§6. Загальна характеристика процесуального права в добу Української революції

В Україні у перші пореволюційні місяці система судо­чинства була майже тотожна тій, що функціонувала у ін­ших частинах колишньої імперії. Мирові суди, які за винят­ком Одеси і Харкова, припинили діяльність в Україні ще на етапі здійснення імперським урядом контрреформаційних заходів 1889 року, поновили свою діяльність.

Військові суди збереглися, але у їх роботі почали брати участь представники солдатів й офіцерів. З березня 1917 р. на місцях стали функціонувати тимчасові суди у складі ми­рового судді й двох засідателів, які представляли інтереси робітників та селян. У цьому й полягали головні нововве­дення в судовій системі, що відбулися після повалення ца­рату у загальноросійському масштабі. Отже, можна конста­тувати, що Тимчасовий уряд доклав певних зусиль із метою приведення функціонування судових установ відповідно до першої редакції Судових статутів 1864 року.

Проте в липні 1917 року було відновлено дію війсь­ково-польових судів, які почали називатися «військово-ре­волюційними» та отримали право винесення смертних ви­років. Влітку 1917 року військово-революційні суди працю­вали в українських містах, що перебували у прифронтовій смузі, зокрема і у Києві.

30 травня 1917 року Тимчасовий уряд видав закон про організацію суду з адміністративних справ. Його дія розпо­всюджувалася і на українські губернії. Закон передбачав, що у губернських містах утворювалися адміністративні від­ділення при окружних судах. Вони мали повноваження роз­глядати спори, що виникали між державними органами та органами самоврядування, а також громадськими організа­ціями.

Волосні суди належали до категорії особливих селян­ськихсудів.

Для загальних судових установ судом першої інстанції вважався окружний суд. Він був побудований за колегіаль­ним принципом і більшість справ вирішувала колегія із трьох суддів, а найважливіші - ще й у присутності 12 прися­жних засідателів, які пропонувались особливими комісіями, до яких входили представники органів місцевого самовряду­вання та міліції.

Роль вищої інстанції для окружних судів виконували Київська, Харківська та інші судові палати. Три постійних судді судових палат розглядали апеляційні скарги, але на ві­дміну від порядку, встановленого для окружних судів, пере­міщення членів із цивільних департаментів до кримінальних і навпаки, здійснювалось у випадку крайньої необхідності.

Насамперед, ситуація вимагала створення найвищого судового органу. 16 грудня 1917 року Центральна Рада ухва­лила Закон про створення Генерального суду. Закон перед­бачав, що Генеральний суд повинен був у своїй роботі дотри­муватися визначених ним засад, доки не буде ухвалено Кон­ституції УНР. Стаття перша зазначала: «Генеральний суд має три департаменти - цивільний, карний і адміністратив­ний та виконує на всій території України функції, що ра­ніше належали Правительствуючому Сенатові, як у справах судових, так і у справах нагляду над судовими установами та особами причетними до судового відомства, окрім того, тимчасово, до вирішення питання про скасування всіх судів особливого порядку розгляду справ, реалізує всі функції Го­ловного Військово-морського суду щодо справ, вирішення яких відбулося у територіальних межах України».

Члени Генерального Суду отримали статус генераль­них суддів. Їх повноваження визначалися старим імперсь­ким законодавством, а саме «Учреждением судебных уста­новлений» . На кожен із трьох департаментів припадало 5 ге-

неральних суддів.

Цей же законопроект передбачав скасування судових палат та заміну їх на апеляційні суди, які б функціонували у найбільших містах країни - Києві, Одесі та Харкові. Ком­плектування апеляційного суду здійснювалося головою, його заступником та суддями, кількість яких могла змінюва­тися від трьох до п’яти. При апеляційних судах, відповідно до законопроекту, запроваджувалися посади старших про­курорів та прокурорів. Їх призначення знаходилося у ком­петенції Генерального секретаря судових справ. Окрім того, він мав призначати Старшого прокурора, який також пере­бував у підпорядкуванні Генерального суду. Логічним про­довженням цієї політики стало ухвалення Центральною Ра­дою на початку січня 1918 р. спеціального закону «Про упо­рядження прокураторського нагляду в Україні».

У березні 1918 року УЦР здійснила ліквідацію інсти­туту сільських волосних і верхніх сільських судів. Згодом з’явилася постанова, що передбачала потрапляння до одно­особового провадження мирових суддів всіх справ цивіль­ного та кримінального характеру, у місцевостях, де члени мирових судів не були обрані чи затверджені.

