Судова система і право в УРСР на засадах «сталінської» Конституції

Відповідно до нової Конституції відбулися суттєві зміни у судоустрої, роботі органів правосуддя й у правовій системі. Хоча Україна формально й зберігала свою судову систему на чолі з Верховним судом, однак за Конституцією СРСР 1936 р.

Вищим судовим органом республіки був Верховний суд, який обирався Верховною Радою УРСР строком на п’ять років. Він складався з голови, заступників голови, членів суду, народних засідателів, діяв у складі судової колегії для розгляду кримінальних справ і судової колегії з цивільних справ. Обласний суд обирався обласною Радою на такий самий строк, складався також з двох судових колегій (у цивільних і кримінальних справах). Він розглядав кримінальні справи про контрреволюційні злочини, особливо небезпечні справи проти державного управління, про крадіжки соціалістичної власності, особливо важливі посадові й господарські злочини, справи по спорам між державними і громадськими установами, підприємствами й установами, а також скарги і протести на вироки судів нижчої інстанції. Кримінальні й цивільні справи розглядалися у складі головуючого - голови або члена суду і двох народних засідателів. У касаційній колегії вони вирішувалися трьома постійними суддями. Основою судової системи УРСР залишався народний суд, до підсудності якого відносилася основна маса кримінальних і цивільних справ. Усі справи в народному суді розглядатися народним суддею і двома народними засідателями, що обиралися населенням району строком на три роки. Крім того, діяли ще спеціальні суди - військові трибунали, лінійні суди залізничного транспорту і воднотранспортні, які належали до загальносоюзних органів і підлягали Верховному Суду СРСР.

У Конституції СРСР 1936 р.

Важливими знаряддям репресивної політики були органи прокуратури. Попри те, що за законом їх основною функцією мало бути здійснення нагляду за точним дотриманням законів усіма установами й окремими посадовими особами і громадянами, вони часто самі практикували й підтримували недозволені методи слідства, проведення необгрунтованих репресій.

Особливим беззаконням характеризувалася діяльність Народного Комісаріату Внутрішніх Справ (НКВС), який фактично підпорядковувався лише особисто Й. Сталіну. Саме органи цього відомства безпосередньо здійснювали масові й жорстокі репресії, фальсифікували політичні справи, вибивали у невинних людей признання в зраді Батьківщині, тероризмі, ворожій діяльності проти власного народу тощо. Репресії стали особливо масовими після лютнево-березневого 1937 р. пленуму ЦК ВКП(б), на якому Й. Сталін заявив, що країна знаходиться в небезпечному становищі через підступи саботажників, шпигунів, диверсантів і винуватив керівних працівників і правоохоронців у нездатності розпізнавати ворога. Керуючись вказівкою «вождя», ЦК ВКП(б) затвердив наказ Наркома внутрішніх справ М. Єжова, згідно з яким треба було репресувати близько 270 тис. людей, з них негайно знищити близько 76 тис. У подальшому планування подібних каральних акцій стало регулярними, а арешти «ворогів народу» перетворилися на майже буденну справу. Від арештів були не застраховані ані керівні відомі державні діячі, ані прості люди - робітники, селяни, спеціалісти виробництва, працівники освіти й культури.

Хвиля репресій не могла оминути й Україну. З 62 членів ЦК КП(б)У, що був обраний ХІІІ з’їздом КП(б) в 1937 р., було звинувачено у ворожій діяльності 53 особи.

«партійна гвардія». Ставати в опозицію Й. Сталіну було нікому. Усі громадяни перетворилися на слухняних «гвинтиків» єдиного державного механізму.

Після прийняття «найдемократичнішої у світі сталінської

Конституції» нове посилення жорстокості так званої соціалістичної законності виглядало особливо цинічною. У другій половині 1930-х рр. додаткові репресивні норми були включені до трудового колгоспного і земельного, кримінального права. Так, у груді 1938 р. Раднарком СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦСПС прийняли постанову «Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживанням в цій справі». Постанова проводила різку межу між сумлінними працівниками і прогульникам, ледарями, зокрема щодо їхніх прав на одержання допомоги по соціальному страхуванню, і вводила нові норми страхового забезпечення у разі захворювання, диференційовані залежно від стажу роботи.

У руслі подальшого одержавлення так званої колгоспної власності була написана постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 28 травня 1938 р. «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання». Вона вимагала негайно провести обмір присадибних ділянок колгоспників і відібрати у них всі «надлишки» землі під приводом того, що присадибне господарство відвертало колгоспників від роботи в колгоспах. Одночасно встановлювався для кожного працездатного члена артілі обов’язковий мінімум трудоднів (60-100 на рік). Той, хто не виконував цей мінімум, втрачав право на присадибну ділянку. Згодом вводився й більш важкий податок з присадибних ділянок.

Під приводом необхідності посилення обороноздатності країни приймаються закони, які фактично перетворили робітників на кріпаків.