Зміна умов шлюбного договору. Підстави розірвання та визнання шлюбного договору недійсним

В більшості випадків шлюбний договір укладається на невизначений строк, а точніше на строк існування шлюбу між подружжям, тому іноді виникає потреба внести ті чи інші зміни до шлюбного договору.

Разом з тим, шлюбний договір може бути змінений рішенням суду на вимогу одного із подружжя, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення.

Крім зміни умов шлюбного договору, подружжя має право на відмову від шлюбного договору. Як і при зміні умов шлюбного договору, одностороння відмова від нього не допускається. За умови взаємної згоди на відмову від шлюбного договору, подружжя має право звернутися до нотаріуса з заявою про відмову від шлюбного договору. У такому разі, права та обов’язки (за вибором подружжя), встановлені шлюбним договором, припиняються з моменту укладення шлюбного договору або в день подання нотаріусу відповідної заяви (ст. 101 СК України).

Розірвання шлюбного договору може мати місце на вимогу одного із подружжя. Рішення про розірвання шлюбного договору приймає суд, якщо підстави на які посилається ініціатор розірвання шлюбного договору мають істотне значення (зокрема, неможливість виконання договору). Сторона, яка звертається до суду, має обгрунтувати те, що на момент посвідчення шлюбного договору умови шлюбного договору були реальними, але через збіг обставин або за об’єктивними причинами виконання договору стало неможливим. Наприклад, у шлюбному договорі обумовлено, що один із подружжя зобов’язується на момент виникнення непрацездатності дружини виплачувати відсоток від отримуваного доходу або певну грошову суму коштів, але у зв’язку з втратою роботи він не здатен цієї умови договору виконати.

Сімейним законодавством також передбачено, що шлюбний договір на вимогу одного із подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом (ст. 103 СК України). Таким підставами можуть бути: укладення шлюбного договору з порушенням обов’язкової письмової нотаріальної форми; укладення шлюбного договору неповнолітньою особою без відповідної на те згоди батьків; укладення шлюбного договору недієздатними особами; включення умов, які значно погіршують становище одного із подружжя, ніж це передбачено законом, а також зменшують права дітей; укладення шлюбного договору під впливом обману, насильства тощо; порушення шлюбним договором умов закону, або якщо його умови суперечать моральним засадам суспільства.

Крім того, визнання шлюбу недійсним зумовлює і недійсність шлюбного договору з моменту його укладення. У цьому випадку шлюбного договору, як цивільно-правового правочину, не існує взагалі, оскільки відсутня основна умова його дійсності - шлюб.

Проте визнання недійсним шлюбного договору не припиняє чинності шлюбу, оскільки підставою для визнання недійсним шлюбного договору слугувало порушення умов укладення шлюбного договору, а не умов укладення шлюбу.

Таким чином, дія шлюбного договору повною мірою відповідає загальним принципам договірного права і конкретним нормам законодавства, що закріплені в Конституції України, Сімейному та Цивільному кодексах, інших нормативних документах.

ДУМКА ВЧЕНОГО^[6]

«Сьогодні багато країн світу визнають шлюбний договір важливим правочином, що закріплює подружні взаємовідносини. У розвинених країнах вважають, що шлюбний договір здатний попередити можливість конфлікту між колишнім подружжям і сприяє економії грошових коштів, які були б витрачені в разі судового процесу.

