Сучасники про совісні суди

Шукаючи підтримки двору та зміцнюючи власний авторитет Катерина ІІ спершу звіряла нові управлінські ідеї у своєму найближчому оточенні. Аби досягти точності формулювань нормативного акту 1775 р.

■ _й

судову практику запроваджувалися нові для російського судочинства поняття, зокрема гуманності, невинуватості, забезпечення підданим однакових прав перед законом та особистої безпеки, а й про механізми, які б гарантували їх дотримання¹.

Чи знайшли нові віяння розуміння й підтримку в оточенні самої імператриці? Чи збагнули піддані, що йдеться про початок нових взаємовідносин монарха й суспільства? Маючи доволі незначну кількість свідчень сучасників не можна нехтувати жодним із них. Статс-секретар Катерини ІІ О.В. Храповицький (17491801 рр.), який, так само, як і самодержиця, маючи літературний хист вправлявся у красному письменстві, залишив нам щоденник із кількома свідченнями про діяльність щойно заснованого совісного суду. Найперше він звернув увагу на слова імператриці: «Один только безсовестный отказывается от призыва в совестный суд»^{1 [43] [44]}. Таким безапеляційним твердженням верховна влада намагалася мобілізувати моральну відповідальність, яка б спонукала підданих оцінити власну недостойну поведінку та вчинки. Водночас записки статс-секретаря вказують на слабку сторону совісного суду, що не наділявся правом примусу, а апелював до людської моралі, яка б змушувала прийняти виклик та з’явитися на суд. Так, імператриця обговорювала зі своїм помічником упертість робітників з вулиці Фонтанної у Санкт-Петербурзі, котрі, незважаючи на рішення совісного суду, не виходили на роботу.

Уже на початку діяльності практика засвідчила, що ідея совісного суду кволо приживалася у суспільстві. Приміром, аби поділ маєтку генерал-поручика О.С. Лопухіна між ним та його невісткою розглядався в Московському совісному суді було навіть видано сенатський указ (березень 1788 р.), чому посприяв адмірал граф О.Г. Орлов-Чесменський. Саме він, використовуючи свої зв’язки з О.В. Храповицьким, наполіг, щоби розподіл здійснювався совісним судом^[45]. Із подібною ситуацією зіткнувся й сенатор Г.Р. Державін, коли розбирав звернення до верховної влади вдови поручика Алакаєва, племінниця і вихованка якої — Анастасія — вижила ту з маєтку. Не бажаючи починати судову тяжбу, вона просила заступництва в губернатора, який передав її справу на розгляд Уфимського совісного суду. Племінниця, певна річ, не палала бажанням з’являтися на судові слухання, і Г.Р. Державін нагадував губернаторові про протизаконність самої спроби ухиляння^[46]. Таким чином, сановне оточення Катерини ІІ

намагалося подолати недовіру до совісного суду, активізувати розгляд справ, що підлягали його юрисдикції. Більше того, канцлер князь О.А. Безбородько, уже після смерті імператриці укладаючи проект державних реформ Павла І, в одній зі своїх записок (1799 р.) роздумував про нагальну необхідність заснування Вищого совісного суду, який так і не було створено за часів Катерини ІІ. На його думку, він мав би з’ясовувати справи, що не належать до загальних, а лише ті, що вимагають «уважения по человечеству», і цей суд, караючи, удавався б до пом’якшених вироків. Як і губернський совісний суд, вищий мав очолювати «вышний» совісний суддя, а засідателями були б депутати від дворянства, міщанства та селянства (по дві особи)^[47].

Гуманізм совісного суду і його практика викликали схвалення та розуміння серед чиновників меншого масштабу, з яких найпомітнішою була постать колезького радника І.М. Наумова (кін. 1770-1833 рр.). Очевидно, його роздуми над шляхами поліпшення судової системи спричинили служба в канцелярії генерал- прокурора О.Б. Куракіна, у межовому департаменті Сенату та стряпчим Московського губернського правління, під час чого він зіткнувся з численними зловживаннями як чиновників, так і приватних осіб. У своїх записках, адресованих Олександрові І, який хоча й непослідовно, але все ж виявляв час від часу готовність розглядати проекти реформ, він пропонував заснувати «дом практического правоведения» — установу, яка була б не «судилищем», а «открытым адвокатством»^[48], та займалася підготовкою стряпчих (адвокатів), що спеціалізувалися б на залагодженні суперечок сторін мирним шляхом, захищаючи тих, хто безневинно постраждав від судового переслідування, а також в’язнів.

