Соціальна влада у первісному суспільстві

Особливістю соціальної влади і соціальних норм цього періоду було те, що вони по суті входили в саму життєдіяльність людей, виражаючи і забезпечуючи соціально- економічну єдність роду.

Соціальна влада, що існувала в додержавний період, характеризувалася такими ознаками:

1) поширювалася тільки в межах роду, виражала його волю і базувалася на кревних зв’язках;

2) була безпосередньо суспільною, будувалася на засадах первісної демократії, самоврядування (тобто суб’єкт і об’єкт влади тут збігалися);

3) органами влади виступали родові збори, старійшини, воєначальники тощо, котрі вирішували всі найважливіші питання життєдіяльності первісного суспільства.

Процес переходу від такої, додержавної за змістом, соціальної влади до державної організації відбувався упродовж тривалого часу (за сучасними даними він становить понад 2 млн років)[13], але найбільш інтенсивним був тоді, коли первісні люди вступили в епоху неолітичної революції.

Неолітична революція і перехід людства (на рубежі VII—V тис. до н. е.) від привласнюючого господарства до виробляючої економіки мали найрізноманітніші і глибокі наслідки в соціальній сфері:

а) перехід від прообщини (первісного стада) до родової общини, від родової общини до общини виробників;

б) поява ранніх осілих землеробських общин у регіонах, сприятливих для проживання людей;

в) їх успішна господарська діяльність.

Різке збільшення чисельності і щільності населення призвели до розростання землеробських общин. Це знаходило своє вираження, насамперед, у відокремленні нових сімейно-кланових груп. На території хліборобсько-родової общини могло розміститися декілька поселень, які зі зростанням і пожвавленням господарського життя трансформувалися у поселення міського типу.

Згодом ускладнювалася внутрішня організація сімейно-родових груп, їх члени набували нових культурних і виробничих навичок, починався поділ праці (на землеробство, скотарство, ремісництво) у різноманітних її видах. Все це сприяло підвищенню ефективності суспільного і колективного виробництва. Виробляюче господарство могло не тільки задовольняти мінімальні життєві потреби членів сімейно-кланового колективу, але і створювало свого роду «надлишки», тобто додатковий продукт. Ці надлишки спочатку реалізовувалися за принципом внутрішньородового еквівалентного обміну, але поступово все частіше стали переходити до сфери міжобщинних зв’язків, набуваючи характеру товару.

Становлення товарного виробництва вело у свою чергу до подальшого зростання додаткового продукту, до накопичення багатства, чого не було раніше в родовому суспільстві. З’явилася об’єктивна основа для виникнення майнової нерівності між окремими сімейно-клановими общинами, а також і в самих родових групах.

Поступове зростання суспільного продукту призвело до поглиблення майнової диференціації, а отже, і до закріплення за общинно-родовою верхівкою майнових, і відповідно соціальних привілеїв. Однак надання вождю цих привілеїв не означало ще відмови від принципу еквівалентного (рівноцінного) обміну, оскільки вони розглядалися лише як компенсація за здійснення ним достатньо складних функцій і ту серйозну відповідальність, яку на себе він брав. Зайняття родових посад у сімейно-клановій групі давало вождям у нових умовах не тільки престиж і авторитет, що було характерно для попереднього етапу общинного ладу, але й особливий, більш високий статус. При цьому виборні процедури, що відбивали давню демократичну традицію, ще зберігалися.

Обов’язки ватажків сімейно-родових общин ставали усе більш різноманітними. До них відносилися:

• організація суспільних робіт;

• перерозподіл земельних ділянок залежно від зміни чисельного складу групи;

• підтримка відносин із сусідніми сімейно-клановими колективами;

• перерозподіл додаткового продукту, що добувався або провадився не вождем особисто, як це було в стадії еквівалентного обміну, а зусиллями всієї групи (нова і найважливіша функція).

У результаті неолітичної революції й ускладнення соціальної і господарської структури відбулися глибокі зміни в здійсненні влади у середині сімейно-кланових груп. Влада вождя, як і раніше, зберігала додержавний характер, але здійснювані ним функції, особливо розподільна, наближали її до політичної, державної, оскільки вона набувала великої сили й обов’язковості для членів сімейно-родової общини. Влада ставала більшою мірою владою становища, найвищого управлінського статусу і не пов’ язу- валася, як це було колись, з особистими якостями вождя. Саме тому не просто авторитет, а його владні функції починають набувати найвищої цінності в очах членів групи, які все частіше вступали у гостре суперництво за лідерство. Амбіційні прагнення до влади підкріплювалися бажанням нав’язувати свою волю колективу, одержувати від влади цілком визначені майнові й особисті привілеї.

1.2.