Зазначимо, що в роки революції існувало і так зване надзвичайне правосуддя. Туди входили революційні війсь­кові суди. Право їх створення належало головним губернсь­ким військовим комендантам та військовим судам. У бере­зні 1918 року зусиллями міністерств юстиції і внутрішніх справ, а також військових справ, відбулося ухвалення «Ін­струкції військовим революційним судам», які створюва­лися «у випадках убивства, підпалів, насильства, грабежів і розбою владою губернського коменданта».

Найчастіше засідання суду, відбувалися із дотриман­ням правила усності та публічності. Проте на час здійснення окремих судових функцій або упродовж всього періоду про­цесуальних дій, коли на думку суду, відкрите засідання може образити почуття сторін морального чи релігійного

характеру або ставить потерпілого у тяжке становище, су­дове засідання було закритим.

Законодавство забезпечувало сторонам рівність перед законом і судом. Це означало наділення їх рівними правами і рівними обов'язками щодо участі у процесі та відстоюванні своєї позиції. Їм надавалось право представляти доказову базу, звертатися із клопотаннями про усунення або заміну, якщо на це були законні підстави, свідків чи експертів, ста­вити питання їм тільки за умови отримання дозволу від го­лови суду, полемізувати зі свідками, давати відповідні пояс­нення у кожному випадку, що траплявся у суді тощо. Право останнього слова належало безпосередньо підсудному або його захиснику.

Слід зазначити, що Інструкція чітко детермінувала принципи встановлення істини та безпосередності дослі­дження доказів. Питання щодо встановлення винуватості підсудного мало вирішуватись виходячи зі внутрішнього пе­реконання і тільки з тих матеріалів справи, розгляд яких по­передньо відбувся під час засідання суду. Кваліфікуючи зло­чинні дії і визнаючи ступінь покарання судді керувались до­революційним кримінальним законодавством, але не засто­совували при цьому смертної кари, вето на яку було покла­дено ІІІ Універсалом. Після оголошення вироку підсудний міг бути виправданим чи звільненим від суду відповідно до визнаних у законі причин, або йому призначалося пока­рання.

Слід зазначити чітку тенденцію у правотворчій діяль­ності Центральної Ради - це спрощення самої процедури су­дочинства.

Необхідно визнати, що реформа системи судочинства, всупереч усім спробам Центральної Ради довести цю справу до кінця, виявилася незавершеною. Непослідовність рефор­мування позначилася зокрема в тому, що не відбулося істо­тних змін у повноваженнях і організаційній структурі апе­ляційних судів у порівнянні з повноваженнями та організа­цією судових палат у Російській імперії. Тільки у теорії за­лишилися плани створення апеляційних судів у Харкові та

Одесі. А штату Генерального та Київського апеляційного су­дів було явно недостатньо, особливо з урахуванням тієї ролі, що належала їм у підтримці нормального функціонуванні судової системи в цілому.

Із іншого боку, відзначимо, що судовий процес за часів УЦР залишався відкритим, гласним, змагальним. Суворо за­боронялося використання тортур із метою отримання свід­чень, тілесні покарання підсудних. Гарантувалося право на свободу особи та її захист державою від самосуду, а в судо­вому процесі мали право брати участь представники сторін. У кримінальному процесі важлива роль належала працівни­кам прокуратури, судовим експертам, возіям, нотарям. Їхня діяльність ретельно регламентувалася законодавством, що давало змогу значно підвищити фаховий рівень судочинс­тва. Все це дозволяє стверджувати, що у період володарю­вання Центральної Ради, Україна намагалася проводити одну з найбільш демократичних процесуальних політик у Європі.

Основи судової системи часів Павла Скоропадського регулювали «Закони про тимчасовий державний устрій Ук­раїни» видані одразу після встановлення нової влади - 29 квітня 1918 року. Згідно із ними, статус «найвищого охо­ронця та захисника закону і найвищого судового органу Ук­раїни для справ судівництва й адміністративних» отримав Генеральний суд Української Держави.

Закон визначав, що до складу Генерального Суду мало входити три департаменти - цивільний, карний і адміністра­тивний. Цьому суду належали, по-перше, функції, що ра­ніше виконувалися Урядуючим Сенатом, по-друге, функції касаційної інстанції аналогічні тим, що повинен виконувати Головний Військовий Суд, за умови, якщо вони не були змі­нені іншими законами Гетьманату. Рішення Генерального суду були чинними на всій території України. Передбача­лося, що вказаний закон буде мати правову силу до того мо­менту, як з’явиться новий закон стосовно Державного Се­нату.

