Інститут начал організації держави

Серед підінститутів загального інституту начал організації держави слід відзначити насамперед інститути структурної, територіальної та функціональної організації державної влади, тобто підінститути форм правління, державно-територіального устрою та політичного режиму.

Іншими підініститутами загального інституту начал організації держави є сукупність конституційно-правових норм, що регламентують порядок формування, компетенцію та принципи діяльності окремих ланок державного механізму, насамперед законодавчих, виконавчих та судових органів влади. Оскільки основні тенденції розвитку цих органів як складових державного механізму, висвітлені у попередній темі, зупинимось на деяких аспектах, котрі, маючи безпосереднє відношення до конституційного права, там не знайшли відображення.

Конституційно-правовий порядок формування виконавчих та законодавчих органів влади

Глава держави. Конституційно-правовий порядок формування інституту глави держави залежить від того, хто стоїть на чолі держави: монарх або президент.

Монарх заміщує пост глави держави в установленому порядку престолонаслідуван- ня, окремі види котрого мають давні історичні коріння. Історично склалися три основні системи престолонаслідування. Самою давньою, що йде з салічних франків, є салічна (агнатична) система, яка надає право наслідування престолу тільки чоловікам (в наші дні прийнята лише в Японії). Тривалий час ця система була домінуючою, але згодом вона поступилася кастильській (когнатичній), котра, віддаючи перевагу чоловікам, якщо таких спадкоємців немає, припускає наслідування престолу й жінками (діє правило «старший брат виключає старшу сестру»).

XVIII ст. (часів правління Павла І), надавала право жінкам лише в тому випадку, коли були відсутні законні претенденти на престол чоловічої статі.

Окрім зазначених систем престолонаслідування, використовуються й інші. Однією з самих молодших (з 1980 р.) є «шведська» система престолонаслідування, котра базується на принципі «старший брат не виключає старшу сестру», тобто чоловік і жінка користуються однаковими правами. «Мусульманська» система характерна для абсолютних монархій арабського сходу, де спадкоємцем престолу повинен бути чоловік (як при салічній системі), але не обов’язково старший син монарха: допускається своєрідна процедура «обрання» монарха з членів правлячої династії (Об’єднані Арабські Емірати).

З обранням пов’язана також своєрідна процедура заміщення поста глави держави в Малайзії, форму правління котрої нерідко в державознавчій літературі визначають як «виборчу монархію». Згідно Конституції 1957 р. (з наступними змінами) її глава — верховний правитель Малайської федерації (Ієнг ді Пертуан Агонг) «обирається» на 5 років Радою правителів — органом, що складається з глав суб’єктів федерації (штатів): 13 спадкових султанів та чотирьох губернаторів, призначених верховним правителем. Останній (а також його заступник) обирається тільки спадковими султанами (не менше 5 голосів), оскільки губернатори такого права не мають. У такий же спосіб Рада може достроково усунути верховного правителя з посади. При «виборах» діє принцип ротації — черговість обрання султанів на цей пост.

Президент заміщує свій пост шляхом обрання. Залежно від форми правління він обирається безпосередньо виборцями або парламентами, або спеціально створеними колегіями з депутатів парламентів та представників місцевих органів влади на основі відповідних виборчих систем — сукупності встановлених законом правил, принципів та критеріїв, за допомогою яких визначаються результати голосування.

За мажоритарною системою, основні правила котрої використовувалися з давніх часів, результати голосування визначаються на основі більшості (фр. Majorite — «більшість»). Вона має кілька різновидів: мажоритарна система відносної більшості, за якою переможцем є особа, котра набрала просту більшість голосів порівняно з іншими кандидатами, і мажоритарна система абсолютної більшості, за якою, щоб стати переможцем, потрібно набрати більше 50 % голосів виборців, що приймали участь у виборах. Для обрання президентів зазвичай використовується мажоритарна система абсолютної більшості з додатковими турами у тому випадку, якщо одразу жоден з претендентів не набрав більше половини голосів виборців. З давніх часів мажоритарна виборча система використовувалася для формування і представницьких органів влади, зокрема парламентів (сьогодні в США, Великобританії, Франції та ін.). Але вона мала і досі має одну суттєву ваду: голоси виборців, що не перемогли на виборах, не враховуються.

