§1. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ІДЕЇ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Національно-визвольний рух за відновлення самостійної Української держави був логічним продовженням визвольних змагань 1917—1920 рр. Проте у новий період боротьба за самостійність перейшла у теоретичну площину.

Значним здобутком української державницької ідеї на початку 20-х років був навіть той факт, що думками про українське самостійництво захопилися окремі українські комуністи. Але їхня трагедія полягала в неможливості поєднати дві несумісні речі: з одного боку, відданість партії, яка заперечувала самостійність України, а з іншого,— відданість своєму народові, нації. В одній із праць "українського національного комунізму" — трактаті Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі. Що діється на Україні і з Україною" (1919) містилася нещадна критика двозначної політики більшовиків щодо України. Трактат закінчувався програмою розбудови незалежної Української Радянської Республіки у федерації з радянською Росією та іншими соціалістичними державами на основі справжньої рівності, а також окремої української комуністичної партії, пов'язаної з російською партією тільки через Комуністичний інтерна-

149

ціонал. Отже, автори ипотупали проти політики російського більшовицького інтернаціоналізму в Україні і висловлювали думку, що комунізм переможе в Україні тільки тоді, коли Україна стане самостійною.

Визначною фігурою в націонал-комуністичному русі був Микола Хвильовий. Вій, за словами Дмитра Донцова, "приймав чужого Месію, але з умовою, щоб той не потолочив "його вишневих садків коло хати". Микола Хвильовий був гірко розчарований кричущими розбіжностями між більшо­вицькою теорією з національного питання та її практикою, а також російським шовінізмом партійних бюрократів, котрі, як він гонорив, приховували свої схильності за "бородою Маркса". Щоб врятувати революцію від згубного впливу російського націоналізму.

Незважаючи на тс що Микола Хвильовий адресував свої думки насамперед молодим літераторам, його послання мало явно політичний, державницький підтекст. Він не тільки поборник української культурної окремішності, Микола Хвильовий — самостійник, державник. Свою позицію він ще виразніше окреслив у памфлеті "Україна чи Малоросія". Микола Хвильовий бачив Україну як самостійну державу, а не колонію Москви, а для цього треба було переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею і позбувся рабської психології.

Небезпека поглядів Миколи Хвильового для радянської влади зростала внаслідок підтримки його Олександром Шумським — комісаром освіти, який засудив кадрову політику партії, що посилювала русифікацію, зневажала національні особливості республіки. У травні 1927 р. на засіданні керівництва Комуністичної партії України Олек­сандр Шумський заявив, що "в партії правлять російські комуністи, дістаючи підтримку з боку мерзенного малороса, який протягом усіх історичних епох був у своїй основі лицемірною, підлабузницькії брехливою і по-зрадницькому підступною людиною. Тепер він співає хвалу своєму інтернаціоналізмові, байдуже відвертається від усього ук­раїнського і завжди готовий плювати на нього (навіть на українську мову) якщо це тільки дасть йому можливість отримати краще містечко".

150

Хоча партійні ортодокси в Москві та Харкові суворо засудили ідеї Олександра Шумського, все ж вони знайшли підтримку серед членів Комуністичної партії Західної Ук­раїни і деяких західноєвропейських соціалістів. Так, німець­кий соціал-демократ Еміль Штраус заявляв, що європей­ський соціалізм має всі підстави підтримати боротьбу українського народу за свободу.

У 1928 р. економіст Михайло Волобусв у статті "До проблеми української економіки" доводив, що за радянської влади, як і за царя, Україна лишається економічною колонією Росії. Автор статті не тільки показав себе як аналітик, він накреслив план виходу України з ганебного колоніального становища.

Але в цих тенденціях націонал-комунізму Йосип Сталін побачив загрозу боротьби проти Москви взагалі і проти її найбільшого "досягнення" — ленінізму. Зі сталінським терором 30-х років настав кінець і українському комунізмові. Того, хто нарешті втратив ілюзії щодо можливості незалеж­ної комуністичної України, чекала або куля в скроню, або деградація таланту. Знову диференціювалися дві барви — червона і блакитно-жонта.

Для блакитно-жовтої барви — символу самостійницьких устремлінь української нації — місце було тільки за межами радянської України. На землях Західної України і в українській діаспорі у Західній Європі та Північній Америці у міжвоєнний період для розвитку української державницької політичної думки характерним було посилення монархізму і націоналізму, пов'язаних з ідеологією Вячеслава Липинсько-го і Дмитра Донцова. їхні ідеї народжувалися на тлі програної війни за створення Української держави. Як активні будівничі українського державного життя, вони глибоко пережили трагедію цієї невдачі, що, мабуть, і підштовхнуло їх, як, зрештою, багатьох інших свідомих українців, до переоцінки подій української революції.

Посилювали потребу переоцінки українського політичного життя могутня хвиля націоналізму, який у повоєнній Європі став панівною політичною силою, а також хвиля українізації в Радянській Україні, що викликала радянофільство, яке загрожувало поширитися на українське суспільство, головне

на молодь.

У такій складній політичній ситуації, яка мала багато ознак світоглядного хаосу, Вячеслав Липинський і Дмитро Донпов виступили зі своїми концепціями майбутнього розвитку Української держави.

151

Суть концепції Вячеслава Липинського викладена у "Листах до братів-хліборобів", що з'явилися 1920 р.