Пропозиції І.М. Наумова, до речі, спершу підтримані Олександром І, не лише розвивали ідею совісного суду, а й удосконалювали ї"ї практичними механізмами. До послуг цього «дому», що мав судово-адвокатський характер, зверталися представники всіх станів, навіть московський генерал-губернатор Ф.В. Ростопчин. Однак перші ж непорозуміння з владними установами, які не визнавали адвокатуру з її юридичною допомогою населенню, мали наслідком припинення судової практики, І.М. Наумов повернувся до державної служби чиновником з особливих доручень при генерал-губернаторі М.А. Милорадовичу. Свої роздуми та міркування з приводу совісного суду він виклав у кількох брошурах^[49], на сторінках яких переконував, що совість належить до тієї категорії, яка має право на

функціонування в юридичній сфері, оскільки «служит за руководство к жизни», адже людина керується у своєму житті не лише розумом, а й совістю, тож совісний суд має менше звертатися до письмового документа, а більше — до суті справи.

На вади совісного суду звернув увагу також І.В. Лопухін (1756-1816 рр.), який не один рік займався практичною судовою діяльністю та як філософ- містик серйозно роздумував над роллю покарань у поліпшенні людської природи. Будучи совісним суддею Московської губернії (1801 р.), він нарікав на недосконалість відповідного судочинства з огляду на відсутність у його арсеналі заходів примусового впливу^{[50] [51]}.

Багатозначними були враження та оцінки діяльності совісного суду, зроблені його посадовцями, і найперше — совісними суддями та засідателями, зокрема щодо того, як вони самі розуміли власні завдання та ставилися до виконання службових обов’язків. У спогадах доктора права й почесного члена Академії наук В.П. Орлова-Давидова (1810-1882 рр.), який здобув науковий ступінь в Единбурзькому університеті, слухав лекції Франсуа Ґізо в Парижі й кілька років прослужив на посаді петербурзького совісного судді йшлося про враження від практичної діяльності. Мемуаристові, людині з європейською освітою та гуманістичними переконаннями, відразу кинулося у вічі, що, згідно з російським законодавством, навіть за незначні проступки малолітні злочинці каралися більш жорстоко, ніж ті, що досягли повноліття.

Найпершим його заходом стала чітка диференціація вікових меж — малолітні (10-14 років), неповнолітні (14-21 рік), повнолітні (від21 року) злочинці, із наступним зіставленням їх з обсягом покарань та розподілом справ на цивільні й карні. До того ж, В.П. Орлов-Давидов з’ясував вікові особливості вчинення проступків, що дозволило йому пояснити, чому в перехідний період від дитинства до зрілості збільшується кількість юнацьких злочинів. Адже у так званий хлоп’ячий вік («отрочество»), тобто до повноліття, пристрасті підлітків посилюються, і, відповідно, збільшується кількість правопорушень.

Для характеристики засідателів совісних судів доцільно звернутися до спогадів одного з них — дійсного статського радника Я.І. де Санґлена (1776-1864 рр.), який, як і В.П. Орлов-Давидов, здобувши солідну освіти в Європі розпочав кар’єру викладачем німецької словесності в Московському університеті, а продовжував — правителем канцелярії Міністерства поліції, залишивши мемуари біографічного характеру. Аналізуючи перехідний період від правління Павла І до Олександра І, він відзначив як позитивне явище відновлення останнім совісного суду, що, за оцінкою автора, вплинуло і на його подальшу долю. Побоювання можливих переслідувань з боку Павла І змусили Я.І. де Санґлена, тоді перекладача при штабі віце-адмірала Г.А. Спиридова, подати у відставку. Він вирішив оселитися в Нижегородській губернії та зайнятися господарством на своїх 300 десятинах землі. Місцеве дворянство за сприяння губернатора обрало його засідателем совісного суду. Першою справою стало забезпечення недоторканності прав особи та її безпеки, зокрема правильності арешту одного з місцевих землевласників — Нармондського. Ретельність, наполегливість, «красноречие и жар», проявлені ним у справі захисту невинного, привернули увагу чиновників Петербурзької удільної контори, куди він був запрошений на службу¹.

Судоустрій Катерини ІІ також проаналізував голова Київської палати карного й цивільного суду М.М.