Проте, це не змінило компетенцію Судових Палат. Як і раніше вони займалися розглядом апеляційних скарг, що надходили на вироки та рішення судів окружного рівня.

Його здійснювали три постійні судді. Касаційні скарги на рі­шення судових палат потрапляли на розгляд Державному Сенату.

Щодо окружних судів, то, як і на попередніх історич­них етапах, до їх складу входили адміністративний, карний та цивільний відділ.

Поряд із окружними судами в Україні діяли мирові су­дові інституції. Мирові суди, як і раніше, були органами все- станового місцевого суду та розглядали незначні адміністра­тивні, кримінальні (до півтора року ув'язнення) та цивільні справи (сума позову в них не повинна була перевищувати 3000 крб., або коли подавався позов, розмір шкоди та збитків неможливо було остаточно з'ясувати, але сам позивач зазна­чав їх не вище вказаної суми).

Для остаточного розв'язання справи, що вирішувалася у рамках мирового провадження, а також для здійснення ро­згляду справ у апеляційному порядку, створювалися з'їзди мирових суддів на рівні повітів, їх очолювали голови з'їздів. Справи на таких з'їздах вирішувались за участю не менш як трьох суддів, зокрема, із головою. Станом на 16 серпня 1918 року в Україні функціонувало 112 міських та повітових з'їздів мирових суддів.

Спираючись на аналіз законодавчих актів Гетьманату, можна зробити висновок, що військові вже на той період отримали статус спеціального суб'єкта правовідносин, а той факт, що водночас поняття такого суб'єкта поширювалося на цивільних (урядовців, мешканців захоплених територій, релігійних діячів) та на іноземних військових свідчить на ко­ристь того, що ці суди здійснювали правосуддя, ґрунтую­чись на принципі спеціалізації, яка визначалася законодав­чим органом за допомогою інституту підвідомчості справ військовим судам.

8 липня 1918 року Павло Скоропадський затвердив За­кон «Про утворення Державного Сенату». Цей правовий акт скасовував Закон УЦР «Про утворення Генерального Суду». Натомість, у Києві починав функціонувати Державний Се­нат у якості «вищої в справах адміністративних та судових Державної Інституції»

Державний Сенат складався з Адміністративного, Ци­вільного і Карного Генеральних судів.

У судовій системі почали простежуватися певні риси національної державності. Так, кілька статей «Законів про тимчасовий державний устрій України» були присвячені принципам судової недоторканності особи, які, у свою чергу, спиралися на загальносвітові досягнення тогочасної право­вої думки.

Надаючи загальну оцінку судовому процесу в Україн­ській Державі, зазначимо збереження в ньому таких рис, як відкритість, гласність, змагальність. Суворо заборонялось використання тортур під час допиту і тілесні покарання. Бе­ручи до уваги умови військового часу, було поновлено смер­тну кару, але у випадку, коли суд призначав таке покарання, засуджений мав право оскаржити це рішення або зверну­тися до гетьмана та просити про помилування. Закони про тимчасовий державний устрій України гарантували грома­дянам право на особисту свободу та її захист державою від самосуду, а в судовому процесі мали право брати участь представники сторін, наприклад, у випадках, коли до суду викликалася хвора чи літня людина.

Директорія, як свого часу і П Скоропадський, намага­лася змінити ті елементи судочинства, які суперечили її по­літичній платформі. На початку січня 1919 року був опри­люднений Закон із дуже довгою назвою «Про скасування за­кону колишнього гетьманського уряду від 8 липня 1918 р. стосовно «утворення Державного Сенату», про відновлення діяльності Генерального Суду, під назвою «Надвищий Суд Української Народної Республіки» на підставі закону Цент­ральної Ради від 16 грудня 1917 р., про скасування призна­чень на посади в Державному Сенаті та про призначення первісного складу Надвищого Суду УНР». Його складовими

частинами були цивільний, карний та адміністративний де­партаменти.

А Закон, виданий Директорією 4 серпня 1920 р. «Про поступування в штабових судах», закріплював низку поло­жень, що не мали аналогів у імперському російському зако­нодавстві. Цей Закон повинен був стати основою для майбу­тнього кримінально-процесуального кодексу. Він визначав порядок провадження у кримінальних справах у штабових судах.