Значно впливовішим ідеологом, ніж Вячеслав Липинсь­кий, був його ідейний суперник Дмитро Донцов. Як влучно зазначав відомий західний публіцист Михайло Сосновський, "ролю Донцова напередодні другої світової війни можна порівняти до ролі Драгоманова в другій половині XIX ст., який спрямовував українську думку на нові рейки, політи-зуючи українське національне відродження".

Виступи Дмитра Донцова зрушили інертне, розгублене від поразок українство зі старих "поступовських" позицій. Він закликав позбутися насамперед "провансальства", під яким розумілося провінціальне "малоросіянство", відстале "плебейське" ставлення до "боротьби між націями".

Передумову для створення власної держави Дмитро Донцов бачив у формуванні української нації як самосвідомої суспільної культурної і політичної одиниці. Ці висновки він виклав у праці "Націоналізм", яку написав і видав 1926 р. У ній Дмитро Донцов піддав різкій критиці діячів Цент­ральної Ради і Директорії за їхню неорганізованість, затятий пацифізм.

У політиці публіцист ставив попереду дію, а не слова. Замість демократії, опору на широкі верстви Дмитро Донцов пропонував спиратися на добірних, сильних духом провід­ників, "ініціативну меншість".

152

Для забезпечення перемоги своєї ідеології ініціативна меншість повинна використовувати "творче насильство". Звичайно, "творче насильство" однієї групи, так званої ініціативної меншості, над "неусвідомленими" масами на­справді означало, що Дмитро Донцов пропонував звести українську політику до авторитарної системи провідництва. Свій націоналізм він назвав чинним, тобто таким, що тримається на "чині", або "ордені". Інша назва чинного націоналізму "інтегральний націоналізм". Суть його полягає в тому, що націоналіст мусить поєднувати (інтегрувати) будь-яку подію чи процес з розвитком революції. Головні гасла інтегрального націоналізму "життя — для революції, держави", "орієнтація на власні сили".

Отже, у міжвоєнний період українська державницька ідея розвивалася за трьома основними напрямами: український націонал-комунізм, монархізм та інтегральний націоналізм. Українізація і початки культурного відродження, що, як сподівалися Микола Хвильовий, Олександр Шумський, Ми­кола Скрипник та інші націонал-комуністи, спричинятимуть­ся до усамостійнення українського життя в найширшому розумінні цього слова, були жорстоко придушені. Безпреце­дентний етноцид 1932—1933 рр., "чистки" 1934—1937 рр. зламали народ до такої міри, що, незважаючи на величезні зусилля, відновити боротьбу на сході України було немож­ливо.

Ідеологія "трудової монархії" Вячеслава Липинського була безперспективною. її суспільно-політична програма не відпо­відала ані духові часу, ані психологічним потребам 20-х і наступних років. Через це монархізм Вячеслава Липинського як ідеологія майже не мав жодного впливу на розвиток українського політичного життя.

Ідеологія "чинного націоналізму", на якій позначився подих сильних рухів інтегрального націоналізму Італії і Німеччини, стала частиною політичного світогляду українців у боротьбі за державність. Головний критерій добра нації і гарантування її повного розвитку лише у власній незалежній державі був прийнятий концептуально, без застережень. Але екстремізм, пропаганда насилля меншості над більшістю, аморальність, ірраціональність викликали опозицію дон-цовській ідеології. Не погоджувались і з його "драгомано-фобією" та з незакінченістю його ідеології в ділянці здійснення націоналістичної ідеї — що діяти, як будувати. Без сумніву, українська державницька думка не була догматичною, постійно розвивалася і з часом ставала все більш демократичною. Про це свідчать програмні вимоги

153

різних політичних партій і рухів, які діяли на тсрсні західноукраїнських земель.

За інших умов розвивалася українська державницька ідея на західноукраїнських землях. Тут діяли українські націо­нальні партії та організації (Українська трудова партія, на основі якої у 1925 р. утвердилося Українське національно-демократичне об'єднання, Українська соціалістично-ради­кальна партія, Українська соціал-дсмократична партія та ін.). Більшість із них стояла на засадах державності і соборності України. Та найрадикальнішу програму боротьби за національне визволення та відродження держави висувала створена 1929 р. Організація українських націоналістів. Свою роботу вона будувала за власним кодексом честі, за власною стичною системою, чільне місце в якій посідали "десять заповідей українського націоналіста", широко відомі як "дскалог". Першою заповіддю в ньому було "Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї". Організація українських націоналістів була якісно вищим кроком на шляху формування структур, покликаних боро­тися за державу. Деякі аспекти діяльності цієї організації не мали аналогів у національно-визвольному русі до того часу.

Основну відповідальність за поразку у визвольних зма­ганнях України Організація українських націоналістів покла­дала на українські соціалістичні партії, висуваючи тезу, що демократія не виправдовує себе в боротьбі за незалежність. Філософські засади і програмні положення Організації українських націоналістів водночас мали і слабкі сторони, які не були належно оцінені в міжвоєнний період її головними ідеологами і пропагандистами. Гостра критика інших політичних партій з боку Організації українських націоналістів була не завжди компетентною, що відвернуло від активної роботи дієздатне старше покоління, яке не схвалювало або неспроможне було вести виключно рево­люційну роботу. Це спричинилося до розколу і розпорошен­ня сил, знецінення легальної боротьби, посилювало нетер­пимість до інакомислення. Однак за десятиліття своєї діяльності перед другою світовою війною Організація ук­раїнських націоналістів змогла прихилити до себе значну частину західноукраїнської громадськості. Цей процес особ­ливо активізувався після голодомору на Наддніпрянщині та масових репресій на західноукраїнських землях під час періодично повторюваних пацифікацій.

154