Шлюбний договір, будучи різновидом цивільного-правового договору, з урахуванням особливого суб’єктного складу, надає можливість нареченим або подружжю самостійно визначати правовий режим як належного їм майна, так і майна, яке зазначені суб’єкти набудуть у майбутньому. Остання обставина відрізняє шлюбний договір від інших майнових договорів, які може укладати подружжя, зокрема договорів про визнання порядку користування майном, про поділ спільного майна. Норми, що регулюють інститут шлюбного договору, передбачають можливість визначення у даному договорі не тільки правового режиму майна, майнових прав та обов’язків, прав на утримання, а й включити будьякі інші положення, що стосуються майнових відносин подружжя, за умови, що вони не суперечать моральним засадам суспільства та нормам сімейного та цивільного законодавства. Зазначимо, що, незважаючи на принцип свободи договору, дія якого полягає у можливості сторін на власний розсуд взаємоузгодити права та інтереси, встановити, так би мовити, індивідуальну програму, якій вони надалі повинні слідувати, цілком виправданим є його законодавче обмеження. Так, за загальним правилом, наречені, подружжя мають право включити у шлюбний договір умову щодо непоширення передбаченого ст. 60 СК України режиму спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям за час шлюбу. Разом з тим, така можливість обмежується вказівками, що містяться у ст. 93 СК України. Відповідно до ч. 4 ст. 93 СК України шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені законодавством, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (ч. 5 ст. 93 СК України). Таке обмеження свободи договору є цілком виправданим, таким, що зменшує можливість зловживання належним правом. А, враховуючи те, що шлюбний договір укладається у особливій сфері - сфері сімейних правовідносин, яка характеризується напруженим психоемоційним навантаженням, цілком можливими при укладенні договору є маніпулювання свідомістю контрагента - нареченого або нареченої, одного із подружжя. Підтвердженням вищезазначеного є постанова КЦС ВС від 26.02.2020№ 755/19197/18 (61- 18343св19), за змістом якої у справі, що переглядалася, було встановлено наступне: «За умовами спірного шлюбного договору усе нерухоме та рухоме майно (квартира, житловий будинок, дві земельні ділянки, побутова техніка, кухонне обладнання, меблі, інші речі, що знаходяться у зазначеній нерухомості (п. 4 договору); транспортні засоби, нерухоме та рухоме майно, що підлягає реєстрації, особисті майнові права, які придбані подружжям після укладання шлюбного договору, побутова техніка, меблі, картини, інші речі (п. 5 договору), придбане у шлюбі, належить відповідачу».

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що спірними умовами вказаного правочину позивач поставлена у надзвичайно невигідне становище порівняно з відповідачем та положеннями закону. Касаційним судом також встановлено, що зазначені пункти спірного шлюбного договору суперечать вимогам статей 93, 97 СК України, у зв'язку з тим, що їх зміст ставить ОСОБА_1 у надзвичайно невигідне матеріальне становище та передбачає перехід права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації. Таким чином, передання відповідачу у власність вказаного у п. 4, 5 шлюбного договору майна поставило позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що суперечить нормам матеріального права та є підставою для визнання недійсними відповідних положень шлюбного договору».

Звернемо увагу на те, що законодавство інших країн також встановлює межі свободи шлюбного договору. Так, наприклад, у Бразилії вважається таким, що порушує свободу договору, договір, у якому наявні умови, що можуть спричинити шкоду подружнім або батьківським правам. Законодавство у Швейцарії передбачає, що здійснення прав та виконання обов'язків, які передбачені договором, мають бути добросовісними, а у випадку, коли шлюбний договір поєднується зі спадковим пактом, встановлюються обмеження для захисту інтересів певних категорій спадкоємців - дітей та інших родичів по низхідній лінії. На відміну від вищезазначених обмежень, які стосуються сфери майнових відносин подружжя, і які все ж таки залишають подружжю широкий простір для врегулювання майнових відносин на їх власний розсуд, законодавець є абсолютно категоричним щодо можливості врегулювання шлюбним договором особистих відносин подружжя, а також особистих відносин між подружжям та дітьми. Відповідно до ч. 3 ст. 93 СК України шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Незважаючи на правовий статус учасників сімейних відносин, який їм належить як членам сім'ї, усі зазначені особи є фізичними особами, наділеними невід'ємними від їх сутності і невідчужуваними немайновими правами. Ця особлива сфера індивідуальної життєдіяльності людини пов'язана з її особистісною свободою, втручання інших в неї має бути мінімальним і об'єктивно виправданим. Закріплення особистих немайнових прав СК України не позбавляють їх цивільно-правової охорони. О. Данильченко, досліджуючи особисті немайнові права подружжя, пропонує розглядати їх «з особистими немайновими правами фізичної особи в контексті співвідношення, як ціле і його частина». Цікавою є думка Л. Липець щодо необхідності регулювання шлюбним договором ряду особистих немайнових правовідносин. З одного боку, авторка вірно відмічає, що «шлюбний договір не може позбавляти людину гарантованих Конституцією прав, зокрема, права на життя, права на повагу до її гідності, права на свободу та особисту недоторканість». Водночас зазначає, що до системи сімейного права потрібно внести такий вид шлюбного договору, як шлюбний договір особистих відносин подружжя, головна функція якого - врегулювання внутрішніх питань подружжя. У науковій роботі наголошується, що не варто забувати, що шлюб - це союз двох різних людей, кожна з яких має своє звички, смаки і потреби. Авторка вважає, що завдяки шлюбному договору подружжя зможе максимально справедливо розділити сімейні обов'язки між собою, не забувши залишити місце й для прав, що «саме договір стимулюватиме кожного з подружжя до виконання ним обов'язків сім'янина».