Цей правовий акт складався з одинадцяти розділів та 271 статті. Його структурну побудову та змістовне напов­нення розкривають назви розділів:

1) про підсудність; 2) способи розв'язання суперечок з приводу підсудності; 3) про порушення справ; 4) дізнання; 5) підготовчі розпорядження до судової розправи; 6) судова розправа: а) випадки і порядок вилучення суду; б) умови ро­згляду справ; в) управління засіданням суду; г) відкриття су­дового засідання то послідовність розгляду справ; 7) вине­сення вироку; 8) порядок оскаржень постанов і рішень суду; 9) виконання рішень суду; 10) про поновлення розгляду у справах, в яких рішення отримали законну силу; 11) про ви­трати під час проведення судового засідання.

Лише одні назви розділів дають підстави для виснов­ків про достатньо докладне регламентування судового про­цесу у штабних судах на різних його стадіях.

Закон передбачав, що під час розгляду найбільш резо­нансних кримінальних справ, які набули широкого розго­лосу серед населення, у судовому процесі від нього мали право брати участь два представника.

У законі «Про поступування в штабових судах» пору­шення кримінальної справи було виділено, як окрема стадія судочинства. Ця стадія пізніше стане початковою стадією кримінального процесу радянського та сучасного українсь­кого судочинства ( до 2012 р.)

Ст. 74 вказаного Закону вказувала, що під час судового процесу, для отримання консультацій могли залучатися ек­сперти зі спеціальних питань, перекладачі та інші особи. Це пояснювалося необхідністю всебічного і точного з'ясування

судом усіх обставин учиненого злочину, кваліфікації тяжко­сті скоєного.

Шоста глава Закону докладно регламентувала поло­ження суддів у процесі. В одному і тому ж засіданні не могли брати участь судді, що перебували у прямих родинних зв’яз­ках без обмеження ступенів зв’язку, за боковою лінією до че­твертого ступеня, а також родичі до другого покоління включно.

Низка статей (83 - 91) стосувалася питань щодо умов розгляду справи. Зазначено, що «усність» і «гласність» ста­новлять неодмінну умову розгляду справи. У деяких випад­ках, передбачених Законом, справа могла слухатися У за­критому судовому засіданні. Встановлювалось, хто міг у та­ких випадках бути присутнім у залі суду, хто був стороною у процесі, їхні права; зумовлене право потерпілого, який ви­ступав як позивач, тощо.

У підрозділі «Відкриття судового засідання і порядок розгляду справи» докладно розглянуті питання явки осіб- учасників процесу: судді, секретар, обвинувач, захисник, свідки, експерти, цивільний позивач та ін. Вказано поважні причини відсутності осіб, викликаних на судове засідання, встановлено заходи стягнення (ст. 99 - 119).

Закон передбачав порядок переходу до слухання за­ключних промов сторін, у випадку, коли визнання провини винного не викликало жодних сумнівів у всіх сторін, що брали участь у процесі (ст. 122). Тут же розглядалися пи­тання допиту свідків, експертів, випадків можливого прове­дення очних ставок, огляду речових доказів, оголошення не­обхідних документів, проведення обшуків, виїмок, перене­сення і відновлення слухань справи.

Положення сьомої глави регулювали ухвалення ви­року. Встановлювалася таємниця дорадчої кімнати. У випа­дку, коли мала місце неповнота чи суперечливість законів, суд мав вирішувати справи, виходячи з загального розу­міння закону, що мав чинність на момент розгляду справи.

Копія вироку мала бути видана засудженому упро­довж трьох днів із дня подання ним заяви. У випадку, коли судовий процес відбувався у зоні бойових дій, засудженому

видавалася лише копія резолютивної частини вироку. Уча­сники процесу і командир полку мали право ознайомитися із протоколом судового засідання (ст. 211).

У зазначеному правовому акті не було прописано по­рядку подання апеляцій та участі присяжних під час судового розгляду. Слід зазначити, що порівняно з російською, ця про­цедура судочинства мала більш спрощений характер. Оскар­жити вирок можна було шляхом подання касаційної скарги, а у деяких випадках - приватної скарги. У такому випадку вони могли бути направлені до Вищого військового суду, при­чому будь-яких обмежень щодо учасників процесу не роби­лося. Головне, - щоб це було в межах його компетенції.

Якщо мала місце касаційна скарга на вирок штабового суду, та вона розглядалася разом зі справою у Вищому вій­ськовому суді. Касаційне оскарження не допускалося у ви­падку, якщо суд виніс вирок, де призначив дисциплінарне стягнення замість кримінального покарання.