До важливих свідчень особи, яка безпосередньо виконувала обов’язки совісного судді у Правобережній Україні, належить щоденник В.І. Аскочен- ського (1813—1879 рр.)^[56], історика та літератора, який із 1849 р. обіймав посаду голови совісного суду в Кам’янці-Подільському, поєднуючи її з головою палати губернського цивільного суду. На відміну від попередніх, його спогади наповнені фактами з життя місцевого чиновництва, котре, на переконання автора,

“ : ^?r

більше переймалося особистим добробутом, аніж ретельним виконанням службових обов’язків. Записки цього автора зайвий раз переконують, що професія накладає відбиток на характер людини, адже В.І. Аскоченський, який і до того складно входив в атмосферу чиновницького життя, маючи невелике жалування, якого ледь вистачало на виховання малолітнього сина, заходився викривати непристойні вчинки, супроводжуючи їх моралізуванням, зокрема обговоренням поведінки однієї панни, до якої залицявся місцевий прокурор.

Не знайшовши підтримки місцевого польського дворянства, а головне, не виправдавши довіри всесильного київського військового, подільського і волинського генерал-губернатора Д.Г. Бібікова, він не зміг більше виконувати обов’язки совісного судді, подав у відставку та у 1851 р. виїхав до Санкт-Петер- бурґа. Під перо В.І. Аскоченського, що вирізнялося влучними характеристиками та оцінками губернського чиновництва, потрапив і його наступник на посаді — І.І. Саноцький, якого мемуарист назвав «совестливым» суддею, зауваживши, що він також не був популярним у колі місцевих чиновників, з’являючись привселюдно лише на офіційних урочистостях. Про І.І. Саноцького говорили, що він мав твердий та незалежний характер, унаслідок чого не лише зажив поваги у польському дворянському середовищі, а й умів використовувати це у власних інтересах¹.

Для з’ясування питання, чи користувалися совісні суди довірою населення, свідчень сучасників не так багато, як того хотілося б. Серед наявних слід згадати записки дрібнопомісного українського шляхтича з Почепа на Чернігівщині Г.С. Вінського (1752-1818 рр.)^{[57] [58]}, який, здобувши освіту в Київській духовній академії, продовжив її в Петербурзькій полковій школі. Як і було заведено, розпочав військову кар’єру офіцером (каптенармусом) лейб-гвардії Ізмайловського полку, однак через незаконні фінансові оборудки був позбавлений прав дворянського стану та засланий до Оренбурґа. Вірогідно саме це стало однією з причин його досить критичної, а часом і в’їдливої характеристики державницьких заходів Катерини ІІ, через що радянська історіографія навіть зарахувала цього діяча до попередників «революціонера-демо- крата» О.М. Радищева. Г.С. Вінський писав, що в результаті судової реформи Катерини ІІ різко збільшилася чисельність суддівського апарату в губернії — з п’ятдесяти до вісімдесяти чиновників. З одного боку, збільшення суддівських місць відкрило перед «службовою братією» можливості заробляти непогане жалування, а з іншого, якщо оцінювати це з перспективи «хлібопашців», то вони, образно кажучи, замість трьох баранів тепер мали відвозити в місто суддям п’ятнадцять. Він категорично відкинув твердження французького економіста, теоретика школи фізіократів Поля де ла Рів’єра Мерсьє, якого Катерина ІІ запросила в Росію як консультанта для підготовки «Наказу», що суди, в яких совість переважає над законами, уперше було запроваджено в Росії.

TT *

На думку Г.С. Вінського, совісні суди так і не стали справжніми, залишившись «ляльковими» установами. Названі ним переваги — з’ясовування справ «по совісті», без зайвої тяганини — загубилися у звинуваченнях совісних суддів, оскільки ті не могли нічого вчинити з цілими селами, які «тонули» у споконвічному чаклунстві та ворожбитстві. Лише благими намірами виявилися й спроби з’ясовувати конфліктні майнові справи, коли винний зневажав позивача та міг не з’явитися до совісного суду. Г.С. Вінський посилався на власні спостереження, адже мешкав у будинку уфимського совісного судді й неодноразово був свідком, як місцеве населення (чуваші й мордва) марно намагалися звернутися до совісного судді, який не приймав їхніх позовів, та ще й похвалявся, що за дванадцять років обіймання посади він розглянув лише дванадцять справ. Цей приклад із критичною оцінкою совісного суду надовго став негативно-хрестоматійним. Зокрема, його у своїх лекціях наводив навіть такий авторитетний історик, як В.Й. Клю- чевський¹. Проте є й протилежні міркування. Так, анонімний автор «Замечаний о Малой России», не схвалюючи скасування Павлом І катерининських установлень, серед іншого звернув увагу й на совісний суд, який він назвав «божественним», та який верховній владі також слід було повернути українському суспільству^{[59] [60]}.

