Центральний державний аппарат

Вершиною Давньоєгипетської держави був цар-фараон (від слова «перо», що в перекладі з єгипетської означає «високий будинок», в єврейській транскрипції «паро», а в грецькій «фараон»), якому приписували божественну гідність.

Фараону належала вся повнота законодавчої влади. Він здійснював законодавство одноосібно, йому допомагали в цьому лише вищі сановники країни («радники царських наказів»). Всі зобов’язані були сліпо коритися його наказам. Фараон стояв також на чолі усього адміністративного апарату. Иому належала вища судова і вища військова влада. Як нащадок богів, як посередник між богами і людьми фараон був також і верховним жерцем.

Аналогічним було становище глави держави — імператора і в Китаї. Він також обожнювався. Тут держава протягом віків формувала уніфікований світогляд, прославляючи правителя, підтримувала міф про божественне походження імператора — «сина неба». Вища законодавча влада була однією з важливих ознак його широких повноважень. Правитель сам очолював централізований багатоступеневий бюрократичний апарат, а всі імперські чиновники, незалежно від рангів і постів, були під його суворим контролем.

Але в багатьох давньосхідних державах — це стосується передусім Вавилона і Індії — влада верховних правителів обмежувалася радою знаті, народними зборами або самоврядними багатосімейними міськими общинами.

У Давньовавилонській державі всі три «гілки» влади — законодавча, виконавча і судова — були зосереджені в руках царя. Разом із тим царська влада не була абсолютною. На відміну від Єгипту й Китаю, давньовавилонський цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Тобто глава держави не був самостійним, його діяльність направлялася зверху, богом. Знизу царська влада обмежувалася сильним духовенством і правлячою верхівкою багатих міст.

Чиновництво. Найбільш розвинений чиновницький апарат був у Єгипті. Він представляв величезну армію чиновників різних рівнів. Очолював цю армію візир (джа- ті) — всемогутній голова усього бюрократичного апарату. У його руках були зосереджені адміністративна, судова і військова влада.

Значною була також роль іншої поважної посадової особи — охоронця печатки, або головного скарбника. Скарбник завідував державними складами, в яких зберігалися натуральні приношення. Йому підпорядковувалися два скарбники царя, що керували роботами каменоломень, мідними рудниками і виконували, крім того, функції військового і морського міністрів.

Крім цих чиновників існували доглядач «білої палати» і доглядачі двох царських житниць. Важливою була роль «начальника всіх царських робіт», який був свого роду царським архітектором і міністром громадських робіт, що стежив також і за порядком виконання повинностей, які лежали на вільному населенні.

У Вавилоні до утворення єдиної шумеро-аккадської монархії головною посадовою особою був доглядач палацу — нубанду. Він відав усіма громадськими роботами, землеробством, фінансами, командував також військами. Йому підкорялися місцеві правителі, на яких лежала турбота про збір податків і нагляд за виконанням усіх повинностей, що покладалися на населення. Цей порядок управління, при якому правителі царського палацу були вищими посадовими особами в державі, зберігся і за царя Хаммурапі.

Таким чином, у Вавилоні також, як і в Єгипті, існувала велика кількість посадових осіб, але, на відміну від Єгипту, серед них був суворий розподіл обов’язків, своя особлива компетенція.

В Індії для управління країною було створено центральний апарат, що очолювався сімома або вісьмома міністрами, призначеними царем з числа людей «благородного» походження і вірних цареві. При царі існувала рада, в яку входили міністри. На засіданнях ради обговорювалися питання про управління державою, про війну і мир, про витрати царської скарбниці і безпеку держави. З одним із своїх міністрів — вченим брахманом — цар обов’язково радився перед прийняттям остаточного рішення.

2.2.