Голова суду був зобов’язаний роз’яснити засудженому, що звільнитися від покарання призначеного судом, він зможе лише у випадку героїчного вчинку або виняткової відваги у бою, зразкової поведінки і бездоганного ставлення до виконання своїх обов’язків. Це давало право командиру частини клопотатися про звільнення засудженого від пока­рання. Проте, остаточне рішення міг ухвалити лише Голов­ний отаман. У такому випадку він повинен був підписати акт звільнення. Якщо цього не було, виконання вироку і від­буття покарання відбувалося після завершення воєнних дій.

Ст. 254 - 257 встановлювали порядок, згідно з яким справа могла бути відновлена з дозволу Найвищого суду, коли стали відомі нові обставини, що засвідчували провину засудженого або безпідставність звинувачень. Скарги про перегляд справи повинні були подаватися до Найвищого суду, який всі матеріали справи разом із скаргою засудже­ного надсилав до того штабного суду, який ухвалив вирок. Як зазначає Н. Єфремова, «штабний суд, перевіривши об­ставини, викладені в скарзі чи в повідомленні, разом зі своїм висновком надсилав справу до Найвищого суду».

Вищевказаний закон закріплював норми притаманні демократичній правовій державі. Більшість із них, розроб­ники закону запозичили із дореволюційного законодавства Російської імперії, а саме із СКС.

Наступний правовий акт виданий Директорією 26 жо­втня 1920 року «Про прискорене поступування у вищих вій­ськових судах» за умови вчинення низки тяжких злочинів, передбачав спрощення порядку розгляду справ, що надхо­дили до вищих військових судів. Дотримуючись спрощеного порядку, справи можна було розглядати без упровадження дізнання і попереднього слідства. Якщо злодія затримували на місці злочину або навіть і пізніше, проте, були свідки зло­чину, складати обвинувальний висновок було не треба. По­дання апеляцій на вирок суду, закон «Про прискорене пос­тупування у вищих військових судах» теж не передбачав.

У цьому законі були акумульовані ті досягнення, що мало законодавство та судова практика дореволюційної Ро­сії, Центральної Ради, Української держави П. Скоропадсь­кого. Безсумнівно, закон «Про прискорене поступування у вищих військових судах» базувався на демократичних прин­ципах, практична реалізація яких повинна була забезпе­чити дотримання законності та правопорядку в українських землях.

Слід звернути увагу і на Закон «Про поширення ком­петенції мирових судів у карних та цивільних справах та про підвищення грошової кари за провини» від 31 жовтня 1920 року. Він визначав, що мирові судді могли розглядати цивільні позови до 10 тис. грн., якщо позов подали після 1 сі­чня 1920 року. Збільшувався розмір штрафних санкцій. На підставі ст. 5, до компетенції мирових судів належали справи із кримінальних злочинів, де міра покарання визна­чалась у вигляді штрафів до 60 тис. грн.

У випадку, коли грошовий штраф, призначений миро­вим суддею і не був оплачений упродовж двох тижнів із дня набуття вироком законної сили, або у випадку відстрочки сплати, не заплаченої у визначений термін, замінювався на позбавлення волі від семи діб до року.

Директорія не змогла створити таку судову систему, яка б у повному обсязі виконувала свої завдання. На це є де­кілька причин, а саме: перманентні бойові дії, які позбав­ляли можливості практичної реалізації практичних поло­жень тогочасного законодавства. Воєнний час безсумнівно вплинув і на те, що чимало законів мало каральну спрямо­ваність та відзначалося суворістю покарань. Судовій сис­темі катастрофічно не вистачало добре професійно підгото­влених кадрів, що завдавало шкоди якості законодавства та судочинства. Значний відсоток кримінальних справ щодо військових та цивільних осіб перебував у компетенції війсь­кових судів. Як і за доби УЦР, основними джерелами кримі­нального судочинства виступали Військовий карний статут, Карний статут, Кримінальне уложення 1903 р. Паралельно з цим, в Україні продовжували існувати військово-польові, надзвичайні, штабні та Вищі військові суди. Суттєвою пробле­мою була відсутність чіткого розмежування їх компетенції.

Загалом, законодавство Директорії УНР мало всі ознаки законодавства перехідного типу, зокрема, більшість законів ухвалювалась лише за умови негайної реакції влади на певні обставини. Це пояснює відсутність власних кодифі­кованих актів у сфері цивільного, адміністративного та кри­мінального судочинства. Проте детальний аналіз нормати­вно-правових актів доби Директорії дає підстави стверджу­вати, про проведення її лідерами копіткої роботи з більшо­сті питань, пов'язаних із судочинством та судоустроєм, що мало позитивний вплив на розвиток процесуального законо­давства України, як цілісної системи.

