Загальні вимоги правильного застосування юридичних норм

До будь-якої правозастосовної діяльності - аби вона була правильною, ефективною - державою висуваються (у тій чи іншій формі) певні змістовні та формальні вимоги. До найбільш загальних із них належать наступні:

1) законність.

а) в межах компетенції відповідного органу, тобто його повноважень, визначених законом;

б) на підставах, передбачених у гіпотезі застосовуваної норми (а за відсутності останньої - на підставі належного принципу права);

в) за процедурою, встановленою законом;

г) цілковито узгоджено зі змістом застосовуваної норми;

д) у передбаченій законом зовнішній формі (способі зов­нішнього виразу);

Що стосується більш загальної засади - верховенства пра­ва, то ще раз нагадаю, що - відповідно до її загальноєвропейсь­кого стандарту (викладеного у п. 2 теми 5) - саме законність юридичного рішення є першим показником, критерієм названої засади, хоча й не вичерпує її повністю. І якщо сам застосовува­ний закон суперечить (на думку його виконавця) верховенству права, - то на цей випадок у законодавстві зазвичай передбача­ються спеціальні механізми офіційного з'ясування цього питан­ня і приведення такого закону у відповідність із зазначеною засадою. Так чи інакше, огульне, довільне протиставлення вер­ховенства права і законності в юридичному правозастосуванні видається помилковим, неприйнятним у юридичній практиці.

2) обґрунтованість. Ця вимога використовується або у широкому, або ж у дещо звуженому, так би мовити, спеціалізо­ваному значенні.

У першому випадку йдеться про належну, необхідну аргу- ментованість (зокрема вмотивованість) правозастосовного акта в усіх його складових частинах, фрагментах. Реалізація названої вимоги забезпечується значною мірою за посередни­цтва юридичної аргументації, - тобто через наведення у такому акті доречних, переконливих аргументів.

- юридично-регулятивні (посилання на сформульовані науковим правознавством закономірності ефективного юри­дичного регулювання, зокрема закономірності структурні та функціональні);

- філологічні (посилання на закономірності національної мови, сформульовані філологічною наукою в її основних під­розділах - етимології, семантиці, граматиці та ін.);

- логічні (посилання на закони, правила логічного мис­лення, тобто на закони формальної або ж нормативної (деон- тичної) логіки);

- історичні (посилання на минулі чи сучасні конкретно- історичні обставини, умови, які так чи інакше впливають на зміст правозастосовних висновків);

- потребові (посилання на індивідуальні чи колективні реальні запити, потреби, а також інтереси, задоволенню яких має сприяти правозастосовний акт);

- цільові - ті, котрі випливають з принципів і цілей засто­совуваних юридичних норм.

Належна аргументованість правозастосувальних твер­джень є запорукою, передумовою вмотивованості резолютив­них положень відповідних правозастосовних актів.

Вміння здійснювати юридичну аргументацію пропонова­них чи схвалюваних правозастосовних рішень - становить не­обхідну складову фахової компетентності юриста. І формуван­ня такої компетентності має відбуватись вже у процесі здобут­тя юридичної освіти.

У другому ж (спеціалізованому) значенні вимога обґрун­тованості зазвичай стосується результатів тієї пізнавальної діяльності суб'єкта правозастосування, яка спрямована на встановлення юридично значущих фактів, що врегульовані відповідною юридичною нормою. Знання про такі факти ма­ють бути правильними, істинними - причому у більшості ви­падків абсолютно істинними - тобто такими, які не потребу­ватимуть доповнення, коректування, а тим більше - спросту­вання. Аргументи, за допомогою яких обґрунтовуються твер­дження про такі факти, нерідко позначаються термінопонят- тям «докази»; а сам процес аргументування зветься доказу­ванням чи доведенням.

Загалом же, завдяки достатній, належній аргументованос- ті правозастосовний акт набуває й такої важливої властивості, як вмотивованість.

3) доцільність. Ця вимога полягає у тому, що у тих випад­ках, коли застосовувана норма є за її змістом відносно визначе­ною (дає можливість обрати (в її межах) одне з припустимих нею рішень), тоді у правозастосовному акті має бути закріплене саме таке з них, яке дозволить досягнути мету норми найкра­щим, найефективнішим способом. Отож означена вимога нале­жного правозастосування орієнтує не на протиставлення закон­ності і доцільності, не на пошуки останньої поза межами, норми, а на формування, так би мовити, піднормативної доцільності,

обмеженої змістом застосовуваної юридичної норми. (Протиле­жна ж орієнтація правозастосовця означала би дозвіл на свавіл­ля, незаконні рішення та дії. Та й справді: тільки за соціальними наслідками, результатами точного, беззастережного втілення юридичної норми у життя можна буде зробити переконливий висновок про те, наскільки доцільною вона є).

3.