Зазначимо, що особи, добровільно вступаючи у шлюб, вже беруть на себе ряд зобов'язань, в тому числі немайнового характеру, невиконання яких може призвести до негативних для них наслідків, зокрема розірвання шлюбу. Відсутність волі сторони до виконання договору, втрата почуттів до партнера у сукупності з неможливістю примусового виконання договору, предметом якого є немайнові блага, робить такий договір безперспективним. Протягом усього періоду проживання подружжя разом відбувається постійний процес взаємоузгодження, взаємовизначення (іноді і у письмовій формі) немайнових прав та обов'язків всередині сім'ї. Ця особлива сфера правовідносин, збагачена почуттями та емоціями, важко піддається зовнішньому регулюванню, вона недоступна для інших і не повинна переноситись у нормативну площину.

Окремим питанням виступає реєстрація шлюбного договору. Зокрема, у Франції, так як і в Україні, шлюбний договір повинен бути зареєстрований нотаріально. Законодавство Італії передбачає обов'язкову реєстрацію договору в місцевих органах влади, при цьому, якщо в шлюбному договорі містяться умови про нерухоме майно, реєстрація повинна бути проведена в тому органі, що здійснює реєстрацію правочинів із нерухомим майном.

В Україні досить дискусійним питанням є можливість укладання шлюбного договору за довіреністю та за законної участі представника. Одні науковці притримуються думки, що даний договір не може бути укладений ні за участю законного представника, ні за довіреністю. Інші вчені вважають правомірним застосування законного, а також і договірного представництва, якщо у довіреності будуть визначені всі умови майбутнього договору. СК України не містить положення щодо можливості укладення шлюбного договору через представника. Позиція Верховного Суду України щодо застосування представництва викладена у постанові № 757/10715/17-ц від 25 вересня 2019 року, у якій Суд, серед іншого, констатував, що «майнові відносини між подружжям (нареченими) є такими, що тісно пов'язані з особою, тому шлюбний договір не може укладатися за дорученням, оскільки представнику заборонено вчиняти правочин, який може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє (ч. 2 ст. 238 ЦК).

Варто відмітити, що шлюбний договір відповідно до цивільного права Німеччини може бути укладений за посередництвом представників на основі довіреності. На одночасну присутність сторін у нотаріуса вказує ст. 1410 Німецького цивільного Уложення, не вказуючи при цьому умову щодо обов'язкової явки в нотаріуса саме подружжя особисто. Законодавство у Бельгії та у Франції закріплює положення про нотаріальне посвідчення шлюбного договору, а також передбачає його укладення через законних чи договірних представників за умови наявності спеціально виданої довіреності, яка містить умови передбачуваного шлюбного договору.

Проаналізувавши практику західноєвропейських країн, вважаємо доцільним врахувати на рівні сімейного законодавства України досвід вищезгаданих країн, оскільки спосіб укладання шлюбного договору за участю представника та на основі довіреності полегшило би подружжю укладення шлюбного договору у разі відсутності одного із подружжя з тих чи інших поважних причин. Як вже згадувалося, в першу чергу, метою шлюбного договору є визначення правового режиму майна. Так, подружжя має право визначити майно, яке дружина та чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Крім цього, сторони можуть визначити, яке майно вважати спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Порядок управління майном подружжя є досить цікавим питанням та має певні особливості у різних правових системах. На жаль, у багатьох країнах і досі існує нерівноправне положення чоловіка та жінки відносно управління спільним майном. Цивільне законодавство таких держав передбачає, що шлюбний договір - це правочин, який насамперед закріплює права чоловіка на майно дружини, тобто йдеться про збереження значних переваг в управлінні майном і вирішення матеріальних питань шлюбу за чоловіком. Такі переваги чоловіка в управлінні майном спостерігаються в Аргентині, Бразилії, Іспанії. Право Франції також передбачає одноосібне управління спільним майном подружжя, але за умови, що чоловік, здійснює управління загальною частиною майна, але найбільш важливі угоди він може вчиняти тільки за згодою дружини, а дружина, у свою чергу, управляє своєю (резервною) частиною майна, яка набута нею на свою заробітну плату».