Протодержава

Одним із найважливіших наслідків неолітичної революції, що мали пряме відношення до генези держави, був розвиток міжродових зв’язків і формування надобщин- них структур. Іх виникнення й подальша еволюція проходили значною мірою спонтанно й одержували під впливом конкретно-історичних фактів різноманітні форми.

Природним результатом еволюції общинного ладу (особливо за часів пізньородової общини) було виникнення великої кількості нових сімейно-кланових общин, що призвело до появи більш значних соціальних утворень — братерств (фратрій) і племен, а іноді і до союзу племен.

Плем’я, як правило, мало свою територію, назву, мову (або діалект), свої релігійні і побутові обряди. Поступово складалися й органи племінного самоврядування, насамперед, племінна рада, у котру звичайно входили вожді (старійшини) усіх родів, що складали плем’я. Члени племінних рад, а також вождь племені, обиралися одноплемінниками і могли бути ними ж й усунуті. Будь-який з них мав можливість на засіданні ради висловлювати свою думку з приводу рішень або дій вождя.

Діяльність племінних органів сприяла:

• організації колективних робіт;

• розширенню зв’язків між сімейно-клановими групами (зокрема, міжобщинному обміну продуктами);

• врегулюванню міжкланових конфліктів, а також відносин з іншими племенами.

Спочатку ці органи вирішували лише ті питання, що виходили за межі інтересів

окремих сімейно-кланових груп. Але поступово, у міру розвитку виробляючої економіки, ускладнення внутрішньоплемінної організації центр ваги в родоплемінному самоврядуванні змістився на племінний рівень, що неминуче підривало значимість і усталеність общинної демократії.

Важливим етапом у передісторії держави і права стало, поряд з утворенням складних надобщинних структур, формування принципово нових основ управління суспільством, яке за своєю суттю ставало вже переддержавним. Новий тип управлінської діяльності визначався потребами громадського життя, ускладненням господарської діяльності і всієї системи соціокультурних зв’язків людей.

Поряд з іншими видами суспільного поділу праці (відділення скотарства від землеробства тощо) відбувалося виокремлення управлінської діяльності, що поступово перетворювалася у професійну. Поділ людей на дві нерівні за чисельністю групи (керуючих і керованих) почав набувати більш суспільного значення, що стало останньою сходинкою у процесі утворення держави.

Керівні посади давали їх володарям великі матеріальні вигоди, дозволяли їм нав’язувати свою волю колективу. Управлінська верхівка, що формувалася, не бажала втрачати владу і привілеї, прагнула закріпити її за своїми сім’ями і кланами. Організаційна діяльність набувала політичного характеру, а адміністративно-общинна знать перетворювалася у державну. Нерідко общинна верхівка, використовуючи свій традиційний авторитет і систему релігійно-міфологічних обґрунтувань, консолідувалася у замкнену, закриту для більшості одноплемінників групу станового або кастового характеру. Так виникла протодержава.

У процесі формування протодержави змінювалося і становище вождя, який усе більше спирався на адміністративну ієрархію, посилюючи тим самим свою владу. Таким чином, протодержава виникла не як зовнішня відносно родоплемінної системи сила, а як логічне і природне продовження общинних структур. Вона скріплювалася загальними інтересами і потребами сімейно-кланових груп, але відрізнялася від попередніх систем соціального управління створенням складної адміністративної ієрархії. Верхівкою цієї ієрархії став вождь, влада якого набула авторитарного і сакрального (релігійного) характеру.

Протодержава об’єднувала декілька поселень (груп поселень) навколо одного значного центру — як правило, це був культовий храмовий центр, що мав релігійне значення для всієї нової спільноти.

Глава центрального поселення очолював округ, що склався по периферії. Він носив особливий ранг-титул. Головне його право — мобілізація членів общин на спільні роботи, господарська користь від яких визначалася ним і які були основою для появи надлишкового продукту, що перерозподілявся потім між членами общин. На Сході особливу неминучість таких робіт визначала необхідність іригації.

Такий рівень політичної ієрархії складали глави підпорядкованих общин. При них постійно існували військові ради. Особливий прошарок еліти складали особи, пов’язані з релігійно-культовими церемоніями й обрядами, хоча глави культів, як правило, ті ж вожді і правителі.

Така організаційно-політична структура оформлялася остільки, оскільки в ній посилювалася централізація, а автономія окремих общин ставала слабшою. Саме від сили центру починало все більше залежати виживання всієї спільноти. Це призвело до зміцнення політичної єдиноначальності як єдиного в тих ранніх історичних умовах засобу затвердити сильну організацію. Одноособова влада легше набувала релігійно- священного характеру — так відкривався і шлях до правового обґрунтування цієї влади.

Процес управління відтворювала і зміцнювана соціальна нерівність, яка по-своєму впливала на еволюцію влади. Иого економічну основу складав загальний контроль над ресурсами. Перерозподіл їх правителями перетворювався в регулярні роздачі вроздріб і зворотнє отримання їх у вигляді данини як державної повинності. Матеріальні вигоди з цієї данини отримував уже не весь народ, а ті прошарки, які були більш причетні до політичної верхівки, ті, хто починав розглядати колективний продукт як частину того, що дістанеться йому, як його власність. Це вже класи, що різнилися залежно від розмірів привласнення суспільного продукту і причетності до управління. Розрив у соціальному статусі став політичним: протодержава еволюціонувала у ранню державу.

1.3.