§ 5. Шлюбно-сімейне право

Сімейне право Галичини та Волині у своєму розвитку за загальними тенденціями було подібним до сімейно-правових інститутів усієї Русі. Ha першому етапі до поширення християнства шлюбно-сімейні відносини ґрунтувалися на язичницьких традиціях.

Якщо шлюб укладався у формі договору, то він міг оформлятися письмово або усно залежно від бажання сторін. Письмової форми, як правило, вимагали особи із заможних сімей, адже тоді в договорі чітко прописувалися майнові права й обов’язки подружжя, наприклад розмір посагу, майнові гарантії на випадок припинення шлюбу, частка подружжя та майбутніх дітей у спадщині та ін. Укладання договору в усній формі намагалися робити при свідках або якщо при обговоренні умов договору свідки не були присутні, то зміст договору оголошувався публічно.

Дуже поширеним був шлюбний договір, де сторонами були чоловік і родичі дружини, а дружина виступала як предмет договору. Особливо часто такий спосіб укладання шлюбу застосовувався, якщо дружина була молода за віком і не вела самостійного господарства, тобто проживала з родичами або перебувала на їхньому утриманні. Якщо ж для жінки шлюб був уже другим, вона проживала окремо або просто користувалася в громаді авторитетом, її згода ставала обов’язковою, а сама вона виступала вже не як предмет, а як самостійна незалежна повноправна сторона в шлюбному договорі.

ІІІлюб у формі викрадення — «умикання» — у суспільстві не схвалювався, однак усе одно траплявся.

випадку йому мала право мститися вся родинадружини, а самадружи- на все одно мала право на розлучення, хоча й вважалося, що її репутації завдано шкоду.

Укладання шлюбу у формі початку сумісного проживання було поширене, як правило, для повнолітніх повноправних осіб одного майнового та соціального стану, хоча б один з яких попередньо вів власне, відокремлене від його родини господарство.

Релігійна та етнічна різниця між подружжям не вважалася перепо-

Іною для укладання шлюбу. Шлюб заборонявся між кровноспоріднсни- ми особами. До X ст. шлюб міг бути полігамним, також існував інсти; тут наложниць. Обмеження кількості дружин і наложниць пов’язувалося традиційно з майновим або соціальним статусом чоловіка. Дуже популярним був звичай левіратних шлюбів, за яким брат померлого одружувався з його вдовою, забезпечуючи належне утримання їй самій, її дітям — своїм племінникам і не допускаючи втрати майна родом.

Стосунки всередині сім’ї були патріархальними: найстарший чоловік уважався головою роду, він керував розподілом обов’язків, майном і діяльністю всієї родини. При припиненні шлюбу діти, як правило, залишалися під його опікою.

Спадкування відбувалося за законом, у межах сім’ї, причому чоловіки успадковували нерухоме майно й основні засоби виробництва, а жінки — рухоме майно, речі професійних занять та особис того індивідуального користування. Жінки, які ще до смерті спадкодавця пішли з роду, могли отримати лише незначні пам’ятні подарунки. Діти, народжені в шлюбі, мали більше прав при спадкуванні, ніж позашлюбні: перші набували більшу частку спадщини, земельні ділянки та будинок, а другі — рухоме майно. Спадкодавець перед смертю міг висловити свої особисті побажання щодо розподілу майна між спадкоємцями, чітко встановити спадкові частки, інколи навіть порушити загальні правила спадкування, надавши, наприклад, нерухомість позашлюбним дітям.

Дружина померлого чоловіка отримувала так звану «жіночу, або вдовину, частку» — рухоме майно, інколи будинок для проживання, якими вона могла розпоряджатися на власний розсуд.

Основними джерелами, на підставі яких вирішувалися спадкові справи, були не лише збірки світського права, а й церковного — здебільшого «Кормчі книги»¹.

У суспільстві був поширений інститут усиновлення, законних опіки та піклування. ГІід автоматичну законну опіку та піклування старших родичів потрапляли молодий, чоловіків — жінки, батьків — діти.