Контрольні питання

1. За яких обставин виникла Українська Центральна Рада?

2. Охарактеризуйте І та ІІ Універсали. Зробіть порівняльну характеристику.

3. Охарактеризуйте ІІІ і ГУ Універсали.

4. Визначте основні здобутки державотворчої діяльності УЦР.

5. Охарактеризуйте джерела права УНР доби Центральної Ради.

6. Надайте історико-правову характеристику основних поло­жень Конституції УНР від 29 квітня 1918 року.

7. Яка форма державного правління була притаманна Укра­їнській Державі?

8. Охарактеризуйте основні риси права Української дер­жави.

9. Надайте історико-правову характеристику УНР доби Ди­ректорії.

10. У чому полягали особливості державно-правового устрою ЗУНР?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Гончаренко В. Д. Історія держави і права України: підруч­ник / В.Д. Гончаренко, В. М. Єрмолаєв, В. О. Рум’янцев та ін. - Х.: Право, 2013. - 704 с.

2. Тацій В. Я. Історія держави і права України. Академічний курс: підручник: у 2-х т. / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - Київ: Ін Юре, 2000. - Т. 2. - 648 с.

3. Бурдін М. Ю. Історія держави і права України: практикум / М. Ю. Бурдін, О. А. Гавриленко, І. Д. Коцан та ін.; за ред. М. Ю. Бу- рдіна. - Х.: ФОП Бровін О.В., 2017. - 444 с.

4. Гавриленко О. А. Історія держави і права України: хресто- матія-практикум: навчальний посібник / О. А. Гавриленко, І. А. Ло­гвиненко, Л. В. Новікова. - Х.: ХНУ ім. Каразіна, 2015. - 348 с.

5. Іванов В. М. Історія держави і права України: підручник / В. М. Іванов. - К.: МАУП, 2007. - 552 с.

6. Кульчицький В. С. Історія держави і права України: підру­чник / В. С. Кульчицький, Б. Й. Тищик. - Київ: Ін юре, 2007. - 624 с.

7. Музиченко П. П. Історія держави і права України: навч. посіб. / П. П. Музиченко. - 6-те вид., перероб. і доп. - Київ: Знання, 2007. - 471 с.

Допоміжна

1. Гай-Нижник П. ΓV Універсал Української Центральної

Ради - проголошення незалежності УНР Електронний ресурс/ П. Гай-Нижник. // Особистий сайт -:http://www.hai-

nyzhnyk.in.ua/doc/video_iv_universal..php

2. Гай-Нижник П. Акт злуки УНР та ЗУНР: втілення і

крах ідеалу Соборної України Електронний ресурс / П. Гай-Ниж- ник. // Особистий сайт - :http://www.hai-

nyzhnyk.in.ua/doc/172 doc .php

3. Луцький М. Правовий аспект Акта злуки УНР та ЗУНР Електронний ресурс / Луцький М. // Науково-інформаційний віс­ник «Право». - 2014. - № 9. - http://iful.at.ua/NIV-9- 2014/6.pdfhttp ://iful.at.ua/NIV-9-2014/6 .pdf

4. Мельник І. Дві листопадові революції у Львові - 1848 і 1918 Електронний ресурс / І. Мельник // :http://zbruc.eu/node/14875

5. Смолій В. А. Нариси історії української революції 1917 - 1921 років.: у 2 кн. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. - К.: Наукова думка, 2011. - Кн.

1 Електронний ресурс / В. Ф. Верстюк (кер.) та ін. - 2011. - 390 с. -http://chtyvo.org.ua/authors/Smolii_Valerii/Narysy_istorii_ukrainskoi _revoliutsii_1917-1921_rokiv_Knyha_1/

6. Смолій В. А. Нариси історії української революції 1917 - 1921 років.: у 2 кн. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. - К.: Наукова думка, 2012. - Кн.

2 Електронний ресурс/ - 2012. - 464 -

с.:http://shron.chtyvo.org.ua/Verstiuk_Vladyslav/Narysy_istorii_ukrainskoi

7. Чоп Г. П’ять спроб України оголосити незалежність: від

Центральної Ради до ОУН Електронний ресурс / Г. Чоп. // IPress.ua. -

http://ipress.ua/articles/pyat_sprob_ukrainy_progolosyty_nezalezhnis t_vid_tsentralnoi_rady_do_oun_26149.html