Парламенти. Цього недоліку позбавлена інша виборча система — пропорційна, за якою розподіл депутатських місць між політичними силами (представлені зазвичай партіями) здійснюється відповідно до кількості голосів, зібраних кожною з цих політичних сил. Ідеї пропорційного представництва політичних об’єднань при формуванні органів державної влади були висловлені ще в 1793 р. видатним діячем Великої французької революції Луї Сен-Жюстом. У 40-х рр. ХІХ ст. проекти пропорційних виборів пропонували американець Томас Джільпін і швейцарець Віктор Консідеран.

В основі цієї системи лежить принцип виборчої квоти (Q), тобто кількість голосів, необхідних для обрання одного депутата. Уперше (1855 р.) формулу виборчої квоти запропонував англійський баристер (адвокат вищої кваліфікації) Т. Har, за якої: Q = х : у (де x — кількість голосів виборців по округу; y — кількість мандатів, що повинні розподілятись по округу).

Форми пропорційного представництва характеризуються різноманітністю. Використовують різні методи визначення виборчої квоти, більшість яких пов’язана з досить складними математичними підрахунками. Але ця система вважається найбільш демократичною порівняно з мажоритарною, при якій значна частина голосів виборців, як зазначалося, пропадає. Більш детальне ознайомлення зі змістом цих виборчих систем відбудеться при вивченні конституційно-правових дисциплін.

Конституційна юстиція

З органів судової влади зупинимося на характеристиці спеціальних, тих, котрі здійснюють нагляд за дотриманням у країні конституції та інших нормативно-правових актів і відносяться до конституційної юстиції (правосуддя).

Часом народження конституційної юстиції вважається початок ХІХ ст. Це пов’язано з розглядом у Верховному суді США «справи Мербері» (1803 р.), коли вища судова інстанція США пішла на нетрадиційний крок; визнавши неконституційним закон, на основі якого призначався і мав здійснити свою діяльність суддя Мербері. Корегуванням цього закону було створено прецедент, відповідно до якого суд, по-перше, може тлумачити конституцію, по-друге, може визнавати закон або інший акт таким, що не відповідає конституції. У подальшому повноваженнями контролю за конституційністю законів були наділені практично всі суди загальної юрисдикції, хоча провідна роль у рішенні конституційних питань зберігалася за Верховним судом. Подібна модель була сприйнята також в Аргентині, Норвегії, Японії. У деяких інших країнах (наприклад, Австралії, Ірландії, Індії, Швейцарії) виник дещо змінений різновид американської моделі конституційної юстиції, за яким функції конституційного контролю належать не всім судам, а лише вищому судові в системі судів загальної юрисдикції.

Наступний етап еволюції системи конституційної юстиції почався після закінчення Першої світової війни. У 1920 р. в Австрії вперше у світі був створений спеціалізований орган конституційного контролю — конституційний суд. Велику роль у його створенні відіграв відомий австрійський юрист Г. Кельзен. Однак Конституційний суд Австрії був, швидше, винятком із правил, і між двома світовими війнами конституційні суди не набули значного поширення.

Третій етап бере свій початок з часу закінчення Другої світової війни. Основний закон ФРН 1949 р. передбачив наявність особливого органу — конституційного суду. Тим самим конституційна юстиція була «піднята» на велику висоту, а конституційний суд став одним з найважливіших державних органів. Після цього почалося повсюдне поширення конституційної юстиції в Європі та світі.

У процесі історичного розвитку сформувалися три основні системи конституційної юстиції.

• «американська», в котрій немає спеціалізованих Конституційних Судів, а тлумачити конституцію й вирішувати інші конституційно-правові питання мають право всі суди на чолі з Верховним судом;

• «австро-німецька», в якій питання конституційної юстиції входять до компетенції спеціалізованого органу — конституційного суду. Ця система є найбільш поширеною (у тому числі сприйнята багатьма країнами СНД) і видається найбільш оптимальною для континентальної правової системи, оскільки для розв’язання питань конституційної юстиції необхідні особлива кваліфікація та широкі пізнання в галузі права і насамперед конституційного;

• «французька», в котрій справи конституційно-юридичного характеру вирішуються не судами загальної юрисдикції, не конституційним судом, а квазісудовими (судово- подібними) державними органами (Конституційна і Державна ради у Франції, подібні органи в інших країнах). Суттєва відмінність цієї системи полягає в тому, що питання конституційної юстиції вирішують не обов’язково судді і без суворої юридичної процедури.

У цілому слід зазначити, що конституційний контроль у зарубіжних країнах визнаний як одна з реалій їх державно-політичного життя. Він покликаний забезпечити виконання приписів основного закону. При цьому найсуттєвішого значення набувають якості самої конституції, зокрема чіткість і визначеність її положень.