Совісні суди, і це не дивно, привертали увагу письменників, літераторів, — очевидно, що як для одних, так і інших слово, мораль, переконання важили набагато більше, ніж для решти членів суспільства. Чи не тому з совісним судочинством були пов’язані Г.Ф. Квітка-Основ’яненко та О.М. Островський? Перший кілька каденцій поспіль, із 1831 по 1840 рр., очолював Харківський совісний суд, а другий після навчання на юридичному факультеті Московського університету служив із 1843 по 1845 рр. писарем у Московському совісному суді. Іх твори, багаті на етнографічну буденність та деталі народного життя, навряд чи були б такими яскравими, якби не суддівська служба. Достатньо згадати лише деякі, що вийшли з-під пера Г.Ф. Квітки-Основ’яненка — «Дворянские выборы», «Ясновидящая», «Знахарь», «Мертвец-Шалун», «Праздник мертвецов», не кажучи вже про «Конотопську відьму», — аби зрозуміти, що саме такі чи подібні справи про чари та чаклування розглядалися у Харківському совісному суді. Цю тенденцію підтверджує й літературна спадщина В.І. Аскоченського, який підготував до друку твір «Говорящий мертвец»^[61].

До обов’язків совісного судді Г.Ф. Квітка-Основ’яненко ставився досить сумлінно, про що 1832 р. писав у листі до свого московського кореспондента М.П. Погодіна. Він багатозначно зауважував, що на службі йому доводиться стикатися з тим, про що слід волати («возопить») до уряду^[62]. А у листі від 1839 р.

до петербурзького критика П.О. Плетньова вказував, що перебуває в очікуванні чергових виборів, адже маючи здоров’я та сили хотів би служити й надалі. Адресант надзвичайно вправно виписав, чому з-поміж решти кандидатів на посаду совісного судді харківське дворянське зібрання віддало перевагу саме йому — адже він невибагливий у побуті та вправний у з’ясуванні справ. І незважаючи на плітки та пересуди про «неблаговоление императора» він таки був обраний на цю почесну посаду. Навіть більше — Г.Ф. Квітка-Основ’яненко удостоївся честі бути представленим Миколі І, коли той відвідував Харків¹.

Моральну оцінку совісному суду дав М.В. Гоголь, зокрема у своїх знаменитих «Выбранных местах из переписки с друзьями», один із розділів яких під промовистою назвою «Занимающему важное место» спеціально присвячено владі та містить рекомендації до колишнього губернатора А.П. Толстого. Роздумуючи над державними справами, автор аналізує внутрішню організацію влади, її залежність від людського чинника, намагається з’ясувати, що ж урешті-решт спричиняє ріст зловживань, хабарництва, беззаконня, які держава ніяк не може викорінити. М.В. Гоголь у притаманній йому загостреній манері протиставляє законність та незаконність. Вони існують реально, як два світи, причому друга переважає першу. Без з’ясування питання, чому пройдисвіт («плут») свої душевні сили спрямовує на зло, влада ніколи не позбудеться власних вад. І серед усіх державних губернських установ лише совісний суд звернутий до вирішення цієї проблеми. На переконання письменника, саме він, будучи «верхом человеколюбия, мудрости и познанья душевного», перетворює жорсткий закон на свою протилежність — справедливість, адже діє «полюбовно и миролюбиво в высоком христианском смысле, без проволочек по высшим инстанциям». До виборного принципу його формування додається не менш важлива риса — суддею стає «человеколюбивый и бескорыстнейший человек», що не потребує жалування, цієї «мирской приманки»^{[63] [64]}, та здійснює свої завдання за покликом власної душі. І якщо совісний суддя судить справедливо, то його слава посприяє тому, що самі люди звертатимуться до такого суду, бо ж хто з них, мовляв, не бажає примирення?!

Таким чином, свідчення очевидців як історичне джерело до пізнання ролі й місця совісного суду в житті суспільства кінця XVIII — середини XIX ст. займають важливе місце та вказують на соціально обмежене коло тих, хто подав міркування з приводу їх діяльності. В основному свій голос залишили особи з оточення імператриці, самі совісні судді та засідателі, натомість бракує тих, хто безпосередньо звертався до їх послуг. Висловлені сучасниками судження вказують, що вони загалом зрозуміли просвітницькі ідеї Катерини ІІ та високо оцінювали совісний суд, навіть дещо ідеалізуючи його можливості.