в законодавстві з так званим кваліфікованим мовчанням законодавця, коли він навмисно залишає питання відкритим, утримується від при­йняття норми, показуючи тим самим небажання її приймати, відносячи розгляд справи за межі законодавчої сфери. Наявність прогалин у законах відрізняється також і від тих випадків, коли

законодавець віддає розгляд питань на розсуд правозастосовни- ків, коли він розраховує, що його законодавча воля буде конкре­тизована іншими правовими актами. У практичних кроках щодо подолання прогалин у праві для уникнення свавільних рішень неприпустимим є змішування прогалини з «помилкою у праві». Незважаючи на те, що деякою мірою вони можуть збігатися, правозастосовникові не дозволено займатися виправленням права. Він повинен слідувати йому, поки відповідні зміни не бу­дуть внесені у встановленому законом порядку.

Прогалини у праві повинні усуватися органами правотвор­чості шляхом прийняття (видання) нової норми права (нового нормативно-правового акта). Разом з тим суб’єкт правозастосу­вання повинен прийняти з розглядуваного юридичного питання індивідуально-правовий припис - подолати прогалину в праві.

Юридичними засобами подолання наявних прогалин у праві є аналогія закону, аналогія права та субсидіарне застосування правових норм.

Аналогія закону-це використання для подолання прогалин у праві норми тієї ж галузі права, що регулює подібні суспільні відносини. Якщо така норма відсутня або якщо вичерпані всі можливості даної галузі для розгляду юридичного питання, до­пустимим є субсидіарне застосування правових норм су­міжної, «спорідненої» галузі права. Це розглядається як «вищий рівень аналогії закону». Якщо ж і це неможливо, то слід удатися до аналогії права, яка передбачає усунення прогалини шляхом розгляду даного питання на основі загальних засад, принципів і цілей законодавства.

Правозастосовний акт не заповнює прогалину, а тільки тим­часово, для даного конкретного випадку, «закладає проріху» у сис­темі права. Індивідуально-правовий припис, що міститься в ньо­му, носить суто казуальний характер. Він допомагає виробити відповідне правозастосовне положення, яке у разі сприйняття правотворчими органами може стати згодом нормою права.