Процедура всиновлення була простою та публічною, здійснювалася шляхом усенародного оголошення, після якого усиновлені набували прав рідних шлюбних дітей усиновителя, письмового оформлення вона зазнавала в рідкісних випадках і лише в представників вищих прошарків суспільства.

¹ Ключевский В. Содействіе Церкви успехамъ русскаго гражданскаго права и порядка // Прибавленія кь изданію твореній святыхъ отцевъ въ русскомъ переводе. — M.: Тип. M. T. Волчанінова, 1888. — Ч. . — С. 388.

6-850

Позбавлення батьківських прав могло відбуватися у формі відмови батька від дитини або дитини від батьків, проводилося публічно та супроводжувалося припиненням усіх взаємних майнових та особистих немайнових прав і обов’язків.

Докорінні зміни в регулюванні сімейних відносин на Галичині та Волині відбулися після поширення там християнства. Церква категорично заборонила полігамні шлюби, утримання наложниць, ускладнила процедуру укладання шлюбу та розлучення, збільшила перелік осіб, які не могли укладати шлюби, тощо.

Зміст шлюбу вийшов за межі класичного цивільно-правового договору між чоловіком і батьками дружини, а став укладатися як союз між чоловіком і жінкою за схваленням їхніх батьків та опікунів. Майновий чинник при укладанні такого союзу відійшов на задній план, передусім обговорювалися особисті немайнові права та обов’язки. Шлюбний контракт, де описувалися майнові права й обов’язки подружжя, став додатковою угодою, необов’язковою для укладання шлюбу, та укладався лише серед вищих прошарків населення.

Щодо процедури одруження, то всі попередні існуючі форми шлюбів через договір, викрадення («умикання»), спільне проживання перетворилися лише на обряди та традиції, які супроводжувати одруження, ате не мати юридичної сили та не надавали союзу статусу законного шлюбу. Процедура одруження стата складатися з трьох етапів: заручини, вінчання та консумація.

Ha першому етапі заручин досягатася попередня згода між майбутнім подружжям і відбувалося публічне проголошення для всієї громади їхнього наміру укласти шлюб. Другий етап — вінчання — відбувався не раніше ніж через три тижні, які давали для того, щоб будь-хто з громади міг повідомити зацікавленим особам відомі їм причини, з яких шлюб не міг бути укладений. Вінчання відбувалося за обов’язкової участі священика та в присутності свідків, а остаточно шлюб уважався укладеним після його фізичного підтвердження — консумації.

Заборона укладати шлюб тепер установлювалася не тільки для близьких родичів, а й для духовних — хрещених батьків і псевдокровних родичів — усиновлених та осіб з родини усиновителя, родичів через шлюби тощо. Церква також категорично засуджувала левіратні шлюби, убачаючи в них елементи полігамності.

Суттєво ускладнилася процедура розлучення, яке тепер могло відбуватися лише в надзвичайних обставинах за особистим дозволом митрополита чи патріарха. Традиційними причинами для припинення шлюбу стала його нездійсненність, виявлення кровної спорідненості між подружжям тощо.

Після поширення християнства та затвердження ролі моногамного законного шлюбу, зареєстрованого церковною процедурою таїнства, докорінні зміни відбулися в системі спадкування. Заповіт міг бути дійсним лише при церковному затвердженні та забезпрченні законної частки рідним шлюбним дітям. Позашлюбні діти усувалися від спадкування майна батька так само, як і його наложниці чи дружини, шлюб

з якими був зареєстрований у язичницьких, а не в християнських традиціях. Загалом спадкування за законом зберігало всі принципи попереднього періоду: сини успадковували нерухомість, дочки — рухому частку або цінні подарунки, удова отримувала «вдовину частку», якою могла розпоряджатися на свій розсуд¹.

Процедура всиновлення вимагала тепер не тільки публічного проголошення, але й бажано церковного засвідчення, особливо якщо це стосувалося заможних чи знатних усиновителів. Старші в роді зберегли за собою функції опікунів і піклувальників щодо неповнолітніх чи обмежено дієздатних членів їхніх родин. При відсутності родичів функції опікуна виконували представники князя — тіуни або церкви'— ігумени монастирів чи